Мати зрозуміла все, коли залишилася сама в порожній квартирі…

– Лєро, ну скажи чесно, у тебе хоч щось лишилося всередині? Ну там, совість, жалість, розуміння? – Голос Віри тремтів, як струна.

Лєра відкинулася на спинку крісла і дивилася в стелю. Вона не поспішала з відповіддю. Пауза затяглася.

– Віро, люба, – нарешті промовила вона крижаним тоном, – а ти впевнена, що тобі самій не завадить кілька крапель совісті?

– Ми з чоловіком три роки горбатилися на цю квартиру. Три роки! Слухали, як мати кашляє ночами, як вона зітхає на кухні. А тепер ваша черга!

– Наша черга? – Віра підвищила голос. – Ти у своєму розумі? У мене двоє дітей, іпотека, чоловік у відрядженнях по три тижні!

– А в мене, думаєш, райське життя? – Лєра раптом перейшла на крик. – Ти хоч раз ночувала з літньою хворою людиною в одній кімнаті? Ні? Тоді не ний!

Короткі гудки вдарили по вуху, як ляпас. Віра опустила телефон і хвилину просто сиділа, дивлячись в одну крапку.

– Боже, яка ж ти… – прошепотіла вона і не закінчила. Слів не вистачало.

…Дитинство у сестер було різне, хоча росли вони в одній родині. Їхні батьки – Сергій Петрович та Наталія Дмитрівна – одружилися з великого кохання.

Спочатку на світ з’явилася Віра. Жили бідно, але дружно. Потім Сергій Петрович отримав «двушку» від заводу, і справи пішли вгору.

Коли Вірі виповнилося шість, на світ з’явилася Лєра.

І ось тут почалося те, що Віра запам’ятала на все життя. Лєрочка була пізніше, Лєрочка була молодша, Лєрочка «так схожа на тата».

– Віро, ти ж старша! – Це була улюблена фраза матері. Старша – значить, поступися іграшкою, віддай сукню, посидь з сестрою, відмовся від репетитора.

– Мамо, у мене іспити за місяць! – Кричала Віра у шістнадцять років. – Мені потрібно підтягнути англійську!

– А Лєрі потрібні нові чоботи! У неї в класі всі в шкіряних, а вона в якихось замухришках ходить. Не ганьби сім’ю!

Віра стиснула зуби. Вона звикла це робити.

Потім батько пішов із життя. Серце зупинилося у цеху. Сорок два роки – не вік, здавалося тоді.

Наталя Дмитрівна ніби збожеволіла. Вона дивилася тільки на молодшу дочку – у ній вона шукала риси покійного чоловіка, гладила її по голові, називала «татова дочка».

– Мамо, мені на випускний потрібна сукня, – сказала Віра.

– Обійдешся! У Лєри завтра концерт у музичній школі. Їй потрібна біла. І туфлі. І бант.

Віра промовчала. Вона завжди мовчала.

Вона поїхала вчитися в інше місто. Мати навіть не спитала, як вона влаштувалася. Телефонувала тільки з проханнями: “Лєрі потрібен ноутбук”, “Лєрі потрібен телефон”, “Лєра хоче на море”.

– Мамо, у мене самої грошей немає. Ледве на їжу вистачає, – тихо сказала якось Віра.

– А ти крутись, як усі. Лєра – творча особистість, їй не можна перебиватися дрібницями.

Віра тоді заплакала у слухавку, але мати не почула. Або не захотіла чути. Розмова закінчилася нічим. Як завжди.

Віра закінчила університет, повернулася в рідне місто. Влаштувалася на роботу. А за рік познайомилася з Ромою – добрим, надійним, спокійним.

Він працював на заводі, жив скромно, але з ним було легко. Весілля грали тихе – розписалися, посиділи у кафе з двома свідками. Мати не приїхала: “У Лєри репетитор, сама розумієш”.

Потім винаймали квартиру, накопичували на іпотеку. Народ ився Ілля. Віра просила матір приїхати допомогти бодай на тиждень.

– Віро, ну як я поїду? Лера до державного тестування готується! Їй суп варити треба і настрій створювати. Сама розумієш.

– А я, мамо, не готувалася? В мене батька не стало за місяць до іспитів! Я сама собі все готувала. А Лєрі ти готуєш!

– Не вигадуй. Все в тебе було нормально.

Розмова закінчилася нічим. Як завжди.

Лєра вступила на платне. Мати віддала останні заощадження. Іпотеку Віри навіть не обговорювали – самі впораєтеся, ви ж дорослі.

А потім Лєра вийшла заміж за Славу. І сталося те, що мало статися. Вони з чоловіком та сином Артемом втиснулися у квартиру матері. Наталя Дмитрівна світилася від щастя – онук під боком, дочка поряд.

Віра приїжджала рідко. Кожен візит був, як похід на мін.не поле.

– Віро, а ти чому Іллю в художню школу не віддала? – питала мати. – Лєра он Артема у два гуртки записала.

– Мамо, в Іллі є батьки. Ми самі вирішуємо. І потім, у нас немає зайвих грошей.

– Значить, треба краще крутитись, – знизала плечима мати.

Віра стискала кулаки і їхала.

Так вони й жили. Коли Артемові виповнилося сім, він пішов у перший клас. І тут Лєра з чоловіком вирішили: «Час жити окремо».

Збирали довго. Слава брав підробітки, Лєра рахувала кожну гривню. У результаті наскребли на двокімнатну квартиру в панельній новобудові на околиці.

Ремонт робили самі: Слава стіни штукатурив, Лєра клеїла недорогі шпалери, але зі смаком. Меблі купували на виплат. Все скромно, але своє. Лєра видихнула: нарешті буде своя кімната, своя кухня, ніхто не заважатиме ночами.

Коли ремонт добігав кінця, у Наталії Дмитрівни стався інф.аркт. Віра примчала в лікарню. Мати лежала бліда, худа, мов тінь.

– Де Лєра? – спитала вона пошепки.

Віра не знала, що відповісти. Потім дізналася, що Лєра зі Славою та Артемом вирішили все одно не відкладати переїзд.

Сказали, що перевозити речі простіше, поки мати хвора, – менше скандалів. Про ремонт свій говорили, про плани. Про матір – жодного слова.

Вона зателефонувала сестрі. Та відповіла з третього гудка, голос був незадоволений.

– Лєро, мамо в реанімації, – Віра намагалася говорити рівно.

– Ну то й що? Лікарі сказали, видереться. Чого ти мене смикаєш?

– Ти взагалі збираєшся приїхати?

– Віро, у нас переїзд за три дні. Речі не зібрані, вантажників ще шукаємо. Нам зараз не до того. Ти сама з нею будеш.

– Але ж вона і твоя мати!

– А твоя? – голос Лери став крижаним. – Ми з нею три роки прожили. Тепер забирай її до себе. Ваша черга.

Віра стиснула слухавку, але змовчала.

– І взагалі, – Лєра вже не приховувала цинізму, – квартира мамина за документами наша з нею. Поки вона лежить, я її здаю. Нам зараз дуже потрібні гроші.

– Ти спитала хоч у матері?

– А чого питати? Вона все одно там не житиме. Нехай користь приносить, – короткі гудки.

…Наталя Дмитрівна виписалася у порожню квартиру. Лєра із сім’єю вже з’їхали. Сусідка розповідала, що бачила, як вантажники виносили коробки з їхніми речами та завантажували до машини.

Віра з Ромою довго мовчали ввечері на кухні.

– Заберемо її? – спитав Рома.

– А куди ми подінемося? – Віра не плакала. Вона вже виплакала за ці роки.

За місяць Наталя Дмитрівна сиділа на кухні у Віри та дивилася, як Ілля малює дракона.

– Вірочко… тобто… доню, – вона затнулась. – Я така недолуга. Я тебе все життя не помічала. Все життя віддавала їй. А ти… ти єдина, хто лишився.

– Мамо, не треба. Що було, те минуло, – Віра відвернулася до плити.

– Ні, треба. Я щодня думаю. І вночі прокидаюся. Як я могла? Як?

Вона заплакала. Віра мовчки її обійняла.

За три тижні зателефонувала Лєра. Віра, щоб мати все чула, увімкнула гучний зв’язок і відповіла.

– Слухай, я у квартиру мешканців знайшла. За тиждень заселення, – без вітання почала Лєра.

Віра хотіла відповісти, але Наталія Дмитрівна раптом випросталася, взяла телефон із рук доньки й сказала твердо:

– Жодного мешканця, Лєро! Квартира не здаватиметься!

– Мамо, ти чого? Ми ж обговорювали…

– Це ти говорила! А я тобі зараз говорю: ні! Жити я поки що у Віри буду. А коли зміцнію – повернуся до себе. Квартира мене чекатиме.

– Але ж Артему репетитори потрібні! Ми на виплат за ремонт винні! – голос Лєри став злим.

– А ти працюй, – спокійно відповіла мати. – Я все життя працювала. І Віра працює. І ви зі Славою зможете. Не для того я за квартирою дбала, щоб ви її по чужих руках пустили.

У слухавці повисла тиша.

– І ще, – додала Наталя Дмитрівна, – ти б хоч зрідка дзвонила. Запитала, як я. А не лише, коли гроші знадобляться.

– Мамо, ну…

– Все, дочко. Я тебе люблю. Але так не можна, – короткі гудки.

Віра повільно поклала слухавку і подивилася на матір. Та сиділа бліда, але з якимось новим, спокійним виразом обличчя.

– От і все, – тихо сказала Наталя Дмитрівна. – Мала це зробити давно. Вибач мені, Віро. Я тебе все життя не помічала. А ти… ти єдина, хто лишився. І я хочу, щоб тепер у нас все було інакше.

Віра нічого не сказала. Вона підійшла і налила матері чаю. З м’ятою. Вона пам’ятала.

За вікном уже спалахували ліхтарі. Десь у новій квартирі Лєра, мабуть, перетравлювала почуте. А тут, у маленькій кухні, пахло пирогами й чимось дуже важливим, що раніше було втрачено, а тепер потихеньку поверталося. Як кажуть, – краще пізно, аніж ніколи…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!