Мати дарувала подарунки, а потім нишком несла їх додому

Скільки себе пам’ятала Вероніка, вона завжди не ладнала з матір’ю. Надія Олександрівна була досить владною жінкою та вважала, що тільки вона сама знає, як краще.

Чоловіка Дмитра вона теж мучила причіпками й нервуванням, бо була людиною настрою, і якщо їй було сумно, всі повинні були сумувати, а якщо їй було весело, то мали обов’язково веселитися.

Якщо родичі поводилися не так, як вона хотіла, жінка підіймала пилюку до стелі. Живучи з неврівноваженою матір’ю, Вероніка з нетерпінням чекала, поки закінчить школу і поїде з дому.

Коли нарешті це сталося, дівчина зібрала свої речі, та поїхала вступати до міста. Там вона і познайомилася з майбутнім чоловіком, за якого на третьому курсі вийшла заміж.

Попри те, що Вероніка дуже погано знала Єгора, він виявився сімейною людиною, та носив дружину на руках.

За всі ті роки, що дівчина вчилася, вона жодного разу не бачила своїх батька та матір. Надія Олександрівна була скривджена на дочку за відмову копати картоплю, а батько не міг суперечити дружині й, за вказівкою дружини, теж не контактував з Веронікою.

Батьки навіть не знали про те, що їхня дочка вийшла заміж і чекає на первістка. Новина про це долинула до них зовсім випадково.

Саме тоді Надія Олександрівна, взявши себе в руки, уперше за довгі роки набрала номер Вероніки. На превеликий подив, розмова пройшла добре, і жінки навіть не встигли посваритися.

– У вас уже є дитина? А то тітка Свєта казала, що ти в положенні, – поцікавилася у дочки Надія Олександрівна.

– За чотири місяці термін, – коротко відповіла Вероніка, якій не хотілося спілкуватися на цю тему з матір’ю.

Дівчина була впевнена, що зараз жінка почне вичитувати її за необачний вчинок, проте та несподівано зраділа.

– Познайомити із чоловіком нас не хочеш? Де ви там мешкаєте? – Запитала Надія Олександрівна.

Захоплена зненацька Вероніка назвала матері свою адресу, про що відразу ж стала шкодувати. Вона дуже боялася, що батьки по приїзду можуть щось викинути й зганьбитися перед її чоловіком.

Коли дівчина поділилася своїми побоюваннями з Єгором, він тільки засміявся і запевнив дружину, що його не можна здивувати.

Найближчої суботи батьки Вероніки навідалися в гості до молодого подружжя. На подив дівчини, Надія Олександрівна поводилася пристойно і навіть приїхала з подарунками для дочки та зятя.

Жінка, бажаючи показати себе з хорошого боку перед Єгором, говорила без упину, і намагалася скрізь прийти на допомогу.

Теща навіть зголосилася допомогти дочці з миттям брудного посуду, що не могло не додати їй ваги в очах зятя.

До того ж після першого візиту швидко відбувся другий і третій, причому завжди Надія Олександрівна приходила не з порожніми руками.

Вона приносила переважно предмети кухонного начиння: від половників до кухонних рушників.

Не скупилася жінка і на постільну білизну, якої за три місяці в будинку молодого подружжя стало цілих дві упаковки.

Коли Вероніка почала збирати сумку в лікарню, то вирішила взяти із собою одну постіль.

Однак, відкривши шафу, вона злегка здивувалася. Білизна була на місці, але вона виявилася не привабливого вигляду, бувшою у використанні.

– Взагалі нічого не розумію, – сердито пробурчала Вероніка. – Єгоре, ти ж постійно був поруч, коли мама дарувала мені постільну білизну?

– Ну, був, – відповів чоловік, і запитливо глянув на дружину. – А що сталося?

– Ти зараз мені не повіриш. Загалом, відкриваю шафу, щоб узяти постільну білизну, а вона не нова, а використана.

– Сам подивися, – Вероніка кинула чоловікові одну з пачок. – Вона розкрита, використана, випрана, та абияк упакована.

Єгор уважно оглянув подарунки тещі, й задумливо почухав потилицю. Він не знав, що відповісти дружині.

Чоловік теж чудово пам’ятав, що Надія Олександрівна дарувала дружині нову упаковану постільну білизну.

– Загалом незрозуміло нічого, – розвів руками Єгор. – Як таке може бути. Ти її не стелила жодного разу?

– Ні, звичайно, – заперечила Вероніка і надула губи, вирішивши, що чоловік натякає на її забудькуватість.

Дівчина довго мізкувала над цим завданням, але так і не знайшла відповіді на своє запитання. Через два тижні, Надія Олександрівна навідалася до дочки, та знову прийшла з подарунком.

Цього разу це був великий махровий рушник. Свій подарунок жінка аргументувала тим, що майбутній мамі він обов’язково стане в пригоді, якщо не самій, то дитині.

Вероніка подякувала матері, та взяла рушник. Надія Олександрівна пильно стежила за рухами доньки, проте побачивши, що та кинула подарунок на диван, сказала:

– Давай я винесу його в шафу. Чого просто так буде тут валятися і припадати пилом.

– Я потім заберу, – відповіла Вероніка.

Проте Надія Олександрівна не здавалася і наполягала. Дівчина зітхнула і простягла рушник матері.

– Шафа стоїть у залі, другі дверцята від вікна, – крикнула в спину жінці Вероніка.

Надія Олександрівна нічого їй не відповіла, і зникла з поля зору. Дівчина згадала, що назвала матері не ті дверцята, і поспішила до зали.

На подив Вероніки, її очам відкрилася дивна картина: Надія Олександрівна рилась у шафі, та щось перекладала з сумки на полицю, і назад.

Дівчина підійшла ближче і здивовано подивилася на матір. Гучно відкашлявшись, вона запитала:

– Мамо, що ти взяла з моєї шафи й поклала собі в сумку?

Від несподіванки жінка скрикнула і випустила з рук сумку. З неї на підлогу випав рушник, який ще пару хвилин тому Надія Олександрівна дарувала дочці.

– Свій рушник забрала? – здивовано спитала Вероніка. – Навіщо тоді взагалі дарувала?

– Я не того кольору просто взяла, – заметушилась Надія Олександрівна. – Потім інше привезу, – додала вона, і швидко зачинила дверцята шафи.

Запідозривши недобре, дівчина обігнула матір збоку і відчинила шафу. З неї відразу випав рушник, ідентичний тому, який забрала мати.

Правда в нього була одна єдина відмінність – рушник був добряче пошарпаний.

Вероніка взяла його в руки й покрутила, розглядаючи з різних боків. Раптом дівчину осяяло.

– Я, здається, все зрозуміла! Ти підмінила його, правда? Принесла із собою два. Один мені подарувала, а другий, пошарпаний, лежав в тебе в сумці.

– А коли понесла подарований в шафу, поміняла їх місцями, сунувши мені старий, – промовила Вероніка і голосно засміялася. – З постільною білизною те саме?

– До чого тут взагалі постільна білизна? – густо почервоніла Надія Олександрівна.

-Тому, що ти дарувала мені нову, а коли я полізла в шафу, виявила, що всі комплекти потягані. Ти їх замінила! Навіщо взагалі це робити?

– Не треба дарувати, раз так шкода! Я не просила тебе приносити мені подарунки, – засмучено зітхнула Вероніка.

– Я й не для тебе зовсім намагалася, – пирхнула мати, показавши своє справжнє обличчя. – Я показувала зятю, що кохаю тебе.

– А насправді зважаючи на все, ні, – посміхнулася дівчина, яку поведінка матері вразила. – Чесно кажучи, ти нісенітницею якоюсь займалася. Яка різниця, що Єгор про тебе подумає?

– Здрастуйте! Як це яка? – узялася в боки жінка, і підняла з підлоги сумку. – Ми завжди хочемо бути добрими перед чужими людьми.

– Краще б ти перед своїми так поводилася, – похитала головою Вероніка.

Вона раптом зрозуміла, що Надія Олександрівна жодної краплі не змінилася – якою була, такою і залишилася.

У дівчини одразу зникло всяке бажання далі з нею спілкуватися. Помаленьку спілкування матері та дочки зійшло нанівець. Вероніка не могла зрозуміти, що з нею не так?

Чому у матері немає до неї теплих почуттів? Ще й з подарунками таке утнути! Це ж що в тій голові коїться?

Дарувала нові речі, підміняла їх на старі, і думала, що ніхто цього не помітить? Недолуга жінка! Ви теж так вважаєте, чи маєте іншу думку з цього приводу?