– Мамо, Ярослав сказав, що будинок на нього оформлений. Це правда? – Так. А що такого? – Чому? – Інно, у тебе чоловік є, – нехай забезпечує. А Ярослав один, крізь пальці гроші пропускає. Ми з татом вирішили його підтримати

– Слухай, а ви з іпотекою як? Не страшно такі суми? – Ярослав відсунув тарілку і глянув на нас із чоловіком.

За вікном його кухні мрячив жовтневий дощ. Пахло смаженою картоплею та дешевим одеколоном – запах дитинства.

– Страшно, – відповів Денис. – Але ж усі так живуть.

– Та й потім,- додала я, намотуючи серветку на палець, – накопичення допоможуть, а коли батьки… ну, у майбутньому, спадок – теж підмога.

Ярослав завмер з виделкою біля рота.

– Який спадок?

– Звичайний. Колись ваш дім розділять між вами, – сказав Денис. – Ми також й на це розраховуємо.

Брат поклав виделку і почухав шию. Нервовий рух.

– А я думав, будинок уже мій.

Слова прозвучали, як ляпас. Я не зрозуміла одразу.

– Тобто?

– Мама казала, що на мене переписали. Давно вже.

Денис кашлянув і глянув на мене. В його очах читалося: “Я нічого не знав”.

– Але ж вас двоє дітей, – обережно сказав чоловік.

– Ну, не знаю. Мама краще знає ці справи. Може, я щось плутаю.

Усю дорогу додому мовчала. У голові крутилося: «Давно вже. Давно вже». Роками приховували.

Удома набрала мамин номер. Руки тремтіли.

– Мамо, Ярослав сказав, що будинок на нього оформлений. Це правда?

Пауза. Потім спокійний голос:

– Так. А що такого?

Ось це «а що такого» остаточно добило.

– Чому?

– Інно, у тебе чоловік є, – нехай забезпечує. А Ярослав один, крізь пальці гроші пропускає. Ми з татом вирішили його підтримати.

Я дивилася у вікно, де хтось ішов під парасолькою.

– Значить, я не дочка?

– Що за дурниці. Звісно, ​​донька.

– Але без права на будинок, де виросла.

– Інно, не драматизуй. У тебе своє життя буде.

Кинула слухавку. Зрозуміла: потрібна правда.

На третій день зателефонував тато.

– Інно, мама переживає. Каже, що ви посварилися.

– Просто дізналася про щось цікаве.

– Розумієш, доню, – голос старечий, стомлений, – мама розумна. Вона сказала – так правильно.

– Тату, ти хотів, щоб все Ярославу дісталося?

Довга пауза.

– Я мамі довіряю. Вона знає краще.

– Коли підписував папери?

– Ну… років чотири тому. Мама пояснила – для сім’ї краще.

Після розмови сіла й заплакала, вперше за ці дні. Бо тато просто підписав те, що мати принесла. Не читаючи, не заглиблюючись.

У вихідні поїхала до батьків одна. Мама зустріла насторожено.

– Проходь, я борщ зварила.

– Мені потрібні відповіді, а не їжа.

– Тоді сідай, – мама поклала руки на столі. – Говори.

– Чотири роки ви приховували, що позбавили мене спадщини.

– Не позбавили. Просто вирішили справедливо.

– Чия справедливість?

– Ярослав чоловік. Йому складніше.

– Складніше? Мамо, він у тридцять п’ять живе, як студент. Винаймає житло, грошей не накопичує.

– Зате поруч із нами. Допомагає.

Я гірко засміялася.

– Коли ти в лікарні лежала, хто щодня приїжджав?

– Ти…

– Я. А Ярослав де був?

– У нього справи, робота…

– У мене теж робота! І дитина! І чоловік! Але ж я час знайшла.

Мама підвелася, підійшла до вікна.

– Інно, ти одружена. Тепер у тебе інша родина.

Ось воно, зрештою, чесно.

– Зрозуміло. Вийшла заміж – перестала бути дочкою.

– Не перестала, але…

– Але права втратила.

Мама обернулася. У очах не провина, а роздратування.

– Ти завжди була такою. Все не так, не по-твоєму.

– Такою – якою?

– Вибагливою! Ярослав ніколи не сперечався.

– Тому що йому діставалося все.

– Він добрий.

– А я зла, так?

Мама сіла назад.

– Що ти хочеш? Переписати назад? Пізно. Та й навіщо? У Дениса робота гарна.

Я дивилася на матір і розуміла, що вона щиро не бачить несправедливості. Для неї логічно, що син важливіший.

– Знаєш, мамо, я все зрозуміла.

– Що?

– Що я для вас справді чужа. З моменту заміжжя.

Я встала, й пішла до виходу.

– Інно, не йди. Поговорімо нормально.

– Про що? Все вирішено чотири роки тому.

Пів року я не дзвонила. У травні Ярослав надіслав фото: він обіймає вродливу дівчину в дорогій сукні. “Знайомся – Олеся”.

За тиждень вона сама написала. Зустрілися у кафе.

Олеся – із тих жінок, що без макіяжу не виходять із дому. Доглянута, із дорогою сумкою.

– Я так рада знайомству! – щебетала вона. – Хочеться підтримки близьких людей.

– Ярослав, хороша людина, – обережно сказала я.

– Чудовий! Тільки трохи безвідповідальний. Живе в орендованій квартирі, не накопичує. Каже, у батьків будинок є, але ж це не рішення, правда?

– А що треба вирішувати?

– Житло! Я вісім років орендую – набридло. Хочеться стабільності.

Олеся говорила, а я думала: чи вона знає, що будинок повністю на Ярослава оформлений?

– Він готовий до серйозних стосунків? Мені тридцять, час не чекає.

– Це з ним треба обговорювати.

– Обговорюю. Але, як до конкретики доходить – мимрить про нестачу грошей.

Наступного дня подзвонив Ярослав.

– Ну, як тобі Олеся?

– Красива, рішуча.

– Так, тільки дуже поспішає. Одружитися хоче, квартиру, дітей. А грошей нема.

– Зароби.

– Легко сказати! – Він підвищив голос. – Слухай, а що як ділянку продати? Частково. Землі багато, можна поділити.

– Будинок твій, – твоє й рішення.

– Ну, як же без батьків? Мама каже – сімейною радою вирішувати треба.

“Сімейною радою”. Зручно, коли дарували, я чужа була. Коли продавати – родина.

– Приїжджай у неділю. Поговоримо всі разом.

Поїхала, бо цікаво стало. Мама зустріла стримано. Тато обійняв ніяково.

– Розкажи про Олесю, — сказала мама за столом.

– Ділова. Одружитися хоче і квартиру.

– Ярослав каже, ділянку можна продати.

– Можна.

– Як гадаєш, правильно?

Подивилася я на них: мама вичікувала, тато збентежений, Ярослав у тарілку витріщився.

– Навіщо вам моя думка? Будинок же Ярослава.

– Інно, – підібгала губи мама, – ми ж сім’я.

– Сім’я коли всі рівні. А не коли, одного люблять, а іншого терплять.

– Не кажи так, – стомлено сказав тато.

– А як казати? Чотири роки тому ви пояснили моє місце.

Ярослав підвів очі:

– Інко, не можна завжди ображатись. Хотіли ж якнайкраще.

– Для кого краще?

– Для всіх. У тебе чоловік, квартира буде…

– А в тебе наречена, яка теж хоче квартиру.

– І що?

Я встала з-за столу.

– Нічого. Продавайте, купуйте, одружуйтесь. Тільки мене в це не втягуйте.

– Доню, – простягла руку мама, – не йди. Ми ж не вороги.

– Не вороги, – просто чужі люди.

За два місяці побачила оголошення, що продають батьківську ділянку. За місяць після цього зустріла Олесю у крамниці – обирала дитячі речі.

– Інно! А я думала про вас!

– Вітаю.

– Дякую, – погладила живіт. – Ярослав щасливий. Каже, тепер заживе по-дорослому.

– Квартиру купили?

Її обличчя спохмурніло.

– Ділянку продали, але грошей вистачило лише на однокімнатну. У спальному районі. А я мріяла про трикімнатну.

– Буває.

– Так, але… – нахилилася ближче, – тепер розумію, чому батьки так зі спадщиною вчинили. Ярослав із грошима не вміє поводитись.

– Тобто?

– Отримали пристойну суму, а він одразу машину купив. Дорогу. Потім у відпустку на Мальдіви поїхали. А я говорила – краще на квартиру додати.

– Мальдіви – це добре.

– Але ж тепер грошей мало. Квартира маленька, ремонт потрібний, скоро дитина… – зітхнула. – Іноді думаю, дарма поспішала.

– Чому?

– Ярослав дуже легковажний. А мені хочеться стабільності.

– А батьки йому допомагають?

– Намагаються, але мають пенсію маленьку. І квартиру тепер винаймають.

– Винаймають?

– Будинок знесли, ділянку очистили. Довелося їм з’їжджати. Ярослав обіцяв до нас переселити, але однокімнатна… Поки що кімнату у знайомих винаймають.

У листопаді зателефонувала мама. Вперше за рік.

– Інночко, як справи?

– Добре.

– Можна побачитися? Поговорити хочеться.

Зустрілися у кафе. Мама постаріла – волосся зовсім сиве, руки тремтять.

– Як живеш?

– Нормально. Кімната непогана.

– А тато?

– Тяжко йому. Все життя у своєму будинку, а тепер на чужій території. Депресія.

Пила чай, не підводячи очей.

– Інночко, я зрозуміла, що помилилася тоді…

– Пізно.

– Але ж я мати тобі…

– Була матір’ю. Тепер ти бабуся дитини Ярослава.

Заплакала тихо.

– А якщо вибачуся?

Подивилася на неї довго, встала.

– Мамо, вибачення просять, коли хочуть щось виправити. А тут виправляти нема чого. Ти отримала, що хотіла – улюблений син поряд, будинок у його руках, онук скоро з’явиться. Радуйся!

– Але я хочу, щоб і ти була…

– А я не хочу. Мені добре у сім’ї, яка мене обрала, а не викреслила.

Поклала гроші за чай і пішла.

Удома викинула останнє сімейне фото. Залишила лише шматочок із татом – він хоч підписував не зі зла, а від слабкості. Це можна зрозуміти.

А маму та Ярослава вибачила. Не для них – для себе. Тому що злість – важка ноша, а я нарешті стала вільною.

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.