– Маринко, скажи дітям, хто я такий! Батька шанувати треба! Ти домовленість пам’ятаєш? Марина з жахом дивилася на Василя і не знала, як пояснити синам, що їхній батько, не герой, який будував місто для бідних у далекій країні, а лише старий гультяй, що колись кинув їх на волю долі

Коли у Люди підійшов термін і вона потрапила в лікарню, Василь був у черговому рейсі. За кілька днів, не заїжджаючи додому, він одразу ж поїхав туди, але там йому повідомили, що його дружина написала відмову від новонароджених хлопчиків-двійнят.

– Сказала, що їй і старші не потрібні, а тут ще двоє. І пішла.

Василь, хоч і сумнівався, що це його діти, але тут розлютився не на жарт.

– Людмила всі межі переступила!

Примчавши додому, дружину він уже не застав, вона зібрала речі, залишила старших трирічних двійнят, Антона та Андрія, у старенької бабусі Василя і поїхала.

Вася не знав, що й робити: у нього з рідні одна бабуся Віра залишилася, й та вже старенька. Але й дітей в дитбудинок відправити соромно було.

Тоді прислухався він до поради товариша, щоб сусідку найняти – дітей доглядати. Працював Вася далекобійником на своїй вантажівці, заробляв добре, тож на няньку грошей вистачало.

От і постукав уранці Василь до сусідського будинку. Марина, дев’ятнадцятирічна скромна дівчина, довго не наважувалася взятися за таку серйозну справу, хоч і працювала у дитячому садку нянькою.

Але все ж таки вмовив її Вася. Марина звільнилася з роботи. Вони удвох забрали дітей із лікарні й вона оселилася в будинку сусіда, бо за дітьми треба було постійно доглядати та слідкувати.

З Васі тато був нікудишній, ні викупати, ні підгузок замінити не міг, та особливо й не рвався. Виправдовувався тим, що він роботяга, а не вихователь.

Важко було Марині, двоє немовлят, Дениска та Дмитрик, та двоє трирічних малюків вимагали постійної уваги.

Добре, хоч молодші спокійні були, їдять суміші, та й соплять у ліжечку, у пелюшки замотані. Марина встигала ще й книжки особливі читати, вчилася масаж робити, всякі вправи для нормального розвитку хлопчиків.

Наталя, місцева медсестра, заходила, підказувала їй, як годувати та доглядати їх. Спочатку дуже важко було Марині, навіть відмовитися хотіла.

Вона боялася, що не впорається, щось не так зробить, але згодом звикла до малюків, навіть полюбила їх, як своїх рідних.

Василь між рейсами довго вдома не затримувався, але цей час вони були всі разом: він, вона і четверо хлопчаків, – двоє галасливих, веселих шибеників і двоє щокастих карапузиків.

Їм було дуже затишно всім разом, було про що поговорити, вони разом планували купівлю одягу для хлопців, гуртом лежали на дивані, регочучи та підкидаючи по черзі малюків, і якось так вийшло, що прокинулися вранці Василь і Марина в одному ліжку.

А за тиждень подали заяву до РАЦСу. На той час Вася вже й розлучення оформив, і Люду батьківських прав позбавив. Нікого не слухала Марина, ні батьків, ні подружок, що не пара він їй, що користується нею, а не любить.

Що і з Людою зразкової сім’ї у них не було, а з Мариною, невідомо, як поведеться. Любила вона хлопчиків дуже сильно, та й Вася їй подобався, вірила, що потрібна йому, значить цінуватиме і любитиме, і не втече вже, від своїх чотирьох дітей.

Весілля зіграли скромне, у вузькому колі, без весільної сукні та фати. Василь сказав, що все це ні до чого, а Марина посоромилася наполягати. Не це ж головне. Головне, щоб жили добре.

А добре жити й не вийшло. Василь справді виявився далеко не найкращим чоловіком. В будинку по господарству та з дітьми допомагати практично припинив:

– Я у рейсах втомлююся, дайте хоч удома відпочити!

Любив чарочку пропустити. Виїжджати став усе частіше, вдома часу проводив все менше, та й грошей особливо не давав, на памперси та фрукти випрошувати доводилося.

Якщо Марина починала щось висловлювати, він різко обривав:

– Не подобається, йди!

Але вона не могла залишити дітей, вона без них уже й життя не уявляла. Так минуло два роки.

І ось одного разу Василь, повернувшись із чергового рейсу, щільно поївши, присів на диван і покликав Марину.

– Не ходитиму кругом та навколо, скажу прямо. У мене є жінка в іншому селищі. Ми бачимося часто, навіть частіше, ніж з тобою, і в нас скоро буде дитина. Я збираюся з нею одружитися. Ну а з тобою розлучитися. Вибач.

Марина завмерла, почувши ці жорстокі, холодні слова. Вона не могла повірити, що Вася їх справді сказав. А як же вона, а діти?

– Я не віддам тобі дітей! – прошепотіла вона.

– Та, будь ласка, у мене свій буде.

– Свій?! А це чиї? – мало не задихнулася від обурення Марина.

– Ось тільки не треба зараз мораль читати, вихователька знайшлася! Сама ж не віддаєш! Мені від тебе тільки розлучення потрібне.

– Добре, але тільки, якщо ти даси мені згоду на усиновлення хлопчиків. І ніколи не скажеш їм, що я не рідна їхня мама.

– Але й ти пообіцяй, – відповів Вася, – що нічого поганого про мене синам не говоритимеш. Батька треба поважати.

Розлучилися вони швидко і тихо. Хлопчикам Марина сказала, що тато поїхав на роботу в далеку країну, зводити високі будинки для бідних людей і повернеться не скоро.

Будинок, у якому вони жили, продали та купили інший у сусідньому районі. Вася не заперечував. А Марина не хотіла, щоб хтось проговорився про те, що хлопчики їй не рідні.

Ще після школи Марина встигла закінчити курси перукарів і почала стригти на новому місці спочатку сусідів, та їх знайомих. Потім клієнтів стало дедалі більше.

Руки в неї були золоті, а душа добра. От і потягнулися люди. Заробляла вона достатньо, на все необхідне для життя їм вистачало. Від Василя Марина нічого не чекала та не вимагала.

– Мамо, а тато скоро з далекої країни приїде? Він першого вересня з нами до школи піде? – Андрій з Антошкою складали портфелі та ділили порівну олівці та ручки.

Вони не могли дочекатися, коли підуть до школи. Дуже не терпілося їм показати вчительці, як добре вони вміють читати та малювати.

Марина прибрала портфелі вище, щоб Діма з Денискою їх не спустошили, і похитала головою:

– Ні, мої хороші, тато не зможе приїхати. Йому ще багато будиночків збудувати треба.

Василь не з’являвся, не дзвонив, і Марина нічого про нього не знала. Та й не хотіла знати. Головне – діти поряд! Вона дуже любила своїх хлопчиків.

Вони разом вчилися читати, співали, грали у футбол і обливалися вранці холодною водою. Вечорами вони сідали, пили чай і всі разом вигадували казки. Вони виходили смішні та добрі.

Коли хлопчики засинали, Марина записувала казки в товстий зошит. Вона уявляла, як дорослі сини якось прочитають їх своїм дітям, як вони сміятимуться і згадуватимуть ці щасливі вечори.

Минули роки. Виросли сини. Старші одружилися, подарували Марині по онуку. Молодші навчалися в університеті.

Кожного вихідного вся родина збиралася разом. Готували щось смачне, іноді за чаєм читали “Книгу Казок Мами”. І щоразу реготали, як маленькі.

Той фатальний вихідний був ще й Днем народження молодших, Діми та Дениса. День видався дуже теплим, хлопці ввімкнули у дворі музику та винесли з дому великий стіл.

Невістки чаклували на кухні, чоловіки смажили шашлики, Катя з Юлею – дівчата Діми та Дениса накривали на стіл. Марина стояла, притулившись до одвірка дверей, усміхалася і думала про те, яка ж вона щаслива.

Вона так задумалася, дивлячись на своїх дітей, що не одразу помітила літнього чоловіка, що зайшов у їхню хвіртку.

У пом’ятій сорочці, явно давно не праної, в обвислих спортивних штанах і старих кросівках на босу ногу, він пройшов двором, по-господарськи оглянув його і голосно заявив:

– І чого батька ніхто не зустрічає?

Всі завмерли, а Марина охнула, насилу впізнавши Василя. Той, похитуючись, поліз обійматися до Діми, потім до Дениса, але хлопці відхитнулися від незнайомого чоловіка, від якого віяло вчорашнім хмелем.

– Маринко, скажи дітям, хто я такий! Батька шанувати треба! Ти домовленість пам’ятаєш?

Марина з жахом дивилася на Василя і не знала, як пояснити синам, що їхній батько, не герой, який будував місто для бідних у далекій країні, а лише старий гультяй, що колись кинув їх на волю долі.

Усі мовчали, незрозуміло дивилися то на Василя, то на маму. Зрештою, не витримав Андрій:

– Батька, значить, треба поважати? А де ж ти так довго пропадав, батьку? Чи ти думаєш, ми нічого досі не зрозуміли? Це маму нашу поважати треба, вона сама нас виховала, в люди вивела, життя навчила.

– Вашу маму? Та вона вам не мати, а просто нянька!

У Марини потемніло в очах, вона обернулася і пішла до хати. Зайшла у спальню, де мирно сопіли онуки, сіла на ліжко і затулила обличчя руками. Ось і скінчилося її щастя. Вона заплакала.

Двері в кімнату тихо відчинилися. Марина підійняла мокре від сліз обличчя і побачила своїх синів, уже не хлопчиків, а чотирьох сильних, гарних чоловіків.

Вони стояли обійнявшись і, посміхаючись, дивилися на неї. У руках Андрія була їхня «Книга Казок Мами». Він подав її Марині, й вона побачила на останній сторінці запис, зроблений великими літерами:

«І жили вони довго і щасливо, бо з ними була їхня мама, найулюбленіша і найкраща мама на світі!»

Від серця відлягло, в очах майнула любов та надія, – не зрадили її, рідненькі! А що ще матері для щастя потрібно…

Ось така зворушлива історія трапилася з Мариною. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.