– Машину купували мої батьки! – Оксана вперлася поглядом у блискучий капот. – Міг би хоч раз на місяць рідну дитину до лікаря звозити на ній. Май совість! – Слухай, давай без твоїх казок! – За паперами машина мамина! – На чому ти поїдеш у свою поліклініку – мене взагалі не хвилює

– Виходь давай! Я стою під двором.

Голос колишнього чоловіка в слухавці звучав вимогливо і роздратовано, ніби це Оксана була винна в тому, що на дворі стояла рання, брудна весна, а асфальт у їхньому селищі закінчувався за два кілометри до будинку.

Вона скинула виклик, засунула телефон у кишеню домашніх штанів і перехопила зручніше Мирона. Син вередував із самого ранку, лізли зуби, і спина в Оксани відвалювалася.

За вікном веранди нетерпляче посигналили. Оксана накинула стару куртку прямо поверх футболки, засунула ноги в гумові калоші й штовхнула набряклі від вогкості вхідні двері.

Вадим стояв біля хвіртки. Він гидливо обтрушував світлі кросівки від налиплої сільської багнюки, спираючись рукою на блискучий капот великого чорного автомобіля. Того самого.

– Я з тобою вітатись теж не планувала, — без виразу сказала Оксана, підходячи до паркану.

– Не починай, га? – Вадим скривив губи. – Я тут і так трохи підвіски не залишив у ваших ямах. Ключі від сараю неси. Мені зимова гума потрібна. І багажник на дах, він там валяється, я пам’ятаю.

Він навіть не глянув на сина. Мирон, побачивши незнайомого дядька, закрутився на руках матері й запхикав. Вадим тільки скривився, дивлячись поверх голови Оксани на облізлу фарбу веранди.

Три місяці тому їхній шлюб розвалився остаточно та безповоротно. Вадим швидко зібрав свої речі, завантажив їх у цей широкий багажник та відбув у міську квартиру до матері. Оксана залишилася у батьківському будинку з немовлям на руках.

– Пацани на турбазі чекають, – поспішив колишній чоловік, демонстративно відтягуючи рукав куртки та дивлячись на годинник. – Я й так гак через тебе зробив величезний.

– Через мене? – Оксана мимоволі притиснула дитину сильніше. – Я тебе взагалі не кликала!

– Зате ключі від сараю з моїми речами тільки в тебе. Давай швидше, не тягни гуму. У прямому значенні.

Оксана дивилася на машину. Відмінний, місткий транспорт із повним приводом. Батьки Оксани віддали на нього всі свої заощадження, накопичували кілька років на пристойний старт для молодих. Мати тоді просто винесла готівку у звичайному целофановому пакеті та передала зятю в руки.

А оформляти покупку поїхали на матір Вадима. Свекруха тоді щебетала солов’єм, що має пільги, податок буде мізерний, штрафи з камер можна буде заперечувати, навіщо молодим зайві витрати та проблеми з державою.

Оксана тоді вірила. А при розлученні з’ясувалося, що ділити їм нічого. Квартири немає, іпотеку взяти не встигли. А машина з усіх паперів – чужа власність.

– Вадиме, – Оксана проковтнула грудку втоми, що підступила до горла. – Відвези нас в місто.

– Що? – Він щиро обурився, навіть перестав відчищати підошву.

– Нам у поліклініку треба. На плановий огляд до невролога, запис через годину.

– Викликай таксі. Я взагалі в інший бік їду. У мене мужики з м’ясом стоять, мерзнуть біля супермаркету.

Мирон знову запхикав, вже голосніше. Оксана почала мірно похитувати його, відчуваючи, як німіють руки.

– До зупинки три кілометри по багнюці. Автобус ходить двічі на день. Я з Мироном на руках просто не дійду, ти ж бачиш, що на дорозі діється!

– Це твої проблеми.

– У мене немає зайвих грошей на таксі туди й назад, – Оксана намагалася говорити рівно, не зриваючись на крик. – Ти аліменти за минулий місяць переказав?

– Переказав!

– Півтори тисячі гривень, Вадиме! Півтори! На них не наїздишся до платних лікарів на таксі.

Вадим обурено пирхнув.

– Скільки нарахували, стільки й переказав! Я офіційно на мінімалці вважаюсь, забула? У мене зарплата у паперах смішна. Скажи дякую, що взагалі плачу! Міг би довідку принести, що взагалі безробітний.

– Машину купували мої батьки! – Оксана вперлася поглядом у блискучий капот. – Міг би хоч раз на місяць рідну дитину до лікаря звозити на ній. Май совість!

– Слухай, давай без твоїх казок! – Вадим підвищив голос, озираючись на сусідські вікна. – За паперами машина мамина! Хто там кому готівку пхав – це лірика та ваші фантазії. Докази маєш? Чеки? Розписки?

Оксана мовчала.

– Нема! – сам собі відповів колишній чоловік, тріумфуючи. – Тож не вигадуй. На чому ти поїдеш у свою поліклініку – мене взагалі не хвилює. Ключі давай, я поспішаю!

Зазвичай у таких ситуаціях вона починала плакати. Нагадувала про справедливість. Про те, як її батько здоров’я втрачав на вахтах заради цих грошей, щоб у них все було по-людськи.

Вадим завжди годувався цими істериками. Йому подобалося почуватися переможцем, невразливим та правим з усіх боків.

Але зараз Оксана просто дивилася на колію, що розкисла. На людину, з якою прожила п’ять років, і яка тепер шкодувала пів години часу для власного сина.

Вона розвернулась і мовчки пішла по двору до дерев’яного сараю. Вадим задоволено хмикнув і пішов слідом, акуратно вибираючи сухі місця, щоб не забруднити взуття.

Оксана дістала з кишені важкий ключ, обернула у навісному замку. Іржаві петлі рипнули, відкриваючи вид на чотири масивні колеса в зборі, акуратно складені в кутку на старих дошках. Поруч лежав алюмінієвий багажник на дах.

Вадим діловито потер руки.

– Чудово. Зараз завантажу. Можеш навіть не допомагати, сам упораюсь.

– Слава! – раптом голосно гукнула Оксана, дивлячись поверх сітки на сусідську ділянку.

Вадим завмер із простягнутими до колеса руками.

Через голі кущі малини виринув сусід. У старій вицвілій кепці та заляпаній штормівці. Слава, мужик був міцний, господарський, зайвих питань ніколи не ставив.

– Чого галасуєш, сусідко? – озвався він, підходячи до паркану.

– Ти минулого тижня питав, де гуму на п’ятнадцятий радіус дешево взяти! Потрібно ще?

Вадим різко випростався.

– Оксано, ти що надумала? – Він гнівно примружився. – Яка гума?

– Потрібна, справа така, – Слава неквапливо підійшов до хвіртки, спираючись на держак лопати. – А що, є варіанти?

– Є, – Оксана кивнула на відкритий сарай. – Зимова, шипована. Майже нова, один сезон відходила. Забирай за десять тисяч весь комплект. Разом із дисками.

Слава свиснув. Для такого комплекту у зборі ціна була просто смішною, майже задарма.

– Ти зовсім хвора? – гаркнув Вадим, роблячи крок до колишньої дружини. – Вона мінімум двадцять п’ять коштує! Це моя гума!

Оксана обернулася до нього. Обличчя її залишалося цілком спокійним.

– Слухай, давай без цих казок, – вона точно повторила його недавню інтонацію. – По паперах цей сарай – мій. Ділянка теж оформлена на мого батька.

– Я її особисто купував! Зі своєї картки оплачував у магазині!

– Докази є? – Оксана трохи схилила голову набік. – Чеки в тебе прямо зараз із собою? Накладні на твоє ім’я у кишені лежать?

– Ти не маєш права!

– Нема чеків, – резюмувала Оксана, дивлячись йому просто у вічі. – Значить, це просто старі батькові колеса. Лежали тут, мішалися під ногами.

– Вирішила позбутися. А як ти по льоду та бруду на літній лисій гумі на свою турбазу поїдеш – мене взагалі не хвилює. Твої проблеми!

Вадим смикнувся було до сараю, щоб схопити верхнє колесо, але сусід Слава вже діловито відчиняв хвіртку і заходив у двір.

Чоловік він був ще радянського гарту, плечистий і важкий. З такими на сільських дорогах із-за коліс краще не сперечатися.

– Гроші тобі зараз на карту кинути, Оксано? – по-свійськи поцікавився сусід, недбало, але жорстко відтісняючи Вадима плечем від входу в сарай. – Чи мені додому збігати, віддати готівкою?

– Давай на карту, Славо, – лагідно відповіла Оксана. – Нам якраз на гарне таксі до міста і назад вистачить. І на платного лікаря лишиться.

Вадим відкрив рота. Стиснув щелепи. Зчепив пальці в кулаки, дивлячись на сусіда, який уже викочував перше масивне колесо прямо по весняній багнюці у бік свого двору.

Вплутуватися у чубанину зі Славою на чужій ділянці колишній чоловік явно не ризикнув. Надто чисті були кросівки, надто чекали пацани з м’ясом.

– Щурятничати, виходить, вирішила? – процідив Вадим, дивлячись на неї з неприкритою злістю. – Ну-ну. Подивимося, як ти далі заспіваєш, коли я взагалі аліменти платити перестану.

Він різко розвернувся і швидко попрямував до своєї машини. Кросовер заревів двигуном, агресивно здав назад, обдавши паркан порцією брудних бризок, і рвонув у бік траси.

Телефон у кишені Оксани брязнув. Слава переказав гроші.
***
Минув місяць. Оксана сиділа на залитій травневим сонцем веранді. У передпокої стояв новий прогулянковий візок, куплений з рук на місцевому форумі за дріб’язок.

Аліменти за цей місяць від Вадима прийшли такі самі – півтори тисячі. Спочатку він погрожував у повідомленнях якимись страшними карами за продані колеса, писав гнівні тиради про крадіжку, вимагав повернути гроші. Погрожував поліцією, дільничним та судом.

Оксана на всі погрози відповідала однією фразою: «Чекаю з чеками».

За два тижні Вадим просто заблокував її скрізь. Ніякий дільничний, звісно, ​​не прийшов. Оксана струсила крихти зі столу. Настрій був чудовим.

Таксист із місцевих, дядько Боря, тепер возив Оксану із сином до міської поліклініки з гарною знижкою.

Він завжди допомагав скласти візок в багажник своєї старенької іномарки і казав, що Мирон у машині поводиться ідеально. Вже точно краще, ніж багато дорослих пасажирів…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!