Мені 26 років, вища освіта, хороша робота, своя квартира і машина. Є коханий чоловік, який робить все, щоб тільки я була щаслива. І я була б щаслива, якби не мої 104 кг

Бажання схуднути стало моєю ідеєю-фікс. Нічого іншого я не хочу, тільки бути стрункою, красивою і здоровою. Від чоловіка я теж чула тільки одне єдине прохання: «схудни».

Але якраз цього-то я не можу зробити. Не з шкідливості, я дуже цього хочу, знаю на пам’ять всі дієти і всі рецепти пісних страв, але не доводжу до кінця жодну з схем зниження ваги, швидко здаюся і злюся через це. Ненавиджу себе, стала дуже дратівливою.

Іноді думаю, що правильно було б розлучитися, так як вважаю, що чоловік без мене буде щасливішим – він красивий успішний чоловік, навіщо йому такий тягар у вигляді мене?

Адже коли ми тільки одружилися, я не була такою, була красивою, стрункою і життєрадісною. Я знаю, що потрібно робити, щоб знову стати такою ж, але максимум мене вистачає на місяць, потім якась спільна поїздка, візити гостей – і все, режим збитий і все повертається на круги своя.

У нас немає дітей, а ми з чоловіком дуже їх хочемо. І знову ж таки, всі навколо радять «схудни і народжуй», але якби я могла … Завжди знаходжу собі виправдання: справи, робота, щось болить і інші відмовки.

Купила дорогущий і дуже гарний спортивний костюм, абонемент в спортзал на рік вартістю в половину нашого місячного доходу теж лежить без діла.

Кожен новий день я говорю собі: «завтра піду на тренування, ось 100% завтра, в крайньому випадку, післязавтра», але нічого не змінюється. Настає новий день, і я знаходжу мільйон причин, щоб не займатися спортом і продовжувати їсти.

І таке життя не приносить мені жодної радості, я живу в постійній тривозі, в постійному стресі і відчуваю себе безпорадною, не зрозуміло за що люблять. Та й люблять? Може бути, просто жаліють?

Буває, зберу волю в кулак, прочитавши якусь мотивуючу статтю або історію успіху такої ж, як я, товстої закомплексованої жінки. І встигаю за день зробити стільки, скільки зазвичай і за тиждень не роблю, але потім швидко здувається і все повертається в звичну колію.

Хочу закритися в кімнаті, згорнутися калачиком і нікого не бачити, не відповідати на банальні питання і не бачити жалість в очах близьких. У свої 26 років я так втомилася. Немов змучена долею стара жінка.