Мені дуже боляче про це говорити. Але діти мого зятя намагаються відібрати в мене квартиру померлої дочки

Мені дуже боляче про це говорити. Але діти мого зятя намагаються відібрати в мене квартиру померлої дочки.

Розповім про все послідовно. Я – бабуся, яка мешкає в селі. За радянських часів я працювала дояркою, тоді це вважалося престижною і добре оплачуваною роботою. Мій чоловік працював трактористом. Жили ми не дуже багато, але в будинку завжди було м’ясо, олія, овочі та фрукти. Ми тримали й птахів, і худобу, і бід не знали.

Коли мені виповнилося 23 роки, у нашій родині народилася дочка Валюшка. Ох, я натішитися нею не могла! Щічки – круглі як яблучка, губки – як вишеньки. А яка вона була весела, мало не з пелюшок нас смішила. Буває, заллється сміхом так, що на сусідній вулиці чути. Хто ж знав, що доля їй була уготована сумна.

Валя дуже любила все живе. Здавалося, що все, чого вона торкається, оживає, починає рости, цвісти та родити. У школі вона вчилася добре і вирішила, що поїде вступати до інституту, щоб стати агрономом. Так і сталося. А поки Валя вчилася, вона їздила полями та садами, давала консультації та слушні поради.

Там же в інституті вона познайомилася з майбутнім чоловіком – Петром. Він був викладачем і сподобався Валі своїм серйозним обличчям та розумними промовами. Петро до знайомства з Валею вже був одружений, тільки дружина від нього втекла до якогось артиста, залишивши «на згадку» двох діток: Ксюшу і Стаса.

Коли Валя вперше прийшла до Петра додому, то дуже хвилювалася, але дарма. 5-річна Ксюша підійшла до неї, взяла за руку і сказала: «Добрий день, мамо! Як довго тебе не було». Стас теж одразу прийняв мачуху як рідну матір.

За кілька місяців Валентина з Петром повінчалися. Вони жили душа в душу. Діти швидко звикли до нової мами, а Валя покохала їх як рідних. От тільки завести спільних дітей у Валі з Петром не виходило. Доньці дуже хотілося своїх дітей, вона щиро не розуміла, чому вона може з кволого паростка виростити кущ, а з дитиною не виходить.

Поки моя донька працювала агрономом, вона не лише заробляла гроші, а й отримувала досвід. Вона дуже швидко стала відомим фахівцем, а за кілька років їй виділили квартиру. Після розпаду Радянського Союзу Валя приватизувала це житло. Якийсь час у тій квартирі жили наші родичі, бувало, що її здавали студентам. Але частіше квартира була пусткою. Там Валя вирощувала нові види кімнатних рослин та приходила почитати книги. “Це – мій притулок”, – говорила донька.

Минали роки. Ксюша зі Стасом виросли та роз’їхалися різними містами влаштовувати особисте життя. Валя засумувала. Якось вона зателефонувала мені та під час розмови впустила телефон, зв’язок зник. Я запанікувала і передзвонила до Петра. Виявилося, що Валя перенервувала і знепритомніла. Принаймні так сказав лікар «швидкої допомоги». Спочатку запаморочення виявлялися кілька разів на місяць, потім – на тиждень. Валя навіть грішною справою подумала, що нарешті завагітніла, але все було набагато серйозніше.

На прийомі у терапевта Валя почула:
– У Вас, Валентина, лімфоцити дуже зашкалюють. Це не нормально. Потрібно провести обстеження.

Результати показали, що у Валі рак мозку четвертої стадії. Вилікувати його не можна. Цілих шість місяців ми боролися з пухлиною, намагалися подолати хворобу новими ліками та східними методиками. Але програли. Врятувати доньку нам не вдалося.

Петро ходив сам не свій на похороні. А мене муляла одна думка:
– Петю, а чому Ксюша зі Стасом не приїхали? Вони що, з матір’ю не попрощаються?
– Маріє Миколаївно, у них термінові справи з’явилися. Та й чим вони тепер допоможуть?

– Які можуть бути справи? Мати померла!
– Ну, рідна ж у них жива…
– Ах, рідна. Де була ця мати останні двадцять років?

Розмову перервали родичі зі співчуттями. А я більше не могла плакати за своєю єдиною дочкою, тепер я дуже злилася! Мені здавалося, що хворобу Петро запустив навмисне, що йому була байдужа доля Валі. Але те, як жорстоко вчинили діти, поранило мене до глибини душі. Адже я вважала їх своїми онуками, а вони навіть на церемонію прощання не приїхали.

Даремно я грішила на байдужість Петра. Він дуже сильно переживав смерть Валі. Не минуло й тижня, як він потрапив до лікарні й там помер від інфаркту. Але на цьому мої біди не скінчилися. Через місяць після похорону доньки мені надійшов лист від адвоката моїх «онуків». Вони вимагали свою частку у квартирі, що належала Валі.

У низці незрозумілих мені термінів і законів я вловила лише «бувши законними спадкоємцями» та «мирову угоду». Тобто вони пропонували мені без суду поділити нерухомість Валі. Тут мій терпець урвався. Значить, на похорон часу не знайшлося, а на зустріч з адвокатом – завжди, будь ласка.

Я, розумію, вони вважають, що я – сільська бабуся, яка нічого не розуміє. Та й навіщо мені квартира у місті? Але після такого ставлення до пам’яті моєї єдиної дочки нічого їм не дістанеться. Я краще церкві цю квартиру відпишу, але не брехливим Ксюші зі Стасиком!