Мені скоро сорок, а я до сих пір незаймана

Ліза, журналіст, 38 років:
– Я симпатична, виглядаю молодше за своїх років. Раніше дуже любила посміхатися, а останнім часом весь час сумую. У свої 38 років я не змогла подарувати те, що так довго берегла і зберігала, – дівочу честь, тому єдиному, серце за яким плаче до цих пір. Його просто немає поруч.

Після школи я закінчила філологічне відділення університету. А далі робота, причому улюблена, у великій редакції, часті зустрічі з цікавими людьми, поїздки в різні міста і захоплюючі репортажі. Мені часто говорили, що я несучасна, ніби героїня книг епохи XIX століття, «тургеневская дівчина», яка вірить в добро і чудеса.

Я і правда сподівалася, що зустріч того самого, якого зможу зробити щасливим на світі. Подруги запрошували в бари, на дискотеки. Йшла, але мене завжди нудило, коли мої подружайкі після першого знайомства з хлопцями їхали з ними тусити далі. Все закінчувалося постіллю. Це було за гранню мого розуміння: які почуття на першому побаченні. Подруги підсміювалися і говорили: ну, чекай, чекай принца.

І я зустріла дуже цікавого історика Павла. Спочатку була поруч з ним як вірна подруга, готова підставити своє крихке плече в важких для молодої людини життєвих ситуаціях.

Сама того не помічаючи, я закохалася, але перетворилася на «жилетку», в яку можна виплакатися і піти далі, в тому числі назустріч новим запаморочливим для Павла романам. Я так і не стала для нього «тією самою», він просто бачив у мені готовність завжди і у всьому допомагати.

Втомилася від такої ролі, відкрилася Павлу. І почула: ми не можемо бути разом, мене не тягне до тебе як до жінки, я бачу в тобі тільки друга. На рік я образилася на Пашку, ми не спілкувалися, але я продовжувала його любити.

А потім вирішила повернути, нехай спочатку знову у вигляді друга, а потім я буду віддавати йому себе всю без залишку, і він обов’язково зрозуміє, яка людина поруч з ним, і подивиться на мене очима люблячого чоловіка. Але я помилялася. Так минуло 15 років. Мій Паша перетворився в цікавого чоловіка, зустрічався з іншими жінками, жив, як то кажуть, повним життям.

Він в якийсь момент запропонував мені близькість, але я все-таки чекала його щирих почуттів і зберігала дівочу честь, не дозволяючи собі ні з ким близьких відносин.

Нещодавно Павло переїхав жити до столиці. Я дізналася про це останньою. У мене як ніби хтось помер. Тиждень лежала і вила в ліжку. Друзі, родичі втішали як могли. Зараз пішла до психотерапевта, п’ю антидепресанти, ходжу на сеанси. Дуже хочу забути свою першу і єдину любов. А ось що робити далі, не знаю.