Мій хлопець образився, що я відмовляюся жити з ним до весілля

Я виросла в традиційній сім’ї. Виховували мене не в строгості, але у батьків були свої погляди на мої стосунки з хлопцями. Залишатися у них вдома я не могла, до себе приводити теж. Тому що це непристойно для незаміжньої дівчини.

Спочатку я дуже бісилася, психувала, лаялася з мамою, адже всі навколишні мене однолітки залишались у хлопців з ночівлею. Я відчувала себе білою вороною. Досягнувши 20-річного віку я нарешті зрозуміла свою маму.

Вона не хотіла, щоб хлопці звикали до того, що мною можна користуватися, а потім забути. Я не знецюнювала себе в їхніх очах, мене завжди домагалися і боялися втратити.

У 22 я зустріла чоловіка. Ми і зараз разом. Він зробив мені пропозицію, запропонував переїхати до нього.

Я відмовилася. Я і вдома у нього не ночувала ніколи. Тому що вважаю, що жити з чоловіком можна тільки після весілля. Він на мене ображається.

Каже, що хоче бути зі мною кожен день, не бажає розлучатися навіть на ніч, та й перед весіллям краще пожити разом. Свою позицію я йому розповіла, при цьому я ж повинна на нього ображатися, а не він на мене.

А то добре влаштувався! Він хоче переконатися, що зі мною комфортно жити, а якщо ні, то відмовитися від весілля? Мені такий варіант не підходить. Я вважаю, що якщо зробив пропозицію, то ніякі побутові притирання не повинні стати причиною для скасування весілля.

Чи правильно мене виховали батьки? Раніше ж у цивільному шлюбі не жили.