Мати з’явилася в моєму житті так само раптово, як колись зникла. Просто одного дня подзвонила мені у двері жінка, сказала “привіт, я твоя мама”

Мати з’явилася в моєму житті так само раптово, як колись зникла. Просто одного дня подзвонила мені у двері жінка, сказала “привіт, я твоя мама” і, мабуть, думала, що я кинуся до неї на шию.

Але в мене бажання кидатися на шию людині, яку я ненавиджу, якось не виникло. Двадцять років згадка про матір не викликала в мене нічого, окрім печії.

Вона покинула мене з батьком який був залежний від міцних напоїв, коли мені було лише вісім років. Одного дня я прийшла зі школи, а маминих речей немає. Жодних.

Вона забрала все, аж до останніх трусів та резинки для волосся, а ось дочку якось забула. Я залишилася сама з батьком, який пив і бився, коли йому щось не подобалося.

Що я мала зробити в такій ситуації? А що може зробити восьмирічна дитина? Чекала, коли мама повернеться, вірила, що вона мене забере, але за пів року зрозуміла, що цього не буде і зненавиділа її всім серцем.

Діти чудово вміють ненавидіти, якщо є за що. А я мала. Мати та батько – єдині близькі люди, які в мене були. Ні бабусь, ні дідусів, ні тітоньок у мене не було.

Я залишилася віч-на-віч із батьком, який пив щодня, перетворюючись на тварину. Регулювалася лише кількість випитого.

У вихідні та свята він взагалі був не при собі. А у будні пив менше, проте якщо я траплялася йому на очі, то мені діставалося за все поспіль.

За брудний посуд, хоча він сам його щойно забруднив, за погану оцінку, за погану погоду за вікном, за те, що я хочу їсти. Завжди було за що мене покарати.

Після дев’ятого класу я втекла до коледжу, а додому повернулася, коли мені зателефонували сусіди, оголосивши, що батька не стало. Мені тоді було дев’ятнадцять років, і я зраділа.

Ось така я погань. У мене батька не стало, а я зраділа, що тепер квартира моя, не доведеться знімати. Але я мала привід, щоб саме такі почуття відчувати.

Мати я не шукала, навіть коли у мене з’явилася така нагода. Я сподівалася, що вони з батьком тепер сусіди.

Нарешті я почала жити у своєму будинку нічого не боячись, що мене виженуть на вулицю, або покарають. Нехай квартира була у жахливому стані, мене це не бентежило.

Я багато часу витратила, щоб все відремонтувати, купити меблі та почати жити як нормальна людина. Моє життя встоялося і повністю мене влаштовувало. І тут з’являється мати.

Я її навіть у квартиру не пустила, хоча вона запитала: “Що так і будемо на порозі розмовляти?”. Ось вже кого я точно не хотіла бачити у своїй квартирі, то це її.

Вона намагалася мене розговорити, розповісти, як сумувала. Ага так сумувала, що за двадцять років жодного разу не з’явилася, не дізналася, як у мене справи.

– Він мене бив, я не могла з ним жити, – почала виправдовуватись мати, коли зрозуміла, що на мене не діють її розповіді.

Він і мене бив, тільки я втекти не могла, мені таке в голову малій не спадало. Але мене мати покинула, рятуючи свою дупу, і я терпіла ці побиття далі.

А тепер вона ще наважилась зʼявитись і щось мені розповідати? Я її попередила, що ще раз вона до мене прийде, я з нею вже розмовляти не буду, а буду вживати заходів. Вона на це заслужила.

Як згадаю, так і досі трясе. Прийшла ж, не посоромилася! Навіть знати не хочу, як вона жила усі ці роки.