– Мені 48 років, куди я піду? Ніколи не подумала б, що чоловік ось так, на ходу, може перевзутися, — скаржиться двоюрідній сестрі Марина

– Мені 48 років, куди я піду? Ніколи не подумала б, що чоловік ось так, на ходу, може перевзутися, — скаржиться двоюрідній сестрі Марина. — І добре б ми жили в місті, так ні!

– Навіть не знаю, що й сказати, тільки одне – цап він. — Спочатку чоловік сам тебе посадив вдома, потім ви взагалі переїхали за місто, це його була ідея, а тепер він втомився? Іди працювати каже? Нехай поверне тобі міську квартиру, тоді підеш, але вже для себе.

– Та що він поверне, – сумує Марина. — Все в цей клятий будинок вкладено. І я в цьому будинку орала роками. З його ділянкою, дітьми, родичами. Одна орала, поки він на вахти свої мотався.

Марина у шлюбі майже 25 років. Колись давно вони з чоловіком жили у невеликій однокімнатній квартирі, яка належала дружині. Місто було не дуже велике, але й маленьким його не назвеш, у Марини там була робота, зарплата, подруги та родичі. Там же, в однокімнатній з’явилася старша дочка подружжя, їй зараз 23 роки, давно живе в Києві. Нині вже зі своїм хлопцем.

В однокімнатній — не життя, то чоловік Марині завжди говорив. А ще говорив про те, що заробити йому в рідному місті на щось більше просто неможливо. Так, містечко депресивне, добре жили тоді лише бюджетники, та комерсанти.

І це був розпал поїздок місцевих чоловіків на роботу “вахтами”. Коли доньці було 3 роки, поїхав туди й чоловік Марини, попередньо звільнившись. Вона ж продовжувала працювати, виховувала доньку. Чоловік справді привозив непогані гроші, працював важко, на будівництві, зате вони хоч би були ситі, навіть будинок зводити почали. Не в місті, а за 30 кілометрів від нього, там, де у чоловіка бабуся жила.

– І всі гроші туди йшли, – перераховує Марина, і машину чоловік продав, а потім, коли вже стало можна там жити, нехай і в недобудованому стані, то і моя квартира туди ж пішла, інакше було просто неможливо закінчити нескінченне будівництво, а я вже чекала другу дитину.

Син з’явився, коли доньці виповнилося вісім років. З того декрету Марина так і не вийшла. А куди вийдеш, якщо автобуси ходять дуже погано, добиратися до роботи далеко, а вона по два тижні з дітьми одна, та ще й у своїй хаті, з ділянкою, городом та іншими принадами?

Чоловік приїжджав з вахти з грошима, яких в них було не заробити, до того ж у чоловіка пішли справи краще: з простих роботяг він вибився в електрики, потім і в бригадири. Вдома за два тижні чоловік встигав і з друзями зустрітися, і переробити багато справ. Але які це справи? Лазню побудувати, паркан навколо ділянки поміняти, щось велике і глобальне, інше за умовчанням було на Марині.

– Влітку город, взимку – чищення снігу, а ще діти. За чотири з половиною роки після середнього сина в нас ще один син з’явився. І це було взаємне рішення, чоловік теж хотів ще дітей, — хитає головою Марина. — Мовляв, велика хата, велика родина, його мрія.

Через деякий час злягла зовсім тітка чоловіка, яка виростила його замість матері (той не стало через два роки після появи сина). Дочки тітки були далеко, у всіх свої справи, доглядати стареньку бігала та сама Марина. Два роки бігала. Доньки приїжджали тільки поохати, та спадок потім продати. Чоловік від спадщини героїчно відмовився, мовляв, йому не потрібно, він і так добре живе.

– А вони погано, у всіх і так своє житло є, – сердиться Марина. — Хоч би про мене подумав, я з-під бабки два роки тягала, а мені нічого! Ну гаразд, це пережили, а те, що він зараз вирішив — просто за межею мого розуміння.

Чоловіку Марини нещодавно виповнилося 50 років. І незабаром після ювілею чоловік оголосив, що він став старий для подібної роботи вахтами. Важко їздити, та жити у робочому гуртожитку. Нехай і гроші там непогані платять, а вже набридло.

– Подивися навколо, – сказав чоловік Марині. — Хто зараз так працює? Ніхто. Один я мотаюся, всі давно осіли на місці.

– Ага. Хто спився, хто останній хрін без солі доїдає, хтось просто в місті залишився, а не зв’язав себе будинком у селі, — відповіла тоді дружина. — А ти подумав, на що ми житимемо? Нам ще двох пацанів треба до ладу підіймати, вчити якось. Та й донька живе на орендованій квартирі.

– Влаштуюсь на роботу тут у селі, у школу охоронець потрібний, – відповів чоловік. — На що ми житимемо? Іди працювати теж. Досить, посиділа вдома, пожила на втіху, час впрягатися і тобі, теж гроші заробляти.

Марині слова чоловіка здалися прикро жахливі. Це вона сиділа вдома і жила на своє задоволення? Вона по два тижні сама корчилася: і копала, і садила, і полола, і поливала, і доробляла в домі те, що чоловік не встиг. Ростила його дітей, доглядала його тітку. Гарний відпочинок!

– І про квартиру я йому нагадала, яку в цей будинок вкладено. Тож я далеко не нахлібниця – обурюється Марина.

Рукою махнув, мовляв, згадала також. Загалом він реально пішов до школи та влаштувався охоронцем, сидить, стереже тепер. Отримує копійки, але ходить як король, за півтора місяця з’їв мені весь мозок: він працює, а я вдома сиджу і ніяк з його шиї не злізу.

Накопичень у сім’ї ніяких майже: платно вчили дочку. А тепер синів вчити буде зовсім нема на що. Навіть якщо пройдуть на бюджетні місця, треба на щось жити в роки навчання. Вони ж планували, що чоловік ще довго їздитиме на роботу, навіть у страшному сні не наснилося, що мужик раптово так “втомиться”.

Чоловік, як і раніше, вважає, що є якісь головні чоловічі справи, вдома та на ділянці, а решта — турбота Марини. А крім того, продовжує пригнічувати жінку за те, що вона не знайшла собі роботу.

– Хоч куди-небудь йди, хоч прибиральницею, але на хліб собі заробляй. Все, золоті гори скінчилися, хребет, на якому ти їхала, зламався, — знущально посміхається чоловік. — І нема чого минулими заслугами козиряти.

Марина чоловіка просто не впізнає, ніби підмінили, раз — і інша людина, дріб’язкова, лінива, злісна і мстива.

– Та давно б я влаштувалася, але куди? Тут навіть прибиральницею немає місць, їздити до міста маршрутками, щоб потім отримати шість тисяч за те, що ганчіркою помахала? За спеціальністю вже не ткнешся, роки минули. Знайомства потрібні, їх нема. Та й потім, ну їздитиму в місто, а потім приповзати додому, вислуховувати, що мало отримую, та ще й робитиму всі звичайні справи по дому та по господарству? Чоловік не буде нічого робити, ясно дав зрозуміти — це жіноча робота, а він думатиме про важливе. І взагалі він втомився. Хоч розлучайся.

Сестра втішає Марину, посилається на кризу, на те, що зараз мужик відпочине, озирнеться довкола і… або знову поїде на вахту, або хоча б стосунки з дружиною якось налагодить.

А ви що порадите? Чи зустрічали таке? Прожили разом майже життя, а до п’ятдесяти накрило та розбіглися? Хто правий у цій ситуації, перевзутий чоловік чи лінива Марина?