Марина відчинила двері й побачила те, що не повинна бачити. Вона ж в цей час має бути на роботі! Її побачити також не очікували

Марина прокинулася рано від жалібного писку кота. Дорослий, хоч і молодий, кіт тихо нявкав і якось дивно поводився. Він робив два кроки, лягав на підлогу, а потім насилу вставав.

– Васю, що з тобою?

Чоловік ще не повернувся із нічної зміни, довелося викликати таксі. Марина акуратно поклала кота в перенесення. Поки чекала на машину, зателефонувала на роботу і відпросилася.

– Потерпи, Васю, зараз все буде добре. – Потім вона звернулася до таксиста. – А можна, будь ласка, швидше. Йому дуже погано.

‐ Я їду швидко. Але по вашій адресі клініка працює з дев’ятої, вам доведеться чекати понад годину. Треба в цілодобову, це трохи далі, але приїдемо набагато раніше, ніж відчиняється та.

– Кудись, де буде відчинено. Будь ласка.

На щастя, в таку ранню годину черги не було.

– Отруєння. Може, ваш кіт з’їв хвору мишу. Ви швидко встигли.

– Кіт із дому не виходить і мишей у нас немає. Цього не може бути!

– Але ж це так. Ми залишимо його під наглядом, а вам зателефонуємо, швидше за все, о третій годині можна буде забрати.

– Він буде жити?

– Так. Ви встигли вчасно.

Таксі стояло біля клініки.

– Ну як?

– Встигли, подзвонять.

– Не переживайте так. Я сюди свого Жуліка привозив, дуже добрі лікарі, вірніше ветеринари. Йому сусідський собака ногу прокусив.

– Я ж думав, що все загоїться, як на собаці, але ні. Йому погано стало, довелося звертатися. Сідайте, я вашу адресу пам’ятаю. До третьої можу приїхати, точніше, раніше.

– Дякую, але в мене чоловік уже має бути вдома. Ми разом поїдемо.

– Зрозуміло, але про всяк випадок ось мій номер. Послуги таксі. Я іноді й уночі працюю. Раптом щось знову з Василем станеться.

– Запам’ятали? Ви дуже уважні. Дякую. Привіт Жуліку.

– Ви зателефонуйте мені у будь-якому разі, повідомте про Васю.

– Добре.

Машина Микити стояла у дворі. Марина зайшла до хати, чоловік у цей час мусить уже спати. Вона тихо пройшла на кухню і взялася за приготування обіду, а заразом і вечері.

Незапланований вихідний, можна було б зайнятися прибиранням, але не хотілося гриміти та заважати чоловікові.

По хаті поповзли запахи їжі, а зі спальні почали долинати голоси. Марина подумала, що Микита розмовляє телефоном, але це було не так. Вона відчинила двері й побачила те, що не мала бачити.

Вона ж в цей час має бути на роботі! Її побачити також не очікували. Не чекали й не поспішали. Микита здивувався, а жінка сховалась під ковдру.

Марина встигла помітити, що то Тетяна, її шкільна подруга. Це вона допомогла чоловікові влаштуватися на роботу. І ось тепер із ним…

Марина розгубилася. А вона ж хотіла покликати чоловіка, що прокинувся, обідати, розповісти про кота…

– Швидко встали й пішли обоє! У вас п’ять хвилин!

Тетяна вискочила з хати, а Микита лишився.

– Марино, поговорімо. Просто, коли я вдома, тебе немає. А ми з нею в одній зміні. Так вийшло.

– І давно це у вас?

– Ні, лише один раз. Сьогодні.

– Ти мені брешеш!

– Чому ти так вирішила? Я не брешу.

– Я знаю, що Тетяна ненавидить кішок.

– До чого тут кішки?

– Вона тут була неодноразово. Вона годувала кота?

– Так. Вона спеціально купила пакет корму.

– Наш кіт у клініці з отруєнням! Пішов геть!

– Куди?

– Зовсім йди. У тебе є квартира у місті.

– Ти смієшся? Її навіть здавати соромно, а жити там неможливо. Це ж інший кінець міста, як я діставатимуся на роботу? Звідси машиною десять хвилин, а там треба витратити дві години, тягнучки.

– Мене це не хвилює. Дім мій. Збирай речі та на вихід! Машина є, впораєшся.

– Машина… а як ми її ділитимемо? Вона ж у кредиті ще.

– А чого її ділити, мені вона не потрібна. На роботу я все одно добираюся автобусом. Кредит за неї також на тобі буде.

– Оформлено все на тебе. Тільки грошей я більше не додаватиму. Сподіваюся, все зрозуміло. Ти з машиною, я з котом.

– Марино…

– Іди, й не забудь речі! Назад не пущу.

Марина сама почала збирати речі чоловіка. Якось багато накопичилося всього за два роки. Валіза ледве зачинилася, а речі ще лежали.

– У тебе машина, довезеш і в пакетах для сміття.

– А може, спочатку пообідати?

– А повечеряти не хочеш? З цієї секунди все сам. Обід тут не для тебе, і вечеря теж.

– А для кого?

‐ Потрібне генеральне прибирання. – Сама собі сказала Марина після від’їзду чоловіка.

Звичайно, займатися цим було вже ніколи, бо зателефонували з клініки. Василя можна забирати. Марина довго шукала візитівку водія, та так і не знайшла.

Довелося викликати таксі. На її подив приїхав саме він. Вона навіть його імені не знає, хоча на візитівці було написано. Тільки вона не встигла подивитися.

– За Василем?

– Так.

– У вас щось трапилося? З котиком?

– Ні, з ним все гаразд. І взагалі, все добре. Чоловіка вигнала.

– Зрозуміло. Вигнали чоловіка з машиною і тепер знову потрібна послуга таксі?

– Так. Я не могла знайти вашу візитівку.

– Немає проблем, я маю ще. Ось.

– Григорій. Я навіть не знала, як вас звати. Я Марина.

– Дуже приємно, от і познайомились.

У клініці Марині дали рекомендації щодо догляду за хворим котом, і вони поїхали додому.

– Може зайдете на чай? Ви мене сьогодні так врятували.

– А що у вас до чаю?

– Я пекла пампушки до борщу, звичайні, не солодкі й без часнику, можна з ними. У мене й варення є. А може борщ?

– Заманливо. Зайдіть на чай із борщем, а то вам переночувати нема де. Вибачте, не хотів вас образити. Я, мабуть, краще поїду.

– Тоді давайте просто чай.

– Добре. Чай з варенням і пампушками.

– Нічого не їв смачніше. У вас кулінарний талант. Дякую. Більше не втрачайте мою візитівку, а краще одразу запишіть мій номер у телефон.

– Я так і зроблю.

– А собаки у вас немає? Біля будинку має бути собака.

– Має. Але мій чоловік не любить собак. Колишній чоловік.

– Ви вже встигли з ним розлучитися?

– Ще ні, але це точно станеться. А собака, напевно, буде. Я люблю не лише кішок.

– Мені час, радий був знайомству з вами та з Василем. А не хочете познайомитися з Жуліком?

– А чому Жулік?

– Мені підкинули цуценя, я довго не знав, як його назвати. У нього такі хитрі очі. Натворить щось, і погляд у нього одразу винний стає. Якось я його так і назвав. Він голову підійняв і гавкнув. От і став він Жуліком. Мені справді час, робота.

– Бувайте.

Потім було знайомство із Жуліком. Це виявився зовсім невеликий пес “дворової” породи. Невеликий, але дуже симпатичний. Він одразу підкорив Марину.

Хитрий, добрий погляд, наче він щось задумав. Жулік потоваришував і з Василем. Спершу, щоправда, спілкувалися вони через вікно, а потім на веранді.

Марина розлучилася з Микитою. З Григорієм у них почалися стосунки, про весілля ще думати рано, але все йде саме до цього. Як кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.