– Мій онук не буде шульгою, – обурилася Тамара Сергіївна

– Мій онук не буде шульгою, – обурилася Тамара Сергіївна.

Денис повернувся до тещі. Його погляд потемнів від роздратування.

– А що в цьому поганого? Ілля наро дився таким. Це його особливість.

– Особливість! – Тамара Сергіївна пирхнула. – Це не особливість, це недорозвиненість. Так не заведено. Споконвіку права рука – головна. А ліва – від лукавого.

Денис ледь утримався від сміху. Двадцять перше століття, а теща міркує категоріями середньовічного села.

– Тамаро Сергіївно, медицина давно довела…

– Мені твоя медицина не указ, – перервала вона. – Я свого сина перевчила, і він виріс нормальною людиною. Перевчить Іллюшу, поки не пізно. Потім дякую скажете.

Вона розвернулась і вийшла з кухні, залишивши Дениса наодинці з недопитою кавою та дивним осадом від розмови.

Спочатку Денис не надав цьому особливого значення. Ну теща зі своїми застарілими поглядами – що тут такого? Кожне покоління несе свій багаж забобонів.

Він спостерігав, як Тамара Сергіївна м’яко поправляє онука за столом, перекладає ложку з лівої руки у праву, і думав: нічого страшного. Дитяча психіка гнучка, бабусині чудасії не можуть серйозно нашкодити.

Ілля був шульгою від народ ження. Денис пам’ятав, як ще півтора року син тягнувся до іграшок саме лівою рукою. Як пізніше почав малювати – незграбно, по-дитячому, але завжди лівою.

Це здавалося таким природним, таким… правильним для нього. Просто частина того, яким був Ілля. Як колір очей, чи родимка на щоці.

Для Тамари Сергіївни все виглядало інакше. Ліворукість у її картині світу була дефектом, помилкою природи, яку слід було негайно виправити.

Щоразу, коли Ілля брав олівець лівою рукою, бабуся підтискала губи з таким виглядом, ніби він робив щось непристойне.

– Правою, Іллюшо. Правою бери.

– Знову за своє? У нашій родині шульги не було і не буде.

– Я Серьожу перевчила, і тебе перевчу.

Денис якось почув, як вона розповідає Ользі про цей свій «подвиг». Історія про маленького Сергія, який «теж був неправильним», але мати вчасно схаменулась.

– Прив’язувала руку, стежила за кожним рухом, карала за непослух. І ось результат – дорослий нормальний чоловік.

У її голосі звучала така гордість, така непохитна впевненість у власній правоті, що Денису стало ніяково.

Зміни у сина він помітив не одразу. Спочатку це були дрібниці. Ілля став зволікати перед тим, як узяти щось зі столу.

Його рука зависала в повітрі на секунду, ніби він вирішував складне завдання. Потім з’явилася звичка оглядатись – швидкий погляд у бік бабусі, перевірка: вона дивиться чи ні?

– Тату, а якою рукою треба?

Це питання Ілля поставив за вечерею, злякано дивлячись на виделку.

– Якою тобі зручно, синку.

– А бабуся каже…

– Бабусю не слухай, роби так, як тобі зручно.

Але зручно Іллі вже не було. Він плутався, упускав предмети, завмирав серед дії. Його впевнені дитячі рухи змінилися якоюсь хворобливою обережністю. Хлопчик немов розучився довіряти своєму тілу.

Ольга все бачила. Денис помічав, як вона прикушує губу, коли мати в чергове перекладає ложку в руках Іллі.

Як відводить погляд, коли Тамара Сергіївна розпочинає свої лекції про «правильне виховання». Дружина виросла під цією ковзанкою материнської волі й навчилася одному – не сперечатися. Краще просто промовчати та перечекати, доки буря пройде.

Денис намагався говорити з нею.

– Оль, це ж ненормально. Подивися на нього.

– Мама хоче як краще.

– Та до чого тут “хоче”? Ти бачиш, що з ним відбувається?

Ольга тільки знизувала плечима та уникала розмови. Багаторічна звичка підкорятися виявилася сильнішою за материнський інстинкт.

З кожним днем ​​ставало гірше. Тамара Сергіївна немов увійшла у смак. Тепер вона не просто виправляла онука – вона коментувала кожен його рух. Хвалила, коли він випадково брав щось правою рукою. Виразно зітхала, коли лівою.

– Ось бачиш, Іллюшо, виходить же! Потрібно просто намагатися. Я з твого дядька людину зробила, і з тебе зроблю.

Денис вирішив поговорити з тещею прямо. Вибрав момент, коли Ілля грав у своїй кімнаті.

– Тамаро Сергіївно, дайте дитині спокій. Він шульга, і це нормально. Не треба його переучувати!

Реакція перевершила всі очікування. Тамара Сергіївна надулася так, наче її образили.

– Ти мені вказуватимеш? Я трьох дітей виростила, а ти мене надумав вчити?

– Я не вчу. Я прошу не чіпати мого сина!

– Твого? А гени Ольги там не присутні? Це і мій онук теж, між іншим. І я не дозволю, щоб він виріс… таким.

Слово «таким» вона вимовила з такою гидливістю, ніби йшлося про щось ганебне.

Денис зрозумів: мирно вирішити це питання не вдасться.

Наступні дні перетворилися на позиційну боротьбу. Тамара Сергіївна демонстративно не помічала зятя, звертаючись до нього лише через дочку.

Денис відповідав тим самим. Між ними повисло важке, в’язке мовчання, яке періодично вибухало короткими сутичками.

– Олю, скажи своєму чоловікові, що суп на плиті.

– Олю, передай мамі, що я сам розберуся.

Ольга металася між ними, бліда і змучена. А Ілля все частіше забивався у куток дивана з планшетом, намагаючись стати невидимим.

Ідея прийшла до Дениса у суботу вранці, коли Тамара Сергіївна священнодіяла над каструлею з борщем. Вона різала капусту звичними рухами – швидко, впевнено, так, як це робила останні тридцять років.

Денис став у неї за плечем.

– Ви неправильно ріжете.

Тамара Сергіївна навіть не обернулася.

– Що, вибач?

– Капусту треба тонше різати. І не впоперек, а вздовж волокон.

Вона хмикнула і продовжила різати.

– Серйозно, – Денис не відступав. – Так ніхто не робить. Це неправильно.

– Денисе, я тридцять років готую борщ.

– І тридцять років робите це неправильно. Дайте, покажу.

Він потягся до ножа. Тамара Сергіївна відсмикнула руку.

– Ти з глузду з’їхав?

– Ні. Просто хочу, щоб ви робили правильно. Ось дивіться, – він тицьнув пальцем у каструлю, – води надто багато. І сильний вогонь. І буряки ви не так закладаєте.

– Я все життя так готую!

– Це не аргумент. Потрібно переучуватися. Почнімо з нуля.

Тамара Сергіївна завмерла із занесеним ножем. На її обличчі проступив вираз щирого подиву.

– Що ти несеш?

– Те саме, що ви кажете Іллі щодня, – Денис нахилився ближче. – Перевчіться. Так неправильно. Так не заведено. Іншою рукою треба.

– Це зовсім різні речі!

– Правда? А на мене – однакові.

Тамара Сергіївна відклала ніж. Її щоки стали рожевими від обурення.

– Ти порівнюєш моє готування з… Та я так завжди робила! Мені так зручно!

– І Іллі зручно лівою рукою. Але вас це чомусь не зупиняє.

– Це інше! Він дитина, він ще може змінитися!

– А ви – доросла жінка із закостенілими звичками. Вас точно вже не виправити, вірно? – Денис схрестив руки на грудях. – Тоді яке право ви маєте ламати його?

Тамара Сергіївна стиснула губи. Її очі заблищали від люті.

– Та як ти смієш? Я виростила трьох дітей! Я Серьожу перевчила, і нічого!

– І як він зараз? Щасливий? Впевнений у собі?

Мовчання.

Денис знав, що шкрябає по болючому. Сергій, старший брат Ольги, жив у іншому місті та дзвонив матері раз у пів року.

– Я хотіла як краще, – голос Тамари Сергіївни здригнувся. – Завжди хотіла як краще.

– Я не сумніваюся. Але “як краще” у вашому розумінні – це “як я вирішила”. А Ілля – окрема людина. Маленький, але окремий. Зі своїми особливостями. І я не дозволю їх із нього видавлювати.

– Ти мене вчитемеш?!

– Буду, якщо ви не припините. Постійно коментуватиму кожен ваш рух. Кожен жест. Кожну звичку. Подивимося, наскільки вам вистачить.

Вони стояли один навпроти одного – зять і теща, обидва розлючені, обидва на межі.

– Це низько та дріб’язково, – процідила Тамара Сергіївна.

– А інакше ви не розумієте!

Щось у ній надламалося. Денис бачив це – якась внутрішня опора, що тримала її впевненість у власній правоті, дала тріщину. Тамара Сергіївна раптом стала виглядати старшою, меншою, вразливішою.

– Я ж люблячи… – вона не домовила.

– Я знаю. Але вам час припинити так виявляти любов. Інакше онука ви більше не побачите.
Борщ на плиті почав википати. Ніхто не пішов до нього.

Увечері, коли Тамара Сергіївна пішла до себе, Ольга підсіла до Дениса на диван. Довго мовчала, притулившись до його плеча.

– Мене в дитинстві ніхто так не захищав, – її голос був ледь чутний. – Мама завжди знала краще. Завжди. А я просто… брала.

Денис обійняв дружину.

– Але в нашій сім’ї твоя мати більше не нав’язуватиме свою думку. Нікому.

Ольга кивнула, вдячно стиснувши пальцями долоню чоловіка.

А з дитячої долинало тихе шарудіння олівця по паперу. Ілля малював. Лівою рукою. Ніхто не казав йому, що це неправильно. І не скаже, – бо проти природи не попреш…

А ви що скажете з цього приводу? Треба переучувати дітей? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки!