Мати розгорнула ковдру, покивала. – Дякую, звичайно. Хоча я більше на новий холодильник розраховувала. – Мамо, холодильник коштує, як половина моєї зарплати, – Марк сів за стіл. – На свято дарують те, що можуть. – Раніше могли, – буркнула Валентина

Ірина відкрила банківську програму і дивилася в екран. Мінус п’ятнадцять тисяч на місяць. Знову. Вона взяла блокнот, почала рахувати.

Марк увійшов до кімнати, побачив дружину за розрахунками.

– Що рахуєш?

– Сядь, – вона показала на стілець. – Поговоримо.

Чоловік насторожено сів. Коли Ірина просила сісти, розмова мала бути серйозною.

– Знаєш, скільки ми за рік дали твоїм родичам?

– Ну, помагали. Небагато.

– Сто шістдесят тисяч, – жінка поклала блокнот на стіл. – Ось розрахунки. Перевіряй.

Марк узяв блокнот. Суми вишикувалися в рівні колонки. Дмитру на ремонт машини – тридцять тисяч. Олені на новий візок – п’ятнадцять.

Валентині Петрівні на ліки – вісім. Дмитру на телефон – сімнадцять. Валентині на мультиварку – десять. І так далі.

– Не може бути стільки, – промимрив він.

– Може. Я три роки веду облік. Щороку приблизно однаково.

Чоловік відкинувся на спинку стільця. Цифра вражала.

– Вони ж рідні, – сказав він слабко. – У них менше грошей, ніж у нас.

– Марку, ти не допомагаєш. Ти їх псуєш! Дмитро вже не шукає підробітку, навіщо, якщо брат дасть. Валентина Петрівна купує собі все дороге, бо знає, що син оплатить.

– Ну, і що ти пропонуєш?

Ірина сіла навпроти.

– Пропоную змінити політику. Не відмовляти повністю. Але допомагати розумно.

– Тобто?

– Давати у борг і лише те, що реально можуть повернути. А подарунки – у свята. А не на першу вимогу, як зараз.

Марк мовчав. Ідея правильна, але як це пояснити родичам?

Наступного дня зателефонував Дмитро.

– Брате, привіт. Слухай тут така справа. Хочу новий айфон взяти. Старий не престижний. Можеш сорок тисяч кинути?

Марк глибоко вдихнув. Ірина сиділа поряд, дивилася.

– Дімо, у нас самих зараз напружено з грошима. Іпотека, кредит на машину. Можу дати три тисячі і то до зарплати.

У слухавці повисла тиша.

– Як це напружено? У тебе ж заробітна плата хороша.

– Гарна. Але видатків багато. Три тисячі допоможуть?

– Та що мені твої три тисячі?! – Брат явно образився. – Гаразд, сам розберуся.

Брат відключився, не попрощавшись. Марк глянув на дружину.

– Образився.

– Нічого. Переживе.

За тиждень зателефонувала Валентина. Мати традиційно не питала, а повідомляла про свої потреби.

– Синку, бачила в крамниці кавоварку. Гарну, автоматичну. Чотирнадцять тисяч коштує. Купи мені, га?

Марк зібрався з духом:

– Мамо, давай так. Я оплачу половину, сім тисяч. А другу половину ти додаси з пенсії.

Мовчання було промовистим.

– Тобто, як із пенсії? В мене ж пенсія невелика.

– Мамо, ну давай збирати разом. Я половину відразу дам, ти за пару місяців назбираєш іншу.

– Ага, – голос матері став холодним. – Зрозуміло. Зарозумівся наш Марк. Матір заощаджувати змушує.

– Я не змушую. Я пропоную разом купити.

– Не треба мені твоїх подачок, – Валентина поклала слухавку.

Ірина погладила чоловіка по плечу:

– Тримайся. Важко, але правильно.

Марк кивнув головою. Правильно. Але чому так гидко на душі?

Через місяць Дмитро більше не дзвонив просто побалакати. Тільки, якщо були потрібні гроші. А коли чув відмову чи пропозицію часткової допомоги, розмова згорталася швидко.

Валентина скаржилася іншим родичам. До Марка сягали чутки, що син розбагатів і забув сім’ю. Дружина, мабуть, налаштувала.

Ірина почула це від спільної знайомої й чмихнула:

– Звісно, ​​я налаштувала. Щоб ми витрачали гроші на сім’ю, а не на інших дорослих людей.

На свята все ж таки купили подарунки. Валентині гарну ковдру, Дмитру з Оленою – набір посуду. Скромно, але зі смаком. Привезли, привітали.

Рідня прийняла подарунки стримано. Мати розгорнула ковдру, покивала.

– Дякую, звичайно. Хоча я більше на новий холодильник розраховувала.

– Мамо, холодильник коштує, як половина моєї зарплати, – Марк сів за стіл. – На свято дарують те, що можуть.

– Раніше могли, – буркнула Валентина.

Дмитро з Оленою теж були не в захваті. Посуд замість айфон. Очевидно не те, на що розраховували.

Натомість у власній квартирі Марк з Іриною нарешті почали робити ремонт. Роками відкладали, бо гроші йшли рідні. Тепер оновили ванну, поміняли меблі у спальні.

– Знаєш, – сказав Марк, роздивляючись нову шафу. – Вперше за роки відчуваю, що витрачаю гроші на себе без вини.

– Правильно відчуваєш, – Ірина обійняла його. – Ти заробляєш. Маєш право витрачати на свою родину.

Діма за пів року все-таки купив собі телефон. Точніше китайський аналог. Але новий. Марк дізнався випадково, брат не хвалився.

– Сам упорався? – спитав він телефоном.

– Ага. Знайшов підробіток. Вечорами вантажником, – голос Дмитра звучав стомлено, але з гідністю.

– Молодець.

– Ну, коли брат не допомагає, доводиться самому.

Укол був, але Марк не образився. Дмитро справді молодець. Сам заробив, сам купив.

Валентина теж пристосувалася. Накопичувала пенсію, заощаджувала. Через чотири місяці повідомила:

– Синку, а я ж ту кавоварку купила. Сама накопичила.

– Чудово, мамо. Вітаю.

У її голосі була гордість. Вона сама. Без допомоги.

Минув рік. Марк з Іриною підрахували витрати на рідню. Тридцять п’ять тисяч. Замість ста шістдесяти. Різниця колосальна.

– Ми жадібні? – Запитав Марк дружину.

– Ні. Ми розумні.

На сімейному гулянні на честь дня народження Валентини мати сиділа задоволена. На столі стояла її нова кавоварка, працювала. Гості нахвалювали напій.

– Сама купила, – гордо казала жінка. – Накопичувала чотири місяці.

Родичі кивали схвально. Марк переглянувся з Іриною. Мати хвалилася своєю покупкою. Рік тому хвалилася б подарунком від сина.

Дмитро підійшов до брата:

– Слухай, я хотів тут сказати. Дякую, що не дав тоді на айфон.

Марк здивувався:

– Це як?

– Ну, я б так і сидів, чекав, коли ти все сплатиш. А тут довелося самому ворушитися. Знайшов підробіток, тепер щомісяця додатково двадцять тисяч маю. На сім’ю вистачає.

– Радий за тебе.

– Справді, радий? – Дмитро посміхнувся. – Ми думали, ти затиснув просто.

– Не затиснув. Просто зрозумів, що допомагати нескінченно – не допомога. Це ведмежа послуга.

Брат кивнув головою. Зрозумів. Не одразу, але зрозумів. Олена, дружина Дмитра, теж підійшла до Ірини.

– Знаєш, я спочатку на тебе зла була. Думала, ти Марка налаштувала проти нас.

– А що тепер думаєш? – Ірина посміхнулася.

– Тепер розумію. Діма раніше взагалі не напружувався. Навіщо, якщо брат все придбає. А зараз працює, намагається. Став мужиком, а не хлопчиком на утриманні.

– От і добре.

Вони розійшлися без образ. Все стало на свої місця. Марк їхав додому задумливий.

– Знаєш, що найдивніше? – сказав він дружині.

– Що?

– Рік тому вони вважали мене за щедрого брата і дбайливого сина. Нині вважають жадібним, але шанують більше.

– Бо тепер ти не банкомат. Ти людина зі своїми інтересами. А це поваги вимагає.

Марк кивнув головою. Правильні слова.

Вдома вони сіли пити чай. У квартирі було затишно, свіжий ремонт радував око. Нові меблі стояли на своїх місцях.

– Не шкодуєш? – Запитала Ірина.

– Про що?

– Що припинив бути спонсорами?

Чоловік подумав.

– Ні. Не шкодую. Ми тепер витрачаємо на себе. А вони вчаться справлятися самі. Це вірно.

– Ось і я про те саме.

Вони допили чай і лягли спати. Без почуття провини, що комусь не дали грошей. Без відчуття, що їх використовують.

Допомога не припинилася. Але стала свідомою. На свята дарували добрі подарунки. У скрутних ситуаціях допомагали реально. Але не за першим покликом, не бездумно.

Марк з Іриною зітхнули вільніше. Гроші стали витрачатися на їхню родину. Плани здійснюватимуться. Мрії збуватимуться.

А рідня навчилася жити своїм розумом. І це була найкраща допомога, яку можна було їм надати.

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!