– Мамо, як там мої? – Все нормально! Я їх не кину…

Чоловік помив руки, та сів за стіл, де вже стояла перед ним тарілка наваристого борщу. Дружина саме щось збирала в пакет.

– Знову онукам збираєш? – Запитав Євген, похитуючи головою.

– Ну так, що ж тепер робити? Марія наплодила їх, а сама з чоловіком цілими днями на роботі.

– Ой, Ірино, не люблять тебе ні дочка, ні онуки. Все ти бурчиш, і бурчиш.

– Зате сваху люблять, вона добренька, живе одна, з усіма сюсюкається, – зауважила вона, та поклала пакет у холодильник. – Завтра провідаю, та гостинці віднесу.

– У них що, нема чого їсти? Вони більше нас з тобою заробляють!

– Вони не зрозуміло, що їдять. І сваха їм лише одні цукерки купує.

– Ось онуки її за це й люблять. А ти їм м’ясо, та сметану тягаєш, – подав чоловік пусту тарілку. – Насип ще!

– Після цукерок у них зуби та животи потім болять.

Наївшись, чоловік подався у кімнату і, взявши в руки пульт, завалився на диван.

Ірина цього року пішла на пенсію, а чоловікові до пенсії ще три роки. Хоч і лається вона на дочку, що та «привела трьох, а в самої часу на них немає», але намагається допомогти їй.

Добре хоч онуці вже дванадцять: одному братові уроки допоможе зробити, за іншим у садок сходить, якщо батьки не встигають забрати.

А Ірину онуки не люблять за суворий характер, бо хоче вона, щоб у всьому порядок був.

У кімнаті пролунав дзвінок її мобільного телефону:

– Женю, ти не чуєш? – гукнула вона із кухні. – Візьми мій телефон!

Дзвінки припинилися, і почувся тривожний голос чоловіка. Поспіхом витерши руки, вона кинулася в кімнату:

– Що там?

– Маша з Максимом в дорожню пригоду потрапили, – сказав зблідлий чоловік.

– Як… що ти кажеш? Що із ними? Де вони?

– У травматології.

– Збирайся, поїхали! – Сльози покотилися з очей Ірини.

Вони поспішно одяглися. І тут вона глянула на годинник:

– Сім годин? А онуки самі! Як же вони там? – Женя, завези мене до онуків, і їдь один! Вони ж там одні залишилися, мабуть, голодні, а попереду ніч.

Ірина схопила з холодильника пакет, сунула туди хліб, ковбасу, молоко, і кинулася за чоловіком. Серце розривалося на частини, там же дочка у лікарні, та й онуки одні.

Машина зупинилася біля будинку дочки.

– Женю, дзвони мені відразу, щоб не сталося. Сьогодні я в них залишуся ночувати, – вилізла вона з машини, й кинулася до під’їзду.

Коли Ірина зайшла у квартиру, до неї вибіг восьмирічний Олег, середній онук:

– Бабо Іра, а мама з татом ще не прийшли.

– Де Наталка?

– Доброго дня, бабусю, – з кімнати вийшла старша онука.

– А Павлик де?

– Бабусю, я тут, – вилетів звідкись молодший онук.

– То слухайте мене! – суворо промовила бабуся. – Тато з мамою у лікарні, вони захворіли. Сьогодні з вами буду я.

– Бабусю, а що ти принесла? – Зазирнув у пакет молодший.

– Зараз розберемося, – зайшла вона на кухню. – Що у вас за бардак?

Ірина поставила на плиту чайник, помила посуд, і почала робити бутерброди. А на серці так неспокійно: як там дочка із зятем?

Коли Євген забіг у лікарню, у коридорі вже стояла сваха, судомно смикаючи хустинку.

– Ларисо, що там?

– Щось з головою, і руку забив.

– А Маша?

– Навіть не знаю, – і сваха знову заплакала. – Туди не пускають.

Євген кинувся у бік блоку. Двері несподівано відчинилися, і звідти вийшла медсестра:

– Вашого сина відправили в шосту палату.

– Можна мені до нього, – кинулась Лариса.

– Можна, але він спить. Одягніть халат, он на вішалці.

– Пані, – підійшов до неї Євген. – А як Марія, його дружина?

– Вона в операційній, її ще рятують. Ви її батько?

– Так.

– Як скінчиться, я вам повідомлю.

Євген залишився у коридорі один. Дістав телефон і набрав номер дружини:

– Що там? – пролунав її зляканий голос.

– Маша в операційній, ще не закінчили. Максима вже в палату відправили. У нього сваха. Ірина не плач!

– Бабуся, ти чого плачеш? – До неї підійшла онука. – З мамою та татом щось трапилося?

– Наталю, вони в дорожню пригоду потрапили, зараз у лікарні.

– Що з ними?

– Поки не знаю, – Ірина намагалася витерти сльози з очей, але вони зрадницьки текли. – Там дідусь та баба Лара. Вони зателефонують.

– Ой!

– Наталко, ти вже братам поки що нічого не кажи! Не лякай їх!

Внучка закивала головою і пішла у свою кімнату.

– Поїли? – бабуся зайшла на кухню.

– Дякую, бабусю! – Вийшов з-за столу Олег.

– Дякую, баб Іро! – підтакнув йому молодший брат.

– Олеже, ти уроки зробив! Незабаром кінець року, поганих оцінок за рік наставлять.

– Бабуся, – з поблажливою усмішкою промовив онук. – У першому класі оцінки не ставлять.

– Все, йдіть у свою кімнату!

Ірина почала мити посуд, час від часу зиркаючи на телефон, що лежав на столі. І той задзвенів.

– Що, Женю?

– Машу в палату відправили. Лікар сказав: життєво важливі органи не зачеплені, але тижнів зо два полежить.

– Ти вже залишся сьогодні з нею, – сказала Ірина крізь сльози.

– Звісно, ​​залишуся! Я зараз на роботу зателефоную, скажу, що завтра не вийду.

Максим прокинувся, озирнувся. Побачив, що поряд з ліжком сидить мати:

– Мамо, як там Маша?

– Ой, синочку, як я рада, що ти прокинувся.

– Мамо, що з Машею? – повторив запитання син.

– Не знаю… їй втручання робили…

Максим спробував підвестися, але, застогнавши від болю, знову звалився на подушку.

– Ой, синочку, не вставай! Зараз лікаря покличу.

– Мамо, іди дізнайся, що з Марією!

– Зараз, зараз! – Жінка квапливо вийшла з палати.

Ірина поклала дітей спати, а собі постелила на дивані. Зменшивши гучність, поклала поряд телефон.

Заснути вона не могла. Пролунав тихий дзвінок телефону:

– Що, Женю?

– Сваха заходила, вона недалеко у палаті з Максимом сидить. Він прийшов до тями, послав матір дізнатися, що з Машею.

– А сам Максим як?

– Сваха сказала, що все нормально. З рукою щось, і голову забив.

– Як Марія отямиться, мені відразу подзвони!

– Гаразд, гаразд. Спи!

– Яке там спи!

Дочка розплющила очі під ранок, побачивши батька, прошепотіла:

– Тату …

– Доню, як ти?

– Не знаю, – і раптом злякано закричала. – А як там діти?

– Заспокойся, заспокойся! З ними мати. Лежи й не хвилюйся!

– А що зі мною?

– Руки, ноги цілі. Лікар сказав: тижнів за два випишуть. Зараз матері зателефоную.

Набрав номер:

– Ірино, ти не спиш?

– Ні, ні! Що там?

– Дочка оговталася. Розмовляє. Телефон просить.

Марія взяла телефон і одразу почула:

– Як ти, доню?

– Тато каже: руки, ноги цілі. Мамо, як там мої?

– Все нормально! Я їх не кину.

Цілий тиждень бабуся Ірина була з онуками. За тиждень виписали зятя. Стало легше. Як легше? Тепер можна залишити з ним онуків. А так, у нього рука в гіпсі, ні зварити, ні прибрати.

У суботу вранці Максим залишився з дітьми один. Теща пішла в лікарню відвідати дочку, а в гості прийшла його мати.

– Бабуся Лара прийшла! – кинувся до неї молодший онук. – Ти гостинці принесла.

– Звісно, ​​принесла! Як же я до своїх улюблених онуків, і без гостинців прийду.

З кімнати визирнув Максим:

– Мамо, ти посидь з ними, мені за ноутбуком попрацювати треба.

– Звісно, ​​- і підштовхнула онука. – Павлику, ходімо на кухню.

– Баб Лара, а чому ти так довго не приходила? – На кухню зайшов середній онук, і сів за стіл.

– Ваш тато хворів, мені доводилося часто бувати у нього, – сказала вона, і почала викладати з пакета солодощі. – Дивіться, який я вам йогурт принесла, і шоколадне печиво.

– Бабусю, а цукерки? – одразу спитав Павлик.

– Зараз, зараз, – насипала у вазу. – Ви тільки спочатку, печиво з йогуртом з’їжте.

– Ой які! – і молодший онук схопив одну цукерку.

– Наташа, йди снідати! – гукнула бабуся.

Відповіді не було, тож вона зайшла в кімнату внучки, й повторила:

– Наташа, йди снідати! Я твій улюблений йогурт принесла.

– Не хочу, – промовила онука, не відриваючись від підручника. – Мені уроки робити треба.

– Наталко, ти не захворіла?

– Ні.

– Та, що з тобою? – помацала в неї чоло.

– Баб Лара, а чому ти до нас цілий тиждень не приходила?

– Ваш тато хворів, а він мій син.

– Наша мама сильніше хворіла, і зараз хворіє, – внучка подивилася на неї зовсім не дитячими очима, – а бабуся Ірина нас не покинула.

Лариса подивилася на свою онучку, наче побачила вперше:

– Це тобі бабуся Іра так сказала?

– Мені самій уже дванадцять років, – глянувши на бабусю, додала приязно. – Баб Лара, не ображайся! Гаразд?

– Гаразд! – І попрямувала на кухню.

Незабаром прийшла Ірина:

– Доброго дня, свахо! – радісно посміхнулася вона. – Маша сказала, що її на тижні випишуть.

– Добре, – кивнула головою Лариса. – Гаразд, я пішла! Удома справ багато.

Вона пішла, а Ірина почала готувати обід онукам та зятю. Бо у неї не тільки за Марію душа болить, а і за всю її велику родину. Всі вони їй рідні. Навіть діти помітили, хто є хто. Як виявляється – не в цукерках щастя…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.