Мені 17 років і я вважаю, що я не така, як усі

Мені 17 років і я вважаю, що я не така, як усі. Звучить це звичайно безглуздо і смішно, оскільки кожен би підліток так про себе говорив, але я справді не така як усі.

Починаючи зі школи, я пам’ятаю, що завжди була тихою і відлюдкуватою дитиною, яка була непоганою ціллю для задир, але я нікому нічого не розповідала, тримала все в собі, сподіваючись на кращий результат. Потім мої батьки розлучилися. Це був найболючіший удар у моєму житті, адже я завжди наївно вважала, що ми будемо міцною сім’єю, але доля вирішила інакше. Подорослішавши я зрозуміла, що багато людей розлучаються і причини бувають різні.

Причина розлучення для мене залишається невідомою і донині, але я вважаю, що це через те, що вони одружилися, були надто молоді (мамі – 19, а татові – 21). Потім мама мала нас обох забезпечувати (аліменти відповідно були) і ходила в нічну зміну на роботу, а я часто залишалася сама. У цей період між нами виникла тріщина і ми практично не спілкувалися один з одним, тому з мамою у мене досі натягнуті стосунки.

Потім через 4 роки мати вийшла заміж знову. Я не була цьому рада, бо мій вітчим був командиром, для якого все мало бути ідеальним. Потім ми переїхали в інше місто, я вступила до нової школи. Цей момент став другим ударом у житті. У цьому місті все було жахливо, справа була не в самому місці, а в атмосфері, в якій я була. Школа жахлива, друзів зовсім не було, вчителі кричали, а вдома мама сидить з дитиною і я звикла, що ми не спілкуємося, вітчим на місяць їхав у відрядження. У цей період я мало не припустилася фатальної помилки у своєму житті — хотіла накласти на себе руки. Мені важко про це писати зараз без сліз.

Ми поїхали з цього міста і повернулися до свого рідного. У школі стосунки налагодилися, і я завела друзів. Через деякий час я почала писати різні оповідання, але моєму вітчиму це не подобалося, тому що він вважав це дитячим заняттям. Але я все одно пишу, бо це мені подобається. Було багато дуже сварок у сім’ї, і мені завжди казали, що це я винна. Природно, спочатку я плакала і благала мене пробачити на колінах, але поступово я розуміла, що не тільки я винна в скандалах.

У віці 14 років мої однолітки вже ходили на побачення і зустрічалися з хлопчиками, але я зовсім цим не цікавилася, якщо чесно, то я і жодного разу не закохувалась, тому мене трохи вважають дивною, проте я навіть рада, що зараз у мене немає хлопця. Я хочу побудувати кар’єру режисера, але боюся розповісти про це, адже мої батьки хочуть, щоб я почала працювати в поліції. Я хочу себе присвятити кінематографу.

Може, моя життєва історія і здасться порожньою, тому що в ній немає нічого особливого, але ця сповідь написана від щирого серця.