– Мій онук житиме у вас! – сказала свекруха. – Це не обговорюється

– Антон житиме у вас! – свекруха з силою грюкнула кулаком по столу, не залишаючи спроби для заперечень.

– Зараз саме канікули. Нехай діти проведуть цей час разом, звикнуть одне до одного. А то ніби сім’я, а ніби, зовсім чужі, – з докором подивилася вона на сина Павла.

Мене свекруха навмисно ігнорувала, ясно показуючи, що я для неї не частина сім’ї. Я, однак, миритися з таким ставленням не збиралася, особливо у себе вдома.

Я любила Павла і приймала його складні стосунки з матір’ю, але в нашій сім’ї завжди панували любов і довіра. Цьому я навчала і своїх дочок, Настю та Віку.

Павло був щасливим, адже знайшов свою половинку ще в університеті. Я цінувала його таким, яким він був, і, на відміну від матері, не змушувала заслуговувати на свою любов.

Але ситуація з чотирнадцятирічним племінником Антоном, сином молодшої сестри Павла – Олени, могла все зіпсувати. Павло не хотів скандалу між мною та матір’ю, й ухвалив рішення одноосібно.

– Добре, ми згодні, – пальці Павла нервово постукували по столу, поки він спідлоба дивився на матір. – Олена візьме відпустку, та підготує кімнату для Антона. Думаю, за тиждень…

– Навіщо за тиждень?! – перебила Марина Павлівна. – Завтра вранці я привезу його. Нехай допоможе Олені звільнити кімнату від її джунглів.

– Влаштували оранжерею у квартирі! Гаразд би овочі вирощувала, а так… – вона зневажливо пирхнула і переможно подивилася на мене.

Я відчула себе, як у поганому сні.
– Павло, ти серйозно?

– Поговоримо пізніше, – кинув він стримано.
– Ні, ми поговоримо зараз, – я відсунула стілець і сіла так, щоб бачити й Павла, і його матір.

– Олено, як ти розмовляєш із чоловіком?! Павло, ти зовсім розпустив дружину.
– Мам, не треба.

– Чого не треба?! Ти кинеш племінника на волю долі лише тому, що твоїй дружині шкода зайву тарілку супу налити?

– Марино Павлівно, може, дозволите синові говорити у його власному домі?
В очах свекрухи спалахнув гнів.

– Синку, ти дозволиш затикати матір у своєму будинку?

– Мамо, вистачить, – похмуро промовив Павло, переводячи погляд на мене. – Олено, ситуація складна. Ми повинні допомогти!

– Яка ситуація?
– Антона виключають зі школи.

– І? До чого тут наш будинок?

– Антону потрібен чоловічий приклад у сім’ї, – втрутилася свекруха. – У нього складний вік, і хто, як не рідний дядько, має подбати про його щастя?

– Той самий дядько, якого ви звинуватили за те, що він колись не зрозумів Антона, коли той мучив тварин? Чи той, який зробив племінникові наганяй, коли той попався на крадіжці?

– А ви тоді заявили, що він був надто суворий з дитиною і дзвонили в істериці!
Я ледве стримувала себе, перераховуючи всі «подвиги» племінника.

Антон був єдиним сином молодшої сестри Павла, Олени. На відміну від суворого виховання, яке свекруха застосовувала до сина, доньці вона все пробачала.

Олена виросла розпещеною та безвідповідальною, а коли в шістнадцять років приголомшила матір, що вона в положенні, Марина Павлівна цілком поринула у турботу про дочку та онука, забувши про сина.

Тепер вона сподівалася, що Павло візьме на себе відповідальність за Антона, не розуміючи, який це може бути ризик для його сім’ї.

Я, витримавши паузу, запитала:
– За що конкретно виключають Антона зі школи?

– За неуспішність, – верескнула свекруха. – Ці недолугі намагаються придушити яскравих дітей. Справжні особистості для них, як червона ганчірка!

Я вийшла з кухні та набрала подругу, чий син навчався у тій же школі, що й Антон. Відповідь змусила мене застигнути на місці.

Виявилося, що Антон був причетний до серйозного інциденту. Повернувшись на кухню, я ледве стримувала гнів.

– Павло, ти знаєш правду?
– Так, – коротко відповів він.

– Павло, ти знаєш, справжню причину виключення Антона?
– Я ж сказала… – знову спробувала влізти свекруха.

– Павло! – Рикнула я.
Погляд чоловіка був задумливий і похмурий.

– Так, – коротко підтвердив він.

– Тобто ти, знаючи, на що він здатний, тягнеш його до нашого дому? У будинок, де у нас дві доньки десяти та дванадцяти років?

– Що за марення ти несеш? – злетіла свекруха. – Там дівчисько – відірви та викинь, а батьки грошей захотіли заробити. Підставили бідних хлопчаків!

– А ти рада на Антона всіх собак спустити! Як тільки могла подумати, що він може образити сестер? Зовсім з глузду з’їхала?!

– Все під контролем, – слабко відповів Павло.
Я голосно видихнула, розуміючи, що мій голос не був почутий.

– Ти серйозно, Павло?! – я була здивована, та пригнічена. – До нашого будинку, де ростуть дві дівчинки, ти хочеш привезти підлітка з такими проблемами?

– Олено, я все розумію, – Павло спробував говорити спокійно, але видно було, що він сам збентежений. – Але ж Антон наш племінник. Він може залишатися один.

– Він не залишається один, у нього є мама та вітчим! – нагадала я. – Ти розумієш, що ти приносиш проблеми до нашого будинку?

– Йому потрібен хтось, хто може стати для нього прикладом, – тихо відповів Павло, ніби виправдовуючись.

– Приклад чого? А вітчим для нього не приклад? А що так? Ти розумієш, що дитина може бути небезпечною для наших дітей?! – я не могла повірити, що Павло, якого я завжди вважала розважливим, може ухвалювати такі рішення.

– Олено, ти нагнітаєш, – зітхнув Павло. – Все не так страшно. Йому просто потрібна підтримка, чоловіча рука.

Я замовкла, важко зітхнувши. Я відчувала, що розмова марна.

– Знаєш, – нарешті сказала я, ледве стримуючи гнів, – якщо ти так упевнений у своїй правоті, я пропоную компроміс.

– Який? – Павло насторожено глянув на мене.

– Я відвезу дівчаток на літо до своїх батьків, – я говорила холодно. – А ти проведеш час з Антоном. Подивимося, наскільки твої запевнення про те, що він кається і потребує «чоловічої руки», правдиві.

Павло завмер, не чекаючи такого повороту.
– Ти ж не серйозно? – запитав він.

– Більш ніж, – твердо відповіла я. – Ми пожертвуємо відпусткою заради того, щоб ти перевірив свою гіпотезу. Я хочу бачити, як ти впораєшся!

– Олено, поговорімо, не роби поспішних висновків, – спробував пом’якшити ситуацію Павло.

– Ні, Павло, – рішуче відповіла я. – Ти сам ухвалив це рішення, без мене. Тож і наслідки теж вирішуватимеш сам!

Я вийшла з кухні, залишивши чоловіка з мамою, та його думками. На душі було важко, але я розуміла, що це єдиний спосіб змусити Павла зрозуміти всю серйозність ситуації.

Минув тиждень. Я забрала дівчаток до своїх батьків, залишивши Павла з Антоном. У перші дні Павло тримав ситуацію під контролем, намагаючись порозумітися з племінником.

Однак підліток продовжував поводитися зухвало, ігноруючи всі спроби налагодити діалог.

Якось увечері, коли Павло повернувся з роботи, він застав Антона за грою на приставці, яку той встановив у вітальні, попри прохання не чіпати техніку.

Коли Павло зауважив, Антон лише знизав плечима і продовжив грати.
– Ти чуєш, що я сказав? – підвищив голос Павло.

– А ти мені не указ, – відповів Антон з нахабною усмішкою.
Павло відчув, як його терпець закінчується.

– Ми так не домовлялися, Антоне, – сказав він стримано, але твердо. – Або ти поважаєш правила в цьому будинку, або шукай собі інше місце.

Підліток демонстративно вимкнув приставку і пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима.

Павло залишився сам у вітальні, розуміючи, що ситуація виходить з-під контролю. Він почав сумніватися у правильності свого рішення.

Минув ще тиждень. Напруга в будинку зростала. Антон продовжував порушувати правила, та хамити, а Павло все більше почував себе загнаним у куток.

Нарешті, він зателефонував до центру для важких підлітків, про який згадувала Олена.

– Олено, ти мала рацію, – зізнався Павло, коли приїхав за мною та дітьми через місяць. – Я був сліпий. Ти пробачиш мені?

– Що сталося? – Запитала я, відчувши полегшення, але все ще турбуючись.

– Все, про що ти казала! Я більше не можу заплющувати на це очі. Антон виявився надто складним для нас, і йому справді потрібна професійна допомога, – Павло зітхнув. – Я вже відправив його до центру.

– А твоя мати? – обережно спитала я.

– Вона все сплатила. І, нарешті, визнала, що не справляється, – Павло виглядав стомленим, але рішучим. – Вибач, що не послухав тебе з самого початку.

Я обійняла його, відчуваючи, що напруга нарешті спала.

– Я рада, що ти зрозумів це, – прошепотіла я. – Їдьмо додому!

Чоловік мій був зухвалим та впертим! Він переоцінив свої можливості, і поплатився за це!

Маю надію, що в майбутньому, чоловік буде прислухатися до моїх порад! Як вважаєте, він зробив висновок зі своєї зухвалої поведінки?