Мені неприємна ідея вагітності та материнства, я не бачу в ній сенсу

Я хотіла б обговорити з вами мої поплутані почуття щодо дітей, які оточують мене.

Мені 27 років, у мене є робота мрії, дві вищі освіти, науковий ступінь та машина. Я одружена з коханою людиною, разом ми 5 років. Я виросла в багатодітній сім’ї (нас п’ятеро, я найстарша). З 9 років я була оточена дітьми, постійно сиділа з ними, мила, годувала, грала. Своїх братів і сестер я люблю, і завжди дбаю про них.

Я можу спокійно поміняти памперс чужій дитині, не боюся брати їх на руки, і досить часто теоретично або практично допомагаю моїм подругам, які стали мамами. Однак маленькі діти у мене не викликають жодних емоцій, у той час, коли всі розчулюються побачивши новонародженого. У моєму ж серці або абсолютно глухо, або з’являється легке роздратування через всі ці сюсі-пусі від дорослих людей.

Я читала, що у жінок повинен з’являтися гормон, який надає ентузіазму (і бажання завагітніти) під час зустрічі з вагітними, перебування навколо малюків тощо.

У мене з гормонами повний порядок, але діти, особливо маленькі, мені взагалі не цікаві. Нещодавно у брата чоловіка народилася дитина, і оскільки ми бачимося часто (пару раз на тиждень), то доводиться постійно бачити новонародженого.

Мене стало жахливо дратувати все це «потримай його, протри його, хіба він не зайчик?». Я, звичайно, без проблем тримаю, протираю носа, міняю памперс, але відповісти «угу» не можу. Мені не подобається ні цей, ні якийсь інший малюк. Я не відчуваю ні огиди, ні ентузіазму.

У зв’язку з народженням цієї дитини всі почали дивитись на нас, делікатно запитувати, коли діти будуть у нас. Я не бажаю дітей. Поки ми їх не плануємо, я ніколи не була вагітною.

Мені неприємна ідея вагітності та материнства, я не бачу в ній сенсу для себе особисто. Мені цікаво, чи було так у когось? Є відчуття, що я пересичена роллю опікуна (довго працювала зі школярами у минулому, ростила братів та сестер). Чи лікується це?