– Мати, відмикай! Заїло клямку, чи що? – Не заїло, Богдане, – Римма Павлівна вийшла на ґанок у старому робочому жилеті. – Замок я змінила! – Ти здуріла на старості років? – Богдан навалився на хвіртку всією вагою

– Мати, відмикай! Заїло клямку, чи що?

– Не заїло, Богдане, – Римма Павлівна вийшла на ґанок у старому робочому жилеті.

Руки вона засунула глибоко в кишені. Вітер з поля тягнув вологістю, тріпав голі гілки яблунь.

– У якому сенсі не заїло? – Неля гупнула хвіртку плечем.

З-під каптура вибилися фарбовані руді пасма. У руках невістка стискала два роздуті пакети з емблемою гуртового складу.

– У прямому! Замок я змінила.

– Ти здуріла на старості років? – Богдан навалився на хвіртку всією вагою. Стара куртка натяглася на широкій спині.

– У нас сумки непіднімні! З ранку на ногах! Впусти давай, годі дуркувати!

Римма стояла не ворухнувшись. Її терпець урвався вчора ввечері. Понад рік вона тягла двох дорослих людей на зарплату техніка БТІ.

Минулої осені син привів молоду дружину. Просилися перекантовуватись до перших теплих днів. Присягалися відкладати кожну зароблену гривню на своє житло.

Римма тоді пошкодувала молодих. Зруб міцний, місця трьом вистачало із запасом. Тільки весна давно минула, літо пролетіло, а віз і нині там.

Гроші на перший внесок випарувалися без сліду. Спочатку Богдан купив литі диски на свою колимагу. Слідом Неля заявила, що у селищній перукарні платять дрібницю.

Невістка вирішила приймати клієнток вдома. Рахунки за електрику миттю підскочили. Обігрівачі крутили лічильник добу безперервно.

Пральна машина молотила без перепочинку. А посуд за собою молодята залишали в раковині до вечора.Вчора сталася межа!

…Римма повернулася зі зміни затемно. Ноги гули після цілого дня вимірів по сирих ділянках. Вона зайшла на веранду і застигла біля порога.

Посеред дощатої підлоги красувався чужий манікюрний столик з лампами та проводами. А дерев’яні ящики із сортовою полуницею стояли на вулиці. Прямо біля паркану під косим холодним дощем.

Римма витягнула ці кущики з крихітного насіння. Земля у ящиках розкисла в кашу.

***

– Риммо Павлівно, не роздмухуйте трагедію, – кинула Неля, не відриваючись від екрану смартфона. –  Я тут робочу зону обладнаю. Ваша трава тільки сміття плодить. Скажіть дякую, що на смітник не віднесли.

Богдан тоді лише заржав із дивана.

– Мамо, ну чого ти завелася через бур’яни? Людина справою зайнята.

Моя земля. Мій дім. Моя праця. А я ще й дякую сказати повинна?!

Вранці молоді поїхали в місто за лаками та пилками. Римма сльози лити не стала. Вона одразу покликала сусіда Захара.

Той прийшов із важким ящиком інструментів. Зрізав кволу стару засувку. Врізав надійні замки на хвіртку та на вхідні двері будинку.

Поки сусід порпався із залізом, Римма вигребла всі речі “постояльців”. Косметику, купу строкатих курток, чоботи, плойки, стоси автомобільних журналів сина.

Все акуратно поклала у щільні мішки для сміття, та винесла за ґанок і виставила в ряд біля палісадника.

***

– Мати, кінчай балаган! – гаркнув Богдан через паркан. – Люди довкола дивляться! Сусіди у вікна виглядають!

– Нехай дивляться, синку. Їм корисно.

– Ви, взагалі, у своєму розумі? – Неля кинула пакунки на сиру траву. Обличчя пішло червоними плямами. – Куди ми підемо проти ночі? У нас бензин майже на нулі!

– На орендовану квартиру підете! Або в готель! Люди дорослі, розберетеся.

– Я тут зареєстрований! По закону маю право зайти!

Богдан з усієї сили штовхнув дошку паркану брудним кросівком.

– Законник вишукався, – посміхнулася Римма. – Ти в старому батьківському будинку зареєстрований, за три садиби звідси. А тут я одна господиня, покійні батьки на мене все відписали.

Неля різко розвернулася до чоловіка. Очі звузилися.

– Бодя, ти ж співав, що будинок навпіл із матір’ю записаний! Ти мені що, брехав перед весіллям?

Богдан відвів погляд у бік сусідських яблунь. Поскріб потилицю.

– Ну, яка різниця, на кого папір… Сім’я ж! Мати, годі комедію ламати! Завтра сядемо, все по-людськи перетремо. Впусти погрітися!

– Жодних «завтра» не буде!

Римма дістала з кишені квитанцію за світло з яскравою червоною смугою попередження. Притиснула папір до дерев’яних рейок.

– Борг бачила, Нелю? За три місяці жодної гривні не внесли. Мою працю виставили під дощ. Звикли на готовому сидіти?

– Ми ж молода сім’я! – верескнула невістка. – Ви допомагати зобов’язані! Хто нам ще допоможе?

– Допомагають тим, хто сам ворушиться. А на шию сідати я не дозволю!

– Та подавіться ви своїм сараєм! – Неля схопила край мішка з речами. Плівка затріщала.

– Богдане, вантаж барахло в багажник! Моєї ноги більше в цій дірі не буде!

– Куди вантажити? – розгубився він. – Нелю, у нас у кишені шаром покати до п’ятниці…

– У колимагу свою кидай! До матері моєї поїдемо! У двушку!

Богдан вчепився пальцями в штахетник. У голосі з’явилася розгубленість.

– Мамо… Ти серйозно, чи що? Рідного сина виставляєш?

– Цілком, Богдане.

– І переночувати не пустиш? Хоч до ранку?

– Ні, –  Римма повернулася спиною до паркану та піднялася східцями на ґанок.

Вона зайшла у сіни та заклала важкий засув зсередини.

За парканом ще довго лаялись. Гупала іржава кришка багажника. Неля дзвінко вичитувала чоловіка за брехню про квадратні метри. Богдан огризався, кашляв двигун.

Потім заревів пробитий глушник. Машина з вереском коліс рвонула по ґрунтовці у бік траси. На подвір’ї стало тихо. Тільки краплі з даху глухо стукали по дерев’яних сходах.

Римма пройшла на веранду. У кутку біля теплої пічної стіни стояли врятовані ящики. Зелені кущики розправили м’яте листя. Земля вже підсохла.

Вона скинула жилет, та повісила на цвях біля отвору. У хаті пахло сухим полином та пічним теплом. Жодної чужої лайки, жодної музики з динаміка телефону.

Минуло понад чотири місяці. Кінець квітня видався сухим та ясним. Земля відігрілася, запахло молодою травою.

Римма висадила полуницю в довгі грядки вздовж південного паркану.

Молоді осіли у свахи в крихітній панельній хрущовці. Там Нелі розвернутися не дали. Теща миттю припрягла зятя клеїти шпалери та копати дачу, а дочку змусила драїти кухню після роботи.

З Риммою молоді не зналися. Образа стала між ними глухою стіною.

Сільська рідня спочатку намагалася дзвонити і соромити: мовляв, як же так, крови.ночку на вулицю.

Римма відповідала коротко:

– Забирайте кровиночку до себе на повний пансіон.

Бажаючих вчити життю миттю зникли. Телефон задзвонив у суботу після полудня. Слухавка лежала на лаві біля парника.

На вицвілому екрані висвітлилося ім’я сина. Римма струсила грудку сухої землі з рукавички та натиснула кнопку.

– Слухаю, Богдане.

– Мамо, привіт, – простягнув син солодким голосом. – Слухай… У мене на машині гума зовсім у лахміття перетворилася. Корд поліз.

– До зарплати не дотягну, а на виклики їздити треба. Перекинеш трохи до кінця тижня? Я із зарплати одразу поверну, зуб даю.

Римма зірвала сухий торішній лист зі свіжого паростка.

– Ні, Богдане, – сказала вона. – Зайвих грошей я не маю.

– Мамо, ну колесо ж лопне на трасі! Тобі що, рідного сина не шкода?

– Заробляй, синку! Ти ж здоровий мужик! Усього хорошого.

Вона скинула виклик та поклала телефон назад на дошку. Взяла лійку і неквапливо пішла до бочки з прогрітою водою.

В голові крутилися звичні думки, – “а може треба було дати”… Але здоровий глузд цього разу святкував перемогу…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!