Мені зараз тридцять один рік, своя родина, своя квартира, а брат все ще висить на шиї мами, а вона не може його вигнати

У нас із братом різниця у вісім років, він старший. Мені зараз тридцять один рік, своя родина, своя квартира, а брат все ще висить на шиї мами, а вона не може його вигнати.

Брат після дев’ятого класу пішов навчатися в училище, але його звідти витурили, бо пропускав заняття і нічого не хотів робити.

Бабуся з дідусем були за те, щоб брат ішов вчитися, але мама все звалювала на те, що у хлопчика досі стрес після втрати батька, ось він так і поводиться.

– Нехай прийде до тями, а то як би дурниць не накоїв, – зітхала мама.

Брат навіть пішов служити в армію, але після закінчення контракту повернувся і нічого не змінилося. Він знову валявся вдома, а потім почав брати гроші у мами і йшов гуляти та розважатися.

– Хай він від служби відійде, озирнеться, – знову захищала його мама.

Вже я школу закінчила, а брат ніяк не міг відійти. Все йому щось заважало влаштуватися на роботу і злізти з маминої шиї. Завжди була причина.

Мама все шукала виправдання брату, а сама мені потім скаржилася, що їй важко його тягнути, бо він ні копійки не приносить, проте завжди просить грошей.

Спочатку бабуся, а потім і я ставили мамі одне питання – чому вона його досі не викинула з квартири, щоби він якось сам собі на життя заробляв.

Не знаю, що вона говорила бабусі, а мені завжди відповідала: “виростеш – зрозумієш”. Обіцяла, що ось з’являться свої діти, тоді я не матиму запитань.

Ось у бабусі були свої діти, але питань у неї менше не стало. Але тоді я на це не звернула уваги, просто запам’ятала мамині слова.

Мені зараз тридцять один рік. Давно вже вийшла заміж, живемо із чоловіком у своїй квартирі, є двоє дітей. Але маму я ще не розумію.

Вона й досі тягне брата, який навіть і не думає від неї з’їжджати. Пару разів приводив до неї у квартиру жінок, але так само швидко з ними прощався. Нікому не хотілося тягнути на собі цього ледаря.

Але мама продовжує його забезпечувати, годувати, напувати, одягати, і постійно скаржитися мені, як їй важко живеться, а їй хочеться й у відпустку, і просто на себе гроші витратити.

Якщо вона таким простим способом тисне мені на совість, то може не намагатися, я їй про це вже не раз говорила. Нехай виселяє брата і буде їй щастя.

Самій набагато простіше буде жити. Він не інвалід, просто ледар і пияка, якого мама досі годує, а мала дати рушником під зад і виставити в самостійне життя.

Але мама все одно його тягне, а мені досі каже, що ось настане час, я її зрозумію. У мене вже діти мають свої обов’язки вдома, я її ніколи не зрозумію.

Я не буду ніколи за шкірку витягувати сина чи дочку, якщо вони ляжуть і будуть пливти за течією, чекаючи, коли я їм усе принесу в дзьобику.

До вісімнадцяти років я дам їм все, що необхідно, а далі самостійне життя, де я іноді допомагатиму, але не перти попереду потяга, тягнучи за собою дармоїдів.

Маму шкода, але вона сама винна в тому, що не хоче нічого міняти, хоч можливість у неї є.