Мені зараз сорок п’ять років, нещодавно я розлучилася з чоловіком, з яким більшу частину свого життя провела у шлюбі. За прожиті разом роки ми нажили двох чудових дітей. Але буквально пів року тому розлучилися

Мені зараз сорок п’ять років, нещодавно я розлучилася з чоловіком, з яким більшу частину свого життя провела у шлюбі. За прожиті разом роки ми нажили двох чудових дітей. Але буквально пів року тому розлучилися.

Ми довго були гарною родиною. Про нас усі говорили, що ми разом і в горі, і в радості. Тільки протягом багатьох років було одне суцільне горе.

У молодості в нас не було гарної роботи, та й ситуація в країні залишала бажати кращого. Я якраз чекала першу дитину. Спочатку ми жили у батьків чоловіка, але вони дуже погано ставилися до його вибору.

Зрештою, вони виставили нас за двері з маленькою дитиною на руках. Жити нам не було де. Чоловікові на роботі дали кімнату у гуртожитку, там ми тимчасово й оселились. Умови життя, якщо м’яко сказати, далеко ще не казкові.

Бруд, пияки довкола, загальні зручності на весь поверх. Їсти особливо не було чого, все найкраще ми зберігали для маленької дитини. А самі перебивалися вареними макаронами та солоними огірками.

Потім перша дитина підросла, стало трохи легше. Але раптово чоловіка звільнили з роботи. Нічого поганого не зробив, просто потрапив під планове скорочення. Вся відповідальність за сім’ю тимчасово лягла на мої плечі. З пошуком роботи було важко, тому кілька місяців чоловік сидів вдома з дитиною, а я утримувала сім’ю.

Потім чоловік знайшов нову роботу. Звичайно, далеко не таку, щоб з’їхати з гуртожитку, але в сім’ї хоча б знову було два годувальники. Ми начебто почали трохи краще жити, але незабаром я дізналася, що знов чекаю дитину. Це був справжній шок для нас, оскільки ми цього не планували.

Настали, мабуть, найважчі часи. Я пішла в декрет, а на маленьку зарплату чоловіка тепер доводилося утримувати чотирьох людей, зокрема двох маленьких дітей. Йому довелося влаштуватись на другу роботу, додому він повертався зовсім без сил.

Але минуло кілька років, і ми нарешті видихнули. Молодша дитина пішла до дитячого садка, старша – до першого класу. Я вийшла на роботу, а справи компанії, в якій працював чоловік, пішли вгору. Та й загалом настали інші часи.

Але й тут ми раділи недовго. Досить швидко після того, як усе налагодилося, я захворіла. Тяжкою і неприємною хворобою, але хоча б виліковною. Тепер вже всі зароблені гроші сім’ї ми витрачали на моє лікування. Чоловік мене у всьому підтримував. На боротьбу із хворобою пішло кілька років.

І ось я нарешті остаточно одужала. Радості нашої не було меж! Я стала абсолютно здорова, знову стала на повну силу працювати. Чоловік до того моменту, як і раніше, гідно заробляв, вже обидві дитини навчалися в школі та були самостійними. А ще ми нарешті переїхали до нормальної квартири.

З того часу минуло кілька місяців, все було добре. Жили в людських умовах, грошей вистачало, усі були здорові. Ми з чоловіком постійно боялися, що знову щось погане станеться. Життя навчило нас постійно бути напоготові.

Але до хорошого швидко звикаєш, і ми перестали турбуватися. Навчилися радіти життю. Однак, майже відразу ми почали сваритися через дрібниці. Ми ніколи в житті не сварилися! Навіть у найважчі для нас моменти!

Якось ми відправили наших дітей до дитячого табору і залишилися самі на два тижні. Приходячи ввечері з роботи, ми проводили час лише вдвох. Переглянувши всі цікаві програми по телевізору, ми розуміли, що до сну залишалося ще чимало часу, а всі справи перероблені. І тут я усвідомила, що дрібні сварки – це ще не найстрашніше у стосунках. Нам треба було розмовляти один з одним! Або займатися якимись цікавими для нас обома речами.

Ось тут ми швидко зрозуміли, що нам навіть поговорити нема про що. Ми стільки років прожили у шлюбі, а загальних тем для розмови просто не було! Та й дозвілля поза домом нам подобалося різне. Чоловік любив відпочинок на природі з мангалом та піснями під гітару. А я більше полюбляла походи по кафе та кіно.

Ну і, якщо до кінця бути чесною, особливо трепетних почуттів стосовно один одного в нас теж не було. Може, багато років тому ми й відчували кохання, але все це давно минуло. Я відчувала від чоловіка байдужість. Та й сама не могла похвалитися тим, що він мені був близький і дорогий.

Створювалося відчуття, що коли закінчилися всі проблеми та тяготи життя, у нас утворилася якась порожнеча, яку потрібно було заповнити проблемами у відносинах один з одним. Або ми просто раніше не помічали того, що потім стало так дратувати. Напевно, у нас просто не було на це часу – адже ми постійно думали, як нашій родині вижити.

Розлучилися ми тихо та без скандалів. Просто зрозуміли, що були один одному потрібні, а тепер підемо різними дорогами. Про такі пари зазвичай кажуть, що ми були не чоловіком і дружиною, а союзниками у біді.