– Мені твоя бабка з такими закидами тут не потрібна! Вибирай: або ми, або вона, – сердито прошепотіла дружина

– Мені твоя бабка з такими закидами тут не потрібна! Вибирай: або ми, або вона, – сердито прошепотіла Інна.

Олексій відсахнувся від цих слів так, ніби дружина його ляснула.

– Зрозуміло… – процідив він. – Я весь цей час будував сім’ю, думав, що в мене надійний тил, а воно ось як виявилося… А якщо я одного разу захворію? Мене теж викинеш за двері, як відпрацьований матеріал?

Інна підібгала губи й схрестила руки на грудях. Олексій лише гірко посміхнувся.

– Ні, дякую… – сказав він. – Мені така сім’я, яка кидає своїх у скрутну хвилину, не потрібна. Бабуся мене напувала-годувала, дала мені путівку в життя, а ти… Ти сьогодні показала своє справжнє нутро!

Інна не змогла його зупинити. Вона перебувала у ступорі. Так, Олексія можна було зрозуміти. Але ж і її теж.

Він швидко зібрав речі й побрів разом із бабусею надвір, притримуючи її за руку. Тихо клацнули вхідні двері. Наче хтось натиснув на вимикач, і їхнє спільне життя раптом зупинилося.

Інна сиділа в їхній (чи вже її?) спальні. Одна, у дзвінкій тиші. Пекучий гнів різко схлинув, залишився тільки крижаний, порожній тягар на душі.

Погляд упав на фотографію на комоді. Перед її поглядом раптом з’явився не той Олексій, якого вона знала, а худий, розпатланий восьмирічний хлопчисько з тривогою в очах.

…Олексій рідко розповідав Інні про своє дитинство. Спочатку – не розповідав взагалі, потім почав ділитися так, ніби прочиняв дверцята в шафу з його особистими скелетами. Виглядав спокійним, але нервово перебирав пальцями та стежив за реакцією Інни.

– Я ж без батька ріс. І майже без матері. Батька посадили за тяжкі тілесні ще до моєї появи. Більше ми його не бачили. Мати й до цього в пляшку заглядала, а вже після…

– Вдень до неї ще можна було підійти, і то, якщо вона в гарному настрої. Увечері вона зривалася на нас, бувало, й карала. Добре ще, що нас у неї троє було, хоч якось легше, – розповідав він.

Поступово Інна дізналася, що його старша сестра Оля в особливо важкі моменти брала його і другого брата і вела їх до бабусі.

Там вони ховалися від істерик матері й могли спокійно поспати без страху і тривог. Бабуся завжди обіймала їх, усміхалася, наливала тепле молоко з медом і пекла пироги. Солодощі, які хоч трохи притупляли страх і спогади про запах хмільних парів.

Бабуся Олексія, Лідія Петрівна, була жінкою небагатою, працювала прибиральницею у школі та в’язала на замовлення.

Светри, кардигани, шкарпетки, рукавиці – все на продаж, щоб її онуки мали нові куртки до зими, та шкільні приладдя.

Одного разу Олексій розчулився і зізнався, що найтеплішими в його житті моментами були ті, коли він прокидався посеред ночі, бачив світло з бабусиної кімнати й знову засинав під стукіт спиць.

Коли матері не стало, Лідія Петрівна забрала онуків до себе. Їй було дуже тяжко з трьома дітьми. Вона не змогла дати їм все, що хотіла, але подарувала почуття безпеки. Для Олексія це було набагато цінніше за диплом і квартири.

Але йшли роки, і Лідія Петрівна почала здавати. Вона майже не виходила на вулицю і важко справлялася з побутом.

Старші онуки спочатку приїжджали, потім обмежилися грошовими переказами, а потім зосередилися на своїх сім’ях. Іноді могли підкинути дріб’язок, але не більше. У кожного були свої проблеми: оренда, діти, ремонти, машини…

Залишився лише Олексій. Він приїжджав до бабусі щотижня, часом кілька разів. Інна, звісно, ​​не заперечувала. Вона не була особливо близька до Лідії Петрівни, але чудово розуміла, що для нього це друга мати.

– Ти можеш залишитись вдома, якщо не хочеш їхати. Я тебе не примушую, – казав він. – Все ж таки це моя бабуся, не твоя.

Іноді Інна все ж таки приїжджала з ним і допомагала з прибиранням. Все ж таки вона поважала цю жінку, нехай між ними й не було відчуття спорідненості.

На той момент у них уже було двоє дітей. Жили вони у двокімнатній, що дісталася Інні від тітки. На кожне Новорічне свято Лідія Петрівна передавала правнукам та невістці теплі вовняні шкарпетки.

Це встигло стати традицією. Але одного разу бабуся зніяковіло, майже винно вручила Інні та Олексію коробки з чаєм та цукерками.

– Хотіла зв’язати, – зітхнула вона і кинула погляд на свої викривлені часом пальці, – та руки вже не ті, діти. Не слухаються, забувають. Вік…

Тоді вони пожартували й швидко перевели тему розмови. Але Інна встигла помітити ту розгубленість, безпорадність та біль в очах Олексія.

Для нього шкарпетки були не просто подарунком. Це був символ його опори, що тягнеться з дитинства. І тепер ця опора поступово йшла з-під ніг.

Звичайно, на той момент Інна цього не зрозуміла. Вона побачила лише милу, засмучену віком стареньку. Не могла вона зрозуміти й того, що це тривожний дзвіночок.

Після дзвіночків забили дзвони.

…Той день був звичайним. Інна намагалася навести лад, збирала розкидані по дому іграшки та намагалася вкласти молодшу доньку спати. Звичний для неї порядок перервав телефонний дзвінок.

– Бабуся зникла! – злякано почав Олексій. – Я приїхав, а двері відчинені, її немає, телефон не відповідає!

Інна завмерла. Її ніби обдали холодною водою. Паніка в його голосі була заразливою.

– Льош, почекай, заспокойся. Може, вона в магазин чи до сусідів пішла?

– Я вже всіх сусідів встиг обійти, а її все немає! Я поїхав шукати!

Пролунали короткі гудки. Інна нервово проковтнула. Серце калатало десь у скронях.

Вона не відчувала до Лідії Петрівни особливої ​​ніжності, але думка про те, що з цією старенькою може щось трапитися, поки вона сама… Ні, Інна не могла цього допустити. Адже Олексій збожеволіє від горя і почуття провини.

Інна швидко зібрала дітей та відвезла їх до своєї матері, а потім поїхала до чоловіка. Вони обійшли все навколо будинку, пройшлися центральними вулицями, сусідніми крамницями. Показували фотографію Лідії Петрівни всім поспіль, але ніхто їм не міг допомогти.

Знайшлася жінка лише надвечір. Аж у центрі, біля своєї улюбленої колишньої булочної. Коли Інна побачила цю картину, на кілька секунд вона затамувала подих.

Лідія Петрівна сиділа на брудному бордюрі, згорнувшись у грудочку. Вся замерзла, тремтяча, беззвучно ворушила губами. Олексій кинувся до неї першим і опустився перед нею на коліна, ніби не наважуючись доторкнутися.

Коли Інна підійшла ближче, вона нарешті змогла почути, що шепоче Лідія.

– Я хотіла взяти булочки для Настусі… Вона любить із родзинками…

Настуся. Мати Олексія, якої давно не стало.

Страх скував навіть Інну. Той розпач, який відчув Олексій, було неможливо передати.

Зволікати вони не стали й вже за кілька днів звернулися до лікаря. Діагноз був невтішним. Деменція. Але тоді ані Інна, ані Олексій не розуміли, що це означає.

– Колишньою вона вже не буде, – зітхнувши, сказала мати Інни. – Я це знаю, я теж доглядала за твоєю бабусею.

– Все буде тільки ускладнюватися, а вам доведеться якось жити з цим. В ідеалі їй потрібна професійна допомога та цілодобовий нагляд, щоб не бути біді.

Професійна. Не дилетантська. Не від жінки, яка й так зайнята двома дітьми та побутом і вже точно не має медичної освіти. Але Олексій і чути про це не хотів.

– Не віддаватиму я бабусю ніяким чужим людям! Молоді завжди доглядають людей похилого віку. Це нормально! Якби, не дай Боже, щось трапилося з твоїми, я теж би упрігся, – казав він.

У результаті Інна здалася, і вони забрали до себе Лідію Петрівну. З того моменту їхнє життя перетворилося на пекло. Бабуся оселилася у дитячій, а діти переїхали у спальню до батьків. Але тіснота була ще не найгіршим…

Вночі бабуся голосно, з обуренням сперечалася із привидами минулого. Молодша дочка прокидалась і плакала з переляку. Інші просто не спали. Інна намагалася заспокоїти Лідію, але все було марно.

Бабуся вередувала через їжу. Інна морозила ягоди та варила компоти для дітей. Їй теж хотілося свіжого компоту, але вона терпіла. Все найкраще – дітям. Лідія цього не розуміла та ображалася.

– Морите мене голодом, навіть компотику не можна… – скаржилася вона. – Ну а що, я ж вже стара…

Зате вона могла осушити всю каструлю вночі, доки ніхто не бачить. Тоді ранок починався з істерики молодшої дочки, адже вона звикла до компоту на сніданок.

Але це було ще терпимо. Поки одного разу Інна не прокинулася від запаху гару. Вона кинулась на кухню і застала там Лідію Петрівну, що стояла біля плити.

Та водила виделкою по порожній розпеченій пательні, щось шепочучи. Ручка місцями вже почала плавитися.

У той момент Інна злякалася не на жарт. Навіть не за себе, а за дітей. Ця ніч могла стати їхньою останньою.

– Льоша, так більше не можна. Я розумію, людина хворіє, але це може коштувати нам усім життя! – сказала вона чоловікові після того, як розбудила його і розповіла про те, що сталося. – Треба щось думати. Може, ви всі разом скинетесь на доглядальницю?

– Ну, яка доглядальниця? – сонно зітхнув він. – Я вже говорив з Олею та Денисом… Це надто дорого.

– Ну, давай тоді продамо її квартиру і купимо їй щось тут, ближче… Хоч зможемо відвідувати частіше.

– Ти що, не бачиш, що їй потрібен постійний нагляд? Як я можу залишити її одну?

– А як я можу залишити її поряд із дітьми? – пошепки обурилася Інна.

Вони так і не змогли домовитись, і Олексій пішов. Інна ж сиділа та дивилася на фотографії. У неї досі тремтіли руки.

Вона розуміла, що від неї пішов зовсім не Олексій. Пішов той самий хлопчик, для якого двері бабусиного будинку були порятунком. Але легше від цього, звісно, ​​не ставало.

Вдень Інна зателефонувала матері, щоб хоч якось розвіяти гнітючу тишу.

– Доню… Може, не треба було так категорично? Може, є і якісь інші варіанти…

– Мамо, ти думаєш, я нічого не пропонувала? Він же чути нічого не хоче! – не витримала Інна. – Для нього є лише один шлях – страждання, героїчний подвиг, розплата за минуле!

– А розплачуватись у результаті доводиться мені! Він на роботі, а я тут одна, з трьома дітьми, один із яких – дорослий і зовсім некерований. Теж мені, герой…

– Ну… так. Чоловіки вони такі. Мало хто розуміє, що таке побут… – зі співчуттям відповіла мати. – Ну, може, поживе сам за таких умов, охолоне, одумається…

Мати як у воду дивилася. За три місяці Олексій зателефонував, а потім і приїхав. За цей час він схуд, різко змарнів.

У його погляді відбивалася така глибока втома, ніби він не спав весь цей час.
Вони сіли на кухні. Там де все почалося.

– Розумієш… – почав він, не дивлячись на жінку. – Я не можу її покинути. Не можу. Але й без вас жити я теж не можу. Коли все лягло на мої плечі, коли я залишився сам… Я зрозумів, що так не зможу.

Інна присунулася ближче і поклала йому руку на плече.

– А зараз вона одна? Чи?..

– Я з горем навпіл перевівся на віддалення і все-таки найняв доглядальницю. Сусідку. Вона – колишня медсестра.

– Домовилися, що вона приходитиме хоча б на пару годин на день. Їй підробіток, а я хоч зможу бачитись з вами. Якщо візьмете назад.

Інна слабко, вимучено посміхнулася. Так, Олексій не міг повністю переїхати. Але це було хоч щось. Вона теж за цей час пом’якшала і зрозуміла, що таке, часом жорстоке життя. Іноді відбувається й ось так.

– Звичайно, приймемо, – сказала вона й обійняла чоловіка.

Він спочатку здригнувся, ніби не чекав цього, а потім обійняв її у відповідь.

Їхня родина не возз’єдналася в одну мить. Але з того моменту вони хоч почали йти до цього. Навіть обговорювали продаж бабусиної квартири.

Адже, якщо купити щось ближче, то вони зможуть проводити більше часу разом. А поки що… Поки вони могли дозволити собі лише спільні вечори та вечері.

Але це вже було величезним внеском у їхнє майбутнє. Їхня родина розтріскалася на уламки, так. Але вони не здалися і склеювали їх знову, старанно підбираючи кожен шматочок, щоб закрити прогалини.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!