– Матір віддай в будинок для літніх людей, або можеш забути про наше щастя! – Але відповідь чоловіка спантеличила дружину

– Знову! – вигукнула Марина, і в її голосі змішалися гнів, втома, та якась безнадійність. – Ну, знову! Ганно Петрівно! Не минає й години! То чай, то суп! У нас скоро ні кухлів, ні тарілок у будинку не залишиться!

Суботній вечір плавився у задушливій тиші кухні. На столі димився густий борщ – єдина страва, яка ще хоч якось примиряла всіх трьох за цим столом.

Олег, схилившись над тарілкою, їв не поспішаючи, занурений у свої думки. Навпроти нього сиділа мати, Ганна Петрівна.

Її схудлі пальці ледве обхоплювали ложку, і кожен рух від тарілки до рота давався їй з видимим зусиллям. Вона їла дуже повільно, зосереджено дивлячись у свою тарілку, бо боялася впустити хоч краплю на чисту клейонку.

Марина теж їла, але її бадьорий настрій, здавалося, підігрівався якоюсь ідеєю, поки що відомою лише їй.

Нарешті вона відклала ложку і, промокнувши губи серветкою, порушила мовчання. Її голос пролунав несподівано бадьоро у цій сонній атмосфері.

– Я сьогодні в меблевому була, – сказала вона. – Зайшла просто подивитись… І там така кухня! Олеже, ти б бачив!

Олег напружився, але продовжував дивитись у тарілку. “Починається”, – подумав він стомлено.

– Фасади – сірий перл, глянець, – продовжувала Марина, її голос теплішав від ентузіазму. – Стільниця – під камінь.

– Вбудована техніка… Усі ящики з притягувачами, уявляєш? Жодного гуркоту! Це зовсім інший рівень життя! Наша вже розвалюється зовсім …

Вона говорила, все більше надихаючись, малюючи картину ідеального простору, на який, як вона вважала, вони заслуговують. Олег підвів на неї погляд.

– І скільки коштує цей інший рівень життя? – спитав він тихо, без жодного ентузіазму.

Марина на мить зам’ялася, але відразу випалила:

– Ну… з усією технікою, збиранням… близько двохсот сімдесяти тисяч. Але там можна на виплат! Дуже вигідні умови! Уявляєш, як буде гарно?

Двісті сімдесят тисяч. Олег відклав ложку. Він повільно підняв очі на дружину, і в них не було жодної краплі того ентузіазму, що сяяв у її погляді.

– Двісті сімдесят? Марино, ти серйозно? – голос його був рівний, але від того звучав ще важче. – Ти забула, що ми за машину ще не розплатилися?

– Що мамі потрібне обстеження та, можливо, нова реабілітація? Що на роботі туманні перспективи? Звідки такі гроші?

– Олеже, ну не починай! – спалахнула Марина. – Чому ти завжди бачиш лише проблеми? Це ж розстрочка! Потроху!

– Ми зможемо! Я вже прикинула! Невже ми не можемо дозволити собі жити в нормальних умовах? Я втомилася від цього мотлоху!

– Потроху? – Олег усміхнувся безрадісно. – Ці «трохи» складуться у величезну суму, яку нам просто нема де взяти! Потрібно бути реалістами!

…Перелякана жінка похилого віку сидить за столом перед великою калюжею червоного супу, розлитого з перекинутої тарілки.

Їхні голоси, що почалися тихо, непомітно набирали сили, заповнюючи маленьку кухню тремтячою напругою.

Олег говорив про реальні проблеми – кредити, здоров’я матері, нестабільність на роботі. Марина відбивала мріями про комфорт, втому від старих меблів і «вигідну» розстрочку.

Ганна Петрівна сиділа між ними, як між двома вогнями. Вона припинила їсти, ложка завмерла в її руці.

Кожен різкий тон сина чи невістки відгукувався тупим болем десь у грудях. Вона відчувала себе зайвою, непотрібною перешкодою у їхній суперечці, у їхньому житті.

Від цих думок і від напруження суперечки руки затремтіли сильніше, ніж зазвичай. Знайомий гострий біль прострілив суглоби пальців, коли вона спробувала міцніше стиснути ложку.

Вона хотіла відсунути тарілку, прибрати її трохи далі від краю столу, але саме в цей момент рука сіпнулася особливо сильно.

Пролунав короткий стукіт, потім неприємний сплеск. Тарілка з недоїденим борщем нахилилася, і густа, темно-червона рідина ринула на стіл, заливаючи чисту клейонку, рукав старенького халата Ганни Петрівни й стікала краплями на підлогу.

На мить усі завмерли. Тишу порушувало лише часте, перелякане дихання Ганни Петрівни.

А потім Марина різко відштовхнула свій стілець і схопилася. Її обличчя, що до цього розчервонілося від суперечки, тепер стало блідим від люті. Вона стиснула кулаки.

– Знову! – вигукнула вона, і в її голосі змішався гнів, втома і якась безнадійність. – Ну, знову! Ганно Петрівно! Не минає й години! То чай, то суп! У нас скоро ні кухлів, ні тарілок у будинку не залишиться! Я втомилася все мити та підтирати!

– Я просто хочу прийти додому і не думати про те, де чергова пляма з’явилася! Хочу нормальну кухню, де приємно перебувати, а не цю руїну! Скільки це триватиме?!

Це була вже не просто суперечка про гроші. Це був крик душі жінки, яка втомилася від нескінченної низки дрібних побутових катастроф, що накладалися на загальне невдоволення життям, та присутністю хворої свекрухи.

Олег навіть не глянув на дружину. Немов по команді, він схопив стос паперових серветок і ступив до матері.

– Мамо, сиди спокійно, – сказав він швидко, але голос його був напружений від агресивної злості, спрямованої явно не на матір.

Він почав квапливо промокати борщ із її халата, з її тремтячих рук. – Нічого страшного, мамо. Нині все приберемо. Головне – ти не обпеклася?

– Пробач, Олежку… милий, пробач… – шепотіла Ганна Петрівна, сльози текли по її щоках, залишаючи світлі доріжки на почервонілій шкірі. – Я не хотіла… рука… зовсім не слухається… Я зараз… я все витру…

Вона спробувала підвестися, але Олег м’яко утримав її за плече.

– Сиди, я сказав. Я сам.

Олег мовчки почав витирати підлогу, прополоскав ганчірку і повісив її на кран. Марина так само стояла посеред кухні, схрестивши руки на грудях, її обличчя було напруженим і незадоволеним.

Ганна Петрівна сиділа на стільці, зіщулившись, і тихо схлипувала.

– Мамо, ходімо, – Олег підійшов до матері й обережно допоміг їй підвестися. Вона спиралася на його руку всім своїм тендітним тілом. – Тобі треба переодягтися.

Він повільно повів її коридором у її маленьку кімнату. Вона йшла, хитаючись, і бурмотіла крізь сльози:

– Пробач, синку… тягар я вам… тільки заважаю…

– Припини, мамо, – тихо сказав Олег, відчиняючи двері до її кімнати. Він допоміг їй сісти на ліжко, яке пахло корвалолом і старістю.

Відчинив дверцята старенької шафи, дістав чистий байковий халат та м’які капці. – Ось, переодягнися, будь ласка.

Ганна Петрівна взяла речі тремтячими руками. Сльози знову покотилися по її зморшкуватим щокам.

– Від мене одні неприємності! Проклята недуга… Кому я така потрібна… – прошепотіла вона, дивлячись на сина з такою тугою та провиною, що в Олега защеміло серце.

– Ти мені потрібна, мамо, – сказав він твердо, хоч голос трохи здригнувся. – Переодягайся і намагайся відпочити. Я зайду пізніше.

Він вийшов, тихо прикривши за собою двері. Постояв секунду в коридорі, глибоко зітхнув і провів рукою по обличчю, наче стираючи втому і напруження. Йому треба було поговорити з Мариною. Зараз.

Він пройшов до вітальні. Марина сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги. На колінах у неї лежав той самий глянсовий каталог з меблями, який вона з таким натхненням показувала йому напередодні.

Марина розсіяно гортала сторінки, вдаючи, що повністю поглинена картинками ідеальних інтер’єрів. На обличчі не залишилося й сліду недавньої люті – лише маска відстороненого спокою.

Олег тяжко опустився на диван поруч із нею. Пружини рипнули. Марина не повернула голови, продовжуючи вивчати каталог.

– Марино, нам треба поговорити, – почав Олег рівним, але втомленим голосом.

Вона повільно поклала журнал на стіл поруч і повернулася до нього. На її обличчі не було й тіні недавнього гніву – лише спокій, навіть якась м’якість.

Вона посунулася ближче, так що їхні коліна стикалися, і обвила його шию руками, поклавши голову йому на плече.

– Олежку, вибач, що я так… вибухнула на кухні, – промуркотіла вона йому у вухо, її голос став ніжним, вкрадливим. – Просто… я так утомилася. І я так хвилююся за маму. Справді.

Олег напружився від цієї раптової зміни тону. Він знав цей спосіб.

– Послухай, коханий, – продовжувала Марина, легенько погладжуючи його долонею по потилиці, – адже я не зі зла все це говорю про пансіонат.

– Я бачу, як мамі важко. Їй потрібний професійний догляд, постійний нагляд лікарів. Те, чого ми їй дати не можемо, як не намагайся.

– Подумай, їй буде краще. Її там лікуватимуть, її доглядатимуть фахівці. А ми? Ми відвідуватимемо її! Щовихідних, хочеш – частіше!

– Привозитимемо їй її улюблені тюфтельки… Їй там буде спокійніше, і нам теж. Ми зможемо зітхнути вільно, налагодити наше життя.

Вона говорила тихо, переконливо, її пальці ніжно перебирали його волосся на потилиці. Голос огортав, умовляв.

Олег мовчав, дивлячись прямо перед собою. Він почував себе страшенно стомленим від цієї нескінченної каруселі – від криків – до ласки, від звинувачень – до вмовлянь.

– Марино, ми це вже обговорювали, – глухо сказав він. – Я не можу відправити матір до притулку. Не можу! Це було б зрадою! Ми впораємося. Наймемо доглядальницю, якщо потрібно.

– Олежку, ну яку доглядальницю? – знову замуркотіла Марина, вже притискаючись до нього. – Це дорого, це чужа людина… А в пансіонаті лікарі! Розумієш? Лікарі!

– Їй там допоможуть, може навіть на ноги поставлять! А ми з тобою… знову будемо разом, як раніше. Зможемо поїхати у відпустку, зможемо просто побути вдвох… Адже ти хочеш цього?

Вона знову провела рукою по потилиці, але цього разу в її дотику відчувалося нетерпіння. Олег повільно, але рішуче взяв її руку, та прибрав зі своєї шиї.

– Марино, припини, – сказав він твердо, дивлячись їй у вічі. – Моя відповідь – ні! Мама залишиться тут!

Цей простий рух, ця тверда відповідь, наче зірвали з Марини маску ніжності. Вона миттєво відсахнулася, її очі блиснули холодною сталлю. Марина різко схопилася з дивана, її спокій випарувався без сліду.

– Ні?! – перепитала вона високим голосом. – Ти знову кажеш «ні»? Значить, ти вибираєш нескінченні проблеми, розлиті супи, недуги – замість мене? Замість нашої родини? …Замість нашого майбутнього?!…

Ультиматум був кинутий. Важкий, беззастережний. Він повис в наелектризованому повітрі вітальні. Марина стояла перед ним, груди її важко здіймалися, очі метали блискавки. Олег сидів на дивані, дивлячись на неї знизу вгору.

Їхні погляди зустрілися і схрестилися, як клинки – її сповнений люті та виклику, його – втомлений, але несподівано спокійний і твердий. У цій короткій, дзвінкій паузі вирішувалася їхня подальша доля.

– Що мовчиш? Нема чого сказати?! – не витримала Марина, її голос все ще тремтів від напруження.

Олег повільно підвівся з дивана. Тепер вони стояли один проти одного, очі в очі. Він говорив тихо, але кожне слово звучало чітко та вагомо.

– Свій вибір я зробив уже давно, Марино. Того дня, коли з’явився на світ Божий. І маму я нікуди відправляти не збираюся! – Він зробив коротку паузу, даючи словам увібратися. – Це моє остаточне рішення!

Знову зависла тиша. Вони продовжували дивитись один на одного. Лють в очах Марини поступово змінилася холодним розумінням.

Вона побачила в його погляді не злість, не образу, а спокійну, непохитну рішучість. Він не блефував. Він зробив свій вибір.

– Ну що ж… – Марина криво посміхнулася, в її голосі тепер не було ні тепла, ні гніву, лише крижана констатація. – Виходить, ти й справді зробив свій вибір.

Вона розвернулась і, не кажучи більше жодного слова, вийшла з вітальні.

Наступного дня, доки Олег був на роботі, вона зібрала свої валізи. Коли він повернувся ввечері, квартира була незвично тихою, а на кухонному столі лежала коротка записка: “Поїхала до батьків. На розлучення подам сама”.

Так закінчилося їхнє сімейне життя. Марина поїхала будувати своє майбутнє без нього та його “проблем”. А Олег залишився жити у старій квартирі зі своєю слабкою матір’ю, з тяжким серцем, але з чистою совістю…

Чи правильно вчинив Олег, пожертвувавши своїм шлюбом заради матері? Чи можна зрозуміти Марину, яка втомилася від побутових труднощів і бажає комфорту? А як би вчинили ви? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.