Мандарини, які привіз незнайомець, – доленосні…

Запах мандаринів у лікарняній палаті. Яскравий, святковий. Єдине, що нагадувало про те, що надворі тридцяте грудня.

Я лежала сама. Нога у гіпсі, під стелею каламутна лампа, за вікном сірий сніг. Сусідку виписали вранці. І тепер у палаті було тихо. Надто тихо.

Два дні тому я послизнулася на ожеледиці. Прямо біля під’їзду, на рівному місці. Двадцять п’ять років пропрацювала кухарем у шкільній їдальні, а тут упала, як дівчисько. І ось результат. Перелом кісточки. Гіпс. Лікарня. Новий рік у чотирьох стінах.

Медсестра зазирнула до палати.

– До вас хтось прийде на свята?

Я похитала головою.

– Ні. Не чекаю.

Вона кивнула й пішла. А я залишилася дивитися в стелю.

Сорок вісім років. Кухар. Одна. Ні чоловіка, ні дітей. Був колись наречений. Давно, у молодості. Не вижив в дорожній пригоді. Після нього я так нікого й не зустріла. Не те щоб шукала. Просто якось не склалося.

Новий рік я зазвичай проводила з телевізором. Олів’є на одну персону, вітання президента. Лягала о першій ночі. Вранці вставала і йшла гуляти. Звичайний день. Лише з мандаринами.

А цього року навіть мандаринів не буде. Двері палати відчинилися.

Я повернула голову. На порозі стояв чоловік. Років п’ятдесяти, може трохи більше. Сивина на скронях, куртка навстіж, в руках пакет. Він дивився на порожнє ліжко сусідки.

– Ви до Валентини? – Запитала я.

– До сестри, – він розгублено оглянув палату. – Вона вже виписалася?

– Вранці забрали.

Він стояв, не рухаючись. Потім глянув на пакет у своїх руках. Потім на мене.

– От я… Їхав через все місто.

– Буває.

Він помовчав. Я бачила, що він не знає, що робити далі. Піти? Залишитися? Навіщо залишитись? Сестри немає.

І тут він простяг мені пакет.

– Хочете? Не пропадати ж.

Я зазирнула усередину. Мандарини. Багато, – кілограмів зо два. Яскраві, оранжеві. Пахли святом.

– Це ж ви везли сестрі.

– Так. А вона вже вдома. А ви тут.

Дивна логіка. Але я взяла один мандарин. Почистила. Частки були соковиті, солодкі. Смак Нового року у цій палаті.

Він все ще стояв біля дверей.

– Як вас звати? – раптом спитав він.

– Люба.

– Любов, значить.

Він усміхнувся. Не широко, одними куточками губ.

– Геннадій. Можна Гена, – і пішов.

А я залишилась із пакетом мандаринів. З чужими мандаринами, котрі чомусь пахли так, ніби були моїми.

Тридцять перше грудня. Новий рік. Я прокинулася від стукоту у двері. Подивилася на годинник. Десята ранку. У палату зайшов Гена з новим пакетом.

– З прийдешнім!

Я не повірила своїм очам.

– Ви ж учора до сестри приходили.

– Сестра вдома. А ви тут.

Він сів на стілець для відвідувачів. Той самий, на якому вчора ніхто не сидів. Поклав пакет на тумбочку.

– Раптом вам сумно.

Мені було сумно. Дуже. Але я не очікувала, що про це хтось подумає.

– Ви що, спеціально приїхали?

– Так. Зміна нічна була, я до шостої працював. Потім поспав кілька годин і ось.

– Ви таксист?

– Двадцять років. Все місто знаю напам’ять.

Він говорив спокійно, без метушні. Я чистила мандарин та слухала. Виявилося, що у нього двоє дорослих дітей.

– Обидва мешкають окремо. Син у Харкові, дочка тут, але має свою сім’ю. Розлучився п’ять років тому. Дружина пішла до іншого.

– Сказала, нудний я, – він знизав плечима. – Може, й справді.

– Не схоже.

– Що не схоже?

– Що нудний. Ви приїхали до незнайомої жінки. З мандаринами.

Він посміхнувся.

– Це так. Сам не зрозумів, навіщо. А ви чим займаєтесь?

– Кухар у шкільній їдальні.

– Серйозно? Скільки років?

– Двадцять п’ять.

Він кивнув з повагою. Ми помовчали. За вікном йшов сніг, – дрібний, колючий. У коридорі хтось пройшов, задзвеніли каталкою.

– Я піду, – сказав він, підводячись. – Увечері ще зміна.

– У новорічну ніч?

– А як же! Самий слушний час для заробітку. Усі по гостях їдуть.

Біля дверей він обернувся.

– Завтра заїду, якщо можна.

Я кивнула, бо не знала, що сказати. Він пішов. А я сиділа і думала: навіщо? Для чого він приїхав? Навіщо прийде завтра?

Напевно, просто добра людина. Таких замало, але вони є.

Новорічну ніч я зустріла сама. Медсестра принесла мені шматок торта з ординаторської. Я з’їла його з мандарином, загадала бажання. Яке саме – не скажу. Прикмета погана.

Але мандарини стояли на тумбочці та пахли святом.

Перше січня. Він прийшов на обід. Знову із пакетом. Але цього разу там були не лише мандарини.

– Пиріжок, – він дістав згорток, – купив у метро. Ви ж кухар, оцініть.

Я посміхнулася. Запам’ятав же.

Розгорнула, – з капустою. Ще теплий.

– Смачний, – я відкусила шматок. – Тісто добре. Начинка свіжа.

– Справді?

– Я ж двадцять п’ять років готую. Розрізняю.

Він сів на свій стілець. Вже свій. За два дні він став його.

– Розкажіть про себе, – попросив він. – А то я все про себе та про себе.

І я розповіла. Про їдальню. Про дітей, яких годувала стільки років. Про те, як вони виросли та приходили згодом, уже дорослі, говорили: «Ми пам’ятаємо ваші котлети. Найсмачнішими були». Про маленьку квартиру у спальному районі. Про самотність.

– Був наречений, – сказала я. – Давно, – у двадцять три роки, – не вижив у дорожній пригоді.

Гена мовчав.

– Після нього я нікого не шукала. Не те щоб спеціально. Просто якось не траплялося до душі.

– У мене теж не склалося, – сказав він тихо. – Двадцять років одружений був. Думав, назавжди. А потім раз – і все.

– Боляче було?

– Спочатку так. Потім звик.

Ми знову помовчали. Але це було інше мовчання. Не незручне. Тепле.

Ідучи, він затримався біля дверей.

– Завтра приїду.

– Навіщо ви це робите? – Вирвалося в мене.

Він глянув на мене довго, уважно.

– Сам не знаю. Але мені добре тут із вами, – і пішов.

А я залишилася з пиріжком та мандаринами. І з питанням, на яке не було відповіді.

Друге січня. Лікар зайшов на обхід.

– Добре зростається, – сказав він, дивлячись на знімок. – Випишемо за два-три дні.

Я мала зрадіти. Додому. Своє ліжко, своя кухня. Жодних лікарняних запахів. Але всередині ворухнулося щось дивне, – тривога.

Якщо мене випишуть, то він перестане приходити. Чого йому? Ми ж просто знайомі. Навіть не знайомі, а випадкові люди.

Гена прийшов по обіді, й сів на свій стілець. Я помітила, що він утомився. Кола під очима, рухи повільні.

– Важка зміна?

– Нічна. До п’ятої. А потім не спалося.

– Навіщо тоді приїхали?

Він помовчав.

– А я ось думаю, – сказав він, не дивлячись на мене. – Ви скоро вийдете. І що?

Я не знала, що відповісти. Він продовжив:

– Я вас відвезу. Безплатно. По-святковому.

– Це ж ваша робота?

– Не робота. Так просто.

Ми сиділи мовчки: він дивився у вікно, – я дивилася на нього.

– Любов, – раптом сказав він.

Я здригнулася.

– Що?

– Ім’я у вас гарне, – Любов.

– Мене ніхто так не називає. Усі Люба.

– А я буду, якщо можна.

Я кивнула, бо горло стислося. Безглуздо! Сорок вісім років, а горло стискається від того, що хтось хоче називати тебе повним ім’ям.

Він пішов. А я лежала та думала: що відбувається? Три дні тому я не знала його, а тепер чекаю. Щодня чекаю на його кроки в коридорі.

Може, я все вигадую. Може, він просто добра людина. Просто жаліє самотню тітку у лікарні.

Третє січня. Він прийшов без мандаринів.

– Не встиг заїхати, винен, – сказав він. – Зміна була нічна, а потім у магазині черга.

– Нічого.

– Ні, треба було. Це вже традиція.

Традиція. За чотири дні. Дивне слово для таких коротких стосунків.

Він сів. Мовчав довше, ніж звичайно. Я бачила, що він хоче щось сказати.

– Я ось двадцять років людей вожу, – нарешті заговорив він. – Щодня нові обличчя. Сів, вийшов, забув. І за двадцять років жодного разу не було такого.

– Якого?

Він глянув мені в очі.

– Щоб хотів, аби людина не виходила з машини.

Я не знала, що сказати. Серце калатало так голосно, що, здавалося, він чує.

– Це я до чого, – він відвів погляд. – Ну. Просто така думка.

– Гено?

– Так?

– Дякую.

– За що?

– За мандарини. За те, що приходите. За все.

Він кивнув головою. Підвівся.

– Завтра вранці приїду. Вас завтра виписують?

– Так. Лікар сказав, що з ранку.

– Я буду.

Двері палати відчинилися. Зазирнула медсестра.

– Любов Петрівно, крапельницю пора.

Вона подивилась на Гену. Потім на мене, й усміхнулася.

– А казали, нікого не чекаєте.

Він вийшов, а я лишилась. З крапельницею, думками, надією, яку боялася назвати вголос.

Чотири дні. Усього чотири дні, – і все змінилося.

Четверте січня. Ранок.

Лікар підписав виписку. Я зібрала речі. Їх було небагато. Сумка з домашнім одягом, пакет із недоїденими мандаринами.

Гена не приходив. Я чекала. Дивилася на двері, на годинник. Знову на двері.

Дев’ята. Десята. О пів на одинадцяту.

Можливо, зміна, а може, передумав. Може, я все вигадала, – мандарини, розмови, погляди. Може, він просто добра людина, а я навигадувала собі казна-що.

Сорок вісім років. Скільки разів я так робила? Чекала. Сподівалася. А потім пояснювала собі, що здалося. І йшла далі. Одна.

Я дістала телефон, й вирішила, що викличу таксі сама. Але не зателефонувала.

Встала, взяла милиці. Сумку повісила на плече. Пакет із мандаринами сунула туди ж. Досить чекати, досить сподіватися! Піду сама.

Коридор, сходи, хол приймального спокою. Повільно, обережно, спираючись на милиці. Нога нила, але терпимо.

Ось і двері на вулицю. Я штовхнула їх і вийшла на ґанок. Повітря було морозне, але світило січневе сонце, і сніг скрипів під ногами.

Біля ґанку стояла стара, синя машина. На капоті – пакунок. Гена стояв поруч. У тій же куртці, з тим самим виразом обличчя, – тільки усмішка ширша.

– Я думав, може, ви подзвоните, – сказав він. – А потім подумав, – ні. Сам зачекаю.

Я стояла і не могла сказати жодного слова. Він приїхав! Він чекав! Він не забув!

– Можна я відвезу вас додому?

Я кивнула. Слова застрягли десь у горлі.

Він підійшов, допоміг спуститися сходами. Відчинив дверцята машини. Я сіла. Він поклав мої милиці на заднє сидіння, сумку поряд. Потім сів за кермо.

У машині пахло мандаринами. Цей пакет на капоті. Він узяв його, простягнув мені.

– Ось. Зранку заїхав на ринок. Спеціально вибирав, – найсолодші.

Я взяла один, почистила. З’їла часточку, – солодкий. Дуже солодкий.

– Гена.

– Так?

– А можна я приготую вам олів’є? Я ж кухар. У мене добре виходить.

Він засміявся, – тихо, тепло.

– Можна.

Машина рушила. За вікном попливли вулиці. Моє місто, мій район, мій дім. Але зараз усе було іншим.

– Ми ж пропустили, – сказала я, – Новий рік.

– І що? Можемо влаштувати свій. Сьогодні.

Він увімкнув радіо. Грала якась новорічна пісня. Про ялинку, про сніг, про чудеса.

Я дивилася на нього: на його руки на кермі, на сивину, на зморшки біля очей.

– А мандарини? – Запитала я, кивнувши на пакет.

– Мандарини мої. Тобто ваші. Тобто.

Він затнувся. Почервонів навіть.

Я простягла руку і поклала її на його долоню. Ту, що лежала на перемикачі передач.

– Наші.

Він не відповів. Тільки стиснув мою руку. Міцно, надійно.

Ми під’їхали до мого будинку. Він заглушив двигун, та подивився на мене.

– Зайдете? – Запитала я.

– Якщо можна.

– Можна.

Він вийшов першим, обійшов машину, та відчинив мені дверцята. Допоміг вибратися, й подав милиці. Потім узяв пакет із мандаринами.

Ми пішли до під’їзду. Повільно, обережно. Я спиралася на милицю та на його руку. Він ішов поруч, – не квапив, не метушився. Біля дверей я зупинилася.

Запах мандаринів. Той самий, що і в перший день. У лікарняній палаті, коли незнайомий чоловік простяг мені чужий подарунок.

Але тепер вони не були чужі. Тепер вони були наші.

Він ніс мандарини для сестри, а віддав незнайомці. Так розпочався наш рік.

Я відчинила двері, й він увійшов слідом. Двері зачинилися за нами. Двадцять п’ять років я годувала чужих дітей. Може, тепер хтось нагодує й мене.

А може, ми годуватимемо один одного, – мандаринами, пиріжками, турботою. Любов’ю!

І таке в житті буває, – щастя приходить зненацька, коли на нього вже й не чекаєш, – і залишається назавжди, або, на якийсь час, – кому як пощастить…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, та підписуйтеся на сторінку!