– Мовчи! – свекруха тремтіла від злості. – Невдячна! Мій син заслуговує на краще

– У мене інші плани…

– Які ще можуть бути плани? — голос свекрухи задзвенів, мов струна. – Сім’я – це святе. Чекатиму о шостій.

…Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як снігові пластівці кружляють у світлі ліхтарів. На кухні постукувала посудомийка, з вітальні долинали приглушені голоси дикторів. Максим розвалився у кріслі, уткнувшись в екран телевізора.

– Ходімо подихаємо повітрям? – Запропонувала Олена, повертаючись до чоловіка. – Так рідко буває справжня зима.

– Та ну, морозно, – буркнув він, навіть не відірвавши погляду від новин.

Олена тихо зітхнула. Лише кілька років тому він готовий був гуляти з нею, хоч до ранку – блукати засніженими алеями, годувати змерзлих голубів, будувати плани…

Дзвінок телефону перервав її думки. На екрані – “Тамара Семенівна”.

– Максе, твоя мама, – простягла Олена телефон.

– Візьми сама, я зайнятий, – відмахнувся він.

Олена натиснула на зелену кнопку:

– Доброго вечора, Тамара Семенівно.

– Оленко, як вчасно! – свекруха говорила з незвичною жвавістю. – Я тут подумала – адже ваш ремонт скоро почнеться? Знайшла чудові шпалери зі знижкою! Завтра привезу, і разом виберемо все інше.

Олена остовпіла. Вони з Максимом справді обговорювали ремонт, але… самі. Без сторонніх порад.

– Дякую, але ми поки що не готові… – почала вона.

– Що означає “не готові”? – перервала Тамара Семенівна. – Максим сам просив допомогти! Не сперечайся, завтра о десятій ранку буду.

Розмова обірвалася. Олена дивилася на чоловіка:

– Ти просив матір допомогти з ремонтом? Вона вже купила шпалери!

– Ну то й що? – Він нарешті відірвався від телевізора. – Мама розуміється. Зі знижкою – взагалі чудово.

– Але ж ми навіть їх не обирали! Може мені взагалі інші подобаються!

– У мами є смак, – відрізав він. – У неї нещодавно ремонт був.

Олена сіла на підвіконня. Усередині все стискалося. Це почалося не сьогодні. Ще перед весіллям Тамара Семенівна показала свій характер.

– Оленко, які ще ромашки в букеті? – обурювалася вона тоді. – Тільки кали! І сукня – обов’язково зі шлейфом!

Олена мріяла про скромне вбрання та польові квіти, але Максим, як завжди, підтримав матір. У результаті весілля пройшло за сценарієм Тамари Семенівни – з калами, п’ятиярусним тортом та натовпом її знайомих.

Після весілля стало ще гірше. Свекруха господарювала, як у себе вдома – особливо у вихідні.

– Дітки, я вам борщик принесла! – І маршем на кухню.

Потім – інспекція. Вона нишпорила по шафах, водила пальцем по полицях, перераховувала ложки.

– Олено, хіба так складають білизну? – І починала все перекладати.

Якось притягла мішок брудної білизни:

– Моя пралка зламалася. Ти ж випереш? І попрасуєш – у мене радикуліт.

Олена хотіла відмовитися, але Максим уже хапав мішок:

– Звісно, ​​мамо. Так, Оленко?

А тепер ці шпалери. Олена зрозуміла – мовчати більше не можна:

– Максе, твоя мама повністю контролює наше життя!

– Знову починаєш… – він скривився. – Вона просто дбає.

– Ні, вона вирішує все за нас! Ми навіть зробити ремонт без неї не можемо!

– Ти перебільшуєш. Мама просто хоче допомогти.

– Допомога – це коли питають! А вона ставить перед фактом.

Максим підвівся:

– Не хочеш – не бери шпалери. Тільки сама мамі пояснюй.

– Я маю пояснюватися? Це наша квартира!

– Саме! І моя мама – частина нашої родини!

Олена проковтнула грудку в горлі. Вона згадала, як Максим, роблячи пропозицію, тремтячими руками тримав обручку. Як вони разом обирали цю квартиру, сперечалися про колір шпалер… Тоді їм не потрібні були поради.

У двері подзвонили. Олена глянула на годинник – дев’ять вечора. Вона знала хто це. Тамара Семенівна стояла на порозі з текою.

– Не втрималася, привезла каталоги! – Увірвалася вона у квартиру. – Ось, дивіться…

Олена опустилася на стілець. Свекруха гортала сторінки, тицяючи у візерунки.

– Ці, з позолотою, ідеальні! Я вже замовила. І штори візьмемо шовкові, – казала вона, наче вже все вирішено.

– Мамо, може, завтра? Вже пізно, – спробував Максим.

– Яке пізно? Нині ночами ремонти робили! – свекруха хитала головою. – Максиме, ти блідий. Олена тебе не годує?

Олена стиснула кулаки. Кожен візит – одні й ті самі уколи.

Вихідні настали несподівано. За сніданком Максим сказав:

– Ми сьогодні до мами. Паркан фарбувати.

– І коли ти вирішив? – Олена поставила кухоль.

– Мама вчора дзвонила. Їдемо?

За годину вони були на місці. Свекруха радісно зустріла їх:

– Максимко, йди їсти, я плов зробила! Олена, ось ганчірка – вікна мий.

– Мамо, ти про паркан говорила, – нагадав Максим.

– Все встигнемо! Олена вікна помиє, а ти до мене!

Олена мовчки взяла відро. Цілий день – нескінченні доручення. Вікна, люстри, шафи. Максим зрідка махав пензликом біля паркану, але переважно сидів з матір’ю.

– Ти завжди був у мене акуратний, – чула Олена. – А зараз – м’ята сорочка. Дружина навіть не прасує?

Увечері вдома Олена не витримала:

– Ми паркан їхали фарбувати! Чому я весь день прибиралася?

– Мамі тяжко одній, – знизав плечима Максим. – Тобі що, важко допомогти?

За тиждень пролунав дзвінок:

– Завтра приходь, приберись. Онуки приїжджають.

– Але ж у мене плани…

– Які плани? – голос свекрухи став крижаним. – Сім’я насамперед. Чекаю о шостій.

Олена поклала слухавку і завмерла. У голові спливли всі образи, всі приниження. Увечері вона знову спробувала поговорити з чоловіком:

– Максе, так більше не можна. Твоя мама поводиться зі мною, як із прислугою.

– Ти все драматизуєш, – він навіть не подивився в її бік. – У неї такий характер.

– А мої почуття тебе не хвилюють?

– Олено, не заводься. Мама одна, їй потрібна допомога.

Наступного дня Олена нікуди не пішла. Вона вимкнула телефон, купила шпалери, які їй сподобалися. Вибрала фарбу, штори. День пройшов одним подихом.

Увечері у двері увірвалася Тамара Семенівна:

– Ти що собі дозволяєш?! Я дзвоню, а ти не береш слухавку?

– Я не зобов’язана…

– Мовчи! – свекруха тремтіла від злості. – Невдячна! Мій син заслуговує на краще!

За її спиною стояв Максим. Олена більше не стримувалася:

– Досить! Ви тільки командуєте та критикуєте! Я не служниця!

– Дівчатка, заспокойтесь, – промимрив Максим.

– Дівчатка?! – Олена обернулася до нього. – Твоя мати репетує в нашому домі, а ти «дівчатка»?!

Вона схопила сумку та вибігла. Надворі було холодно, але Олена не збиралася повертатися.

Ніч вона провела у подруги Каті. Лежачи в темряві, згадувала, яким уважним здавався Максим на початку. Коли все змінилося? Чи він завжди був маминим синком?

Зранку телефон розривався від дзвінків. Олена не відповідала. Катя, йдучи, сказала:

– Залишайся, скільки треба. Вирішуй.

Дні тривали повільно. Олена заскочила до квартири, коли Максима не було, та зібрала свої речі. Вперше за довгий час вона почувала себе вільною. Ніхто не копався у її шафах, не вчив жити.

Максим щодня писав:

“Пробач”

“Поговорімо”

“Мама більше не прийде”

Але Олена йому не вірила. Вона дуже добре пам’ятала, як він завжди вибирав бік матері. Навіть у дрібницях – які купити тарілки, як варити суп – останнє слово завжди було за Тамарою Семенівною.

За тиждень Олена повернулася. Максим чекав у передпокої.

– Я все зрозумів, – почав він. – Мама іноді перегинає. Я з нею поговорю.

– Іноді? – Олена посміхнулася. – Максе, твоя мати зробила з мене прислугу. І ти їй це дозволив.

– Ти все перебільшуєш…

– Ось саме, – Олена дістала теку. – Я подаю на розлучення.

Максим зблід:

– Ти з глузду з’їхала! Ми ж сім’я!

– Ні. Сім’я – це коли двоє. А в нас завжди була третя.

Тамара Семенівна увірвалася через сорок хвилин:

– Як ти смієш! Мій син – подарунок для такої, як ти!

Олена спокійно складала речі.

– Максиме, ти дозволиш їй?! – свекруха трусила його за руку. – Говори ж!

Максим мовчав, дивлячись у підлогу. Він і зараз не міг суперечити матері.

За місяць все закінчилося. Олена винайняла квартиру на іншому кінці міста. Спершу було дивно – жити одній, самостійно приймати рішення. Але поступово все налагодилося.

Вона купила штори, які хотіла. Розставила книги на свій смак. Завела кота.

За пів року Олена випадково зустріла Максима в крамниці. Поруч копошилася Тамара Семенівна, викладаючи з його кошика “неправильні” продукти.

– Максюша, навіщо тобі ці пластівці? Я кашку зварю…

– Як я раніше цього не помітила? – Подумала Олена. – Все ж було очевидно з самого початку.

Вона пройшла повз. У сумці лежав новий телефон – подарунок собі. Вдома чекав кіт та цікава книга. І тиша. Справжня, без чужих вказівок.

Увечері, з кухлем чаю вона стояла біля вікна і думала, як мало потрібно для щастя. Головне – не втратити себе. Її телефон мовчав.

На столі стояли ромашки – ті, про які вона мріяла у весільному букеті. А на серці був спокій і сподівання, що жіноче щастя чекає на неї попереду. І борони Боже від таких маминих синочків…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.