– Мені соромно брати тебе на бенкет! – Сказав чоловік. За годину вся еліта дивилася тільки на його «сіру мишу»

– Мені соромно брати тебе на бенкет, – Денис навіть не підняв очей від телефону. – Там будуть люди. Нормальні люди.

Надія стояла біля холодильника із пакетом молока в руках. Дванадцять років шлюбу, двоє дітей. І ось соромно.

– Я одягну чорну сукню. – Ту, що ти сам мені купував.

– Справа не в сукні, – він глянув нарешті. – Справа в тобі. Ти себе запустила. Волосся, обличчя… вся ти якась ніяка. Там буде Вадим із дружиною. Вона стиліст. А ти… сама розумієш.

– Значить, не поїду.

– От і розумниця. Скажу, що температура. Ніхто й слова не скаже.

Він пішов у душ, а Надія залишилася стояти посеред кухні. У сусідній кімнаті спали діти. Кирилу десять років, Світлані – вісім. Іпотека, рахунки, батьківські збори. Вона розчинилася в цьому будинку, а чоловік почав соромитись її.

– Він що, зовсім охрінів? – Олена, подруга-перукар, дивилася на Надію так, ніби та повідомила про кінець світу.

– Соромно брати дружину на бенкет? Та хто він взагалі такий?

– Завідувач складу. Отримав підвищення.

– І тепер дружина не підходить? – Олена налила окріп у чайник, різко, злісно. – Слухай мене. Ти пам’ятаєш, чим займалася до дітей?

– Працювала вчителем.

– Не про роботу. Ти робила прикраси. З бісеру. У мене досі те кольє із синім каменем лежить. Люди постійно питають, де таке купити.

Надія згадала. Вона збирала прикраси вечорами, коли Денис ще дивився на неї з цікавістю.

– Це було давно.

– Було, значить, можеш повторити, – Олена присунулася. – Коли цей бенкет?

– У суботу.

– Чудово. Завтра приходиш до мене. Я роблю зачіску та макіяж. Дзвонимо Ользі – у неї сукні є. А прикраси ти дістанеш сама.

– Олено, він же сказав…

– Та пішов він зі своїм “сказав”. Ти приїдеш на бенкет. І він обмочиться від страху.

Сукню Ольга принесла сливову, довгу, з відкритими плечима. Приміряли годину, підганяли, кололи шпильками.

– До такого кольору потрібні особливі прикраси, – Ольга крутилася довкола. – Срібло не підійде. Золото також.

Надія відкрила стару скриньку. На дні, загорнутий у м’яку тканину, лежав комплект – кольє та сережки.

Синій авантюрин, ручної роботи. Вона робила його вісім років тому для особливого випадку, який не настав.

– Господи, це шедевр, – Ольга завмерла. – Ти це сама?

– Сама.

Олена зробила укладання – м’яку хвилю, без зайвого. Макіяж – стриманий, але виразний. Надія одягла сукню, застебнула прикраси. Каміння лягло на шию холодно, вагомо.

– Іди дивись, – Ольга підштовхнула її до дзеркала.

Надія підійшла. І побачила не ту жінку, яка дванадцять років мила підлогу та варила супи. Вона побачила себе. Ту, якою була колись.

Ресторан на набережній. Зал сповнений столами, костюмами, вечірніми сукнями, музикою. Надія увійшла пізно, як планувала. Розмови стихли на кілька секунд.

Денис стояв біля бару, сміявся над чиїмось жартом. Побачив її – і його обличчя застигло. Вона пройшла повз, не дивлячись, сіла за дальній стіл. Спина пряма, руки спокійно лежать на колінах.

– Вибачте, це місце вільне?

Чоловік років сорока п’яти, сірий костюм, розумні очі.

– Вільне.

– Олег. Партнер Вадима з іншого бізнесу. Пекарні. А ви, як не секрет?

– Надія. Дружина завідувача складу.

Він глянув на неї, потім на прикраси.

– Авантюрин? Це ручна робота, я бачу. У мене мати колекціонувала каміння. Таке рідко зустрінеш.

– Я сама робила.

– Серйозно? – Олег нахилився ближче, роздивляючись плетіння. – Це рівень. Ви продаєте?

– Ні. Я… домогосподарка.

– Дивно. З такими руками зазвичай не сидять удома.

Цілий вечір він не відходив. Вони говорили про каміння, про творчість, про те, як люди забувають себе у побуті.

Олег запрошував танцювати, приносив ігристе, сміявся. Надія бачила, як Денис дивиться з-за столу. Обличчя його темніло з кожною хвилиною.

Коли вона виходила, Олег провів її до машини.

– Надія, якщо вирішите повернутися до прикрас – дзвоніть, – він простягнув візитівку. – Я маю знайомих, яким це потрібно. По-справжньому потрібно.

Вона взяла візитівку та кивнула.

Вдома Денис не витримав і п’яти хвилин.

– Ти там що взагалі влаштувала? Весь вечір із цим Олегом! Усі дивилися, розумієш? Усі бачили, як моя дружина вішається на чужого чоловіка!

– Я не вішалася. Я розмовляла.

– Розмовляла! Ти танцювала з ним тричі! Тричі! Вадим спитав, що відбувається. Мені соромно було!

– Тобі завжди соромно, – Надія зняла туфлі, поставила біля порога. – Соромно мене везти, соромно, коли на мене дивляться. Тобі взагалі щось не соромно?

– Заткнися. Ти думаєш, одягла ганчірку і стала кимось? Ти ніхто. Домогосподарка. Сидиш на моїй шиї, витрачаєш мої гроші, а тепер ще й удаєш із себе принцесу.

Раніше вона б заплакала. Пішла б у спальню, лягла б до стіни. Але щось усередині зламалося. Або стало на місце.

– Слабкі чоловіки бояться сильних дружин, – вона говорила тихо, майже спокійно. – Ти закомплексований, Денисе. Ти боїшся, що я побачу, який ти дрібний.

– Пішла геть звідси.

– Я подаю на розлучення.

Він мовчав. Дивився на неї, й в очах вперше був не гнів, а розгубленість.

– Куди ти подінешся з двома дітьми? На свої бусики не проживеш.

– Проживу.

Вранці вона дістала візитівку та набрала номер.

Олег не квапив. Зустрічалися у кафе, обговорювали справу. Він розповідав про знайому, котра тримає галерею авторських речей. Що ручна робота зараз у ціні, що людям набридло штамповане.

– Ви талановиті, Надія. Це рідкість – талант та смак одночасно.

Вона почала працювати ночами. Авантюрин, яшма, сердолік. Кольє, браслети, сережки. Олег забирав готове, відвозив до галереї. За тиждень дзвонив – усе розкупили. Замовлення зростали.

– Денис не знає?

– Він зі мною взагалі не розмовляє.

– А розлучення?

– Знайшла адвоката. Починаємо оформляти.

Олег допоміг. Без пафосу, без героїзму. Просто дав контакти, допоміг знайти орендоване житло. Коли Надія збирала валізи, Денис стояв у дверях і сміявся.

– Повернешся за тиждень. Поповзом повернешся.

Вона зачинила валізу і вийшла, не відповівши.

Пів року. Двокімнатна на околиці, діти, робота. Замовлення йшли потоком. Галерея запропонувала виставку. Надія завела сторінку у соцмережах, викладала фото. Передплатників ставало більше.

Олег приїжджав, приносив дітям книги, зідзвонювався. Не тиснув, не ліз. Просто був поряд.

– Мамо, він тобі подобається? – спитала Світлана одного разу.

– Подобається.

– І нам подобається. Він не кричить.

За рік Олег зробив пропозицію. Без коліна, без троянд. Просто за вечерею сказав:

– Я хочу, щоб ви були зі мною. Усі троє.

Надія була готова.

Минуло два роки. Денис йшов торговим центром. Після звільнення знайшов роботу вантажником – Вадим дізнався про його поводження з дружиною від когось із колег і виставив його за три місяці. Орендована кімната, борги, самотність.

Він побачив їх біля ювелірної крамниці.

Надія у світлому пальті, волосся покладене, на шиї той самий авантюрин. Олег тримав її за руку. Кирило та Світлана сміялися, щось розповідали.

Денис зупинився біля вітрини. Дивився, як вони сідають у машину. Як Олег відчиняє дверцята Надії. Як вона усміхається.

Потім глянув на своє відображення у склі. Потерта куртка, сіре обличчя, порожні очі. Він втратив королеву. А вона навчилася жити без нього.

І це було його найстрашніша кара – зрозуміти надто пізно, що мав…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!