Мати – це не тільки любов, а й сила, яка тримає нас навіть тоді, коли ми падаємо…

Людмила прокинулася пізно. Поспішати нема куди – пенсія вже вісім років, як супутниця її днів. Ліжко манило затишком, але всередині щось нило, наче передчуття.

– З чого б? Життя йде своєю чергою, – подумала вона, потягаючись.

Встала, вмилася, одягла улюблений теплий халат з ромашками – пам’ять про ті часи, коли все було простіше. Чайник заспівав на плиті, а за вікном над сусіднім будинком небо розцвіло рожевим.

Зима нарешті нагадала про себе легким морозцем.

– Час у крамницю, – вирішила Людмила. – Бо холодильник порожній, як гаманець перед пенсією.

Вона заварила чай, сіла біля вікна. Маленька, акуратна, з тонкими рисами обличчя, вона завжди була легкою, як пір’їнка.

Навіть після появи сина фігура залишилася дівочою. Чоловік, Григорій, любив жартувати:

– Мила, ти в мене, як тростинка, того й дивися вітром віднесе.

Його немає вже дванадцять років, але вона все ще чує його голос у тиші квартири.

Чай зігрівав долоні, а думки текли повільно, як річка в рідному селі. Раптом пролунав дзвінок у двері різкий, наполегливий.

Людмила здригнулася, чай хлюпнувся на руку. “Ох, гаряче!” – скривилася вона, дмухаючи на почервонілу шкіру.

– Кого це нелегка принесла? – пробурмотіла, прямуючи до дверей. Другий дзвінок, ще голосніший, спонукав пришвидшити кроки.

Відчинила і завмерла. На порозі стояв високий чоловік у пошарпаній куртці. Обличчя знайоме, але чуже – син, Віктор. Тільки тепер з сивиною на скронях, і втомою в очах. Вона не бачила його п’ять років.

– Доброго дня, мамо, – сказав він тихо, ніби вибачаючись. Посмішка вийшла кривою, але рідною.

– Вітя? Ти… звідки? – Людмила притулилася до нього, вдихаючи запах дороги та чогось тривожного, що защемило серце.

Він ніяково обійняв її однією рукою, іншою притримуючи сумку. Вона відсторонилася, вдивляючись. Щетина, мішки під очима, каламутний погляд – все говорило саме за себе.

– Один приїхав? А де Світлана? Катюша? – спитала вона, побоюючись відповіді.

– Один, – буркнув Віктор, дивлячись убік. – Можна увійти?

– Звичайно, синку, проходь, – заметушилась Людмила, відступаючи. – Роздягайся, я зараз чай наллю.

Віктор пройшов до передпокою, кинув сумку на підлогу. Озирнувся.

– Нічого не змінилося. Все, як тоді, – сказав він, наче згадуючи інший світ.

Людмила метнулася на кухню, дістала старий кухоль з намальованими оленями – його улюблений в дитинстві. Поставила перед ним чай, підсунула печиво.

– Їсти хочеш? У мене борщ вчорашній, як знала, зварила, – усміхнулася вона, але голос здригнувся.

– Давай, – кивнув Віктор, сідаючи. – Скучив за твоїм борщем, мамо.

Він їв жадібно, сьорбаючи, а Людмила дивилася і не впізнавала свого хлопчика. Колись він був веселим, мріяв стати інженером, будувати мости. Після інституту поїхав до іншого міста, одружився зі Світланою, з’явилася донька.

Перші роки приїжджали всією родиною, Катюша бігала по квартирі, сміялася. Потім приїзди стали рідшими, дзвінки коротші.

Світлана якось обмовилася, що Віктор часто почав заглядати в пляшку. Людмила тоді не повірила – її син? Не може бути. Але тепер, дивлячись на нього, зрозуміла – правда.

– Як Світлана? Катя у якому класі вже? – наважилася спитати.

Віктор мовчав, доїдаючи борщ. Поклав ложку, сьорбнув чай.

– Ми розлучилися, мамо. Я назавжди повернувся, – сказав він, не зводячи очей.

Людмила кивнула, ніби чекала на ці слова. Усередині защеміло, але вона видавила:

– Нічого, синку. Відпочинеш, роботу знайдеш. Все налагодиться.

Він підвівся, пробурмотів, що втомився, і пішов у свою стару кімнату. Людмила мила посуд, а думки кружляли, як сніжинки за вікном.

– Серце не обдуриш, знало, що біда йде, – думала вона. Але син удома, і це головне. Може, все ще можна виправити?

Увечері Віктор пішов, не сказавши куди. Повернувся пізно, хитаючись, із запахом хмільних парів. Людмила зустріла його у передпокої, але він тільки махнув рукою:

– Не починай, мамо. Я трохи, з друзями зустрівся.

Вона промовчала, а вранці, дивлячись на його винне обличчя, наважилася:

– Вітю, в чарку заглядати не дам. Хочеш тут жити – берись за розум.

– А що? Виженеш? – Огризнувся він, але відразу затнувся, побачивши її погляд.

– Ти мій син, але я не дозволю тобі дім перетворювати на шинок, – твердо сказала вона.

Дні потяглися одноманітно. Віктор обіцяв шукати роботу, але повертався все пізніше і ледве тримаючись на ногах. Людмила ховала гроші, але він знаходив то стару каблучку, то сережки – все йшло на пляшку.

Вона намагалася говорити, але він відмахувався, а одного разу крикнув так, що вона замовкла, бо боялася, що зможе руку підійняти.

Якось уночі він привів жінку – Ніну. Яскраво нафарбована, у дешевій куртці, вона посміхалася, але очі були порожні.

Віктор сказав, що вони разом, і Людмила зрозуміла, що Ніна така сама, як і він. Вони бенкетували, лаялися, а Людмила сиділа у своїй кімнаті, дивлячись у темряву.

Вранці Ніна прибирала кухню, і Людмила дякувала – хоч так.

Та найгірша була ніч, коли Віктор, в неосудному стані, поліз до неї по гроші. Вона прокинулася від шереху, увімкнула світло – він копався в її сумці.

– Дай, мамо, треба, – прохрипів він.

– Я не маю, Вітю, – почала вона, але він схопив її за руку, і погляд його був чужий, страшний.

Тремтячи, вона віддала останні триста гривень. Він пішов із Ніною, а Людмила ридала, бо вперше у житті боялася власного сина.

– Де я помилилась? – думала вона. – Адже ріс таким добрим, мріяв про більше…

Життя перетворилося на суцільний жах. Квартира пропахла хмільними парами, продукти зникали, а Віктор приводив друзів – таких же втрачених, як і він.

Людмила припинила готувати, залишала хліб та консерви, сама їла у сусідки Тамари. Та, вислухавши, порадила:

– Людо, біжи до дільничного. А то гірше буде.

– Як же я на сина донесу? – шепотіла Людмила, але в душі розуміла, що виходу нема.

Якось уранці у двері подзвонили. Двоє поліціянтів у цивільному показали посвідчення. Сказали, що Віктор із компанією виставили кіоск. Його взяли, решту шукають.

– Ніна була з ним? – Запитала Людмила, вже знаючи відповідь.

– Втекла, – відповів один із них.

Вона мовчала, а в грудях боролися полегшення та біль. Сина засудили до трьох років. Тамара вмовила переписати квартиру на себе:

– Повернеться, Людо, а ти на вулиці опинишся. Бережи себе.

Людмила зробила, як наказали, але серце нило. Надсилала Віктору посилки, але на побачення не їздила – боялася побачити його очі. Коли термін скінчився, він не повернувся. Листів не було, дзвінків теж. Мов розчинився.

Вона часто стояла біля вікна, дивлячись на рожеві світанки. Згадувала, як пекла йому пироги, як він сміявся, бігаючи двором.

– Може, живий, – думала вона. – Може, соромно йому. Може, взявся за розум…

Якось у поштовій скриньці знайшла листівку. Без підпису, лише рядок: «Пробач, мамо». Почерк був його. Людмила притиснула папірець до грудей та заплакала. Не від болю – від надії.

Життя навчило її одному – поки б’ється серце, все ще можна виправити. І вона вірила, що її Вітя знайде свій шлях. А вона чекатиме, як чекала завжди.

Бо мати – це не тільки любов, а й сила, яка тримає нас навіть тоді, коли ми падаємо…

Ви зі мною згодні? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.