– Моя майбутня дача, – писала зовиця під фото нашого будинку, чекаючи мого розлучення

– Я дивлюся, ти так і не розмітила грядки?

Вікторія стояла посеред двору, уперши руки в боки. На ній були світлі штани та легка шифонова блузка.

Велике намисто погойдувалися на шиї в такт її кроків. Вона господарським поглядом окидала порожній газон, наче прикидала, де краще поставити парник.

– Ми не планували грядки, Віка, – спокійно відповіла Поліна.

Вона стояла на веранді з мискою полуниці в руках. Вода стікала з червоних ягід прямо через друшляк.

– Як це не планували? — зовиця театрально сплеснула руками. – А навіщо тоді будинок за містом? Повітрям дихати? Земля повинна працювати. Я вже й за розсаду домовилася.

– Кому повинна?

– Сім’ї, – викарбувала Вікторія. – Я вам наступних вихідних помідорів привезу. Виділимо квадрат ось тут, біля паркану. Артем скопає.

Поліна мовчки поставила миску на дерев’яний стіл. Витерла руки об кухонний рушник.

…Два роки тому вони з Артемом купили цей будинок. Довго шукали слушний варіант. Щоб недалеко від міста, щоб ліс поряд.

Взяли іпотеку на кругленьку суму. Поліна тоді продала бабусину квартиру, і всі ці гроші пішли на початковий внесок та ремонт.

Будинок вийшов світлим, просторим. Вони мріяли, як питимуть каву вранці на веранді. Жодних городів, жодної картоплі, – тільки газон, пара туй та тиша.

І перші півтора року так і було. А потім у старшої сестри Артема змінився графік роботи, – звільнилися вихідні.

Спочатку вона приїхала просто у гості, подивитися, як влаштувалися. Привезла торт, хвалила ремонт. Потім приїхала за два тижні.

Потім почала з’являтися щовихідних. І з кожним приїздом тон Вікторії ставав дедалі впевненішим, а зауважень ставало дедалі більше.

То штори на кухні надто світлі. То паркан глухий, як у в’яз.ниці. То Артем виглядає схудлим – невістка погано годує.

Поліна терпіла. Вона йшла в будинок, коли зовиця починала командувати на ділянці. Артем лише відмахувався.

– Ну, характер у неї такий, – казав чоловік, збираючи мангал. – Вона ж старша. Звикла мною керувати. Нехай каже, шкода чи що? По-родинному ж.

Поліна кивала. Заради чоловіка можна було й потерпіти кілька днів на тиждень.

Але місяць тому Вікторія привезла саджанці смородини. Вивантажила їх із багажника своєї машини, скомандувала братові нести лопату і сама вказала місце.

– Ось тут посадимо, – заявила вона тоді. – Сонячна сторона. Мені потім на варення збирати буде зручно.

Поліна тоді промовчала. Просто дивилася, як чоловік слухняно колупає їхній ідеальний газон.

– Я говорю, помідори привезу! – голос зовиці висмикнув Поліну зі спогадів.

Вікторія вже піднялася сходами на веранду. Сіла за стіл, підсунула до себе миску з полуницею та взяла найбільшу ягоду.

– Ми не садитимемо помідори, – твердо сказала Поліна.

– Ой, та хто тебе питатиме, – відмахнулася вона, відправляючи ягоду в рот. – Артем скопає. Йому фізична праця корисна. А то сиди за своїм ноутбуком цілими днями.

З хати вийшов Артем. У пошарпаній домашній футболці, розпатланий після ранкового сну.

– О, Віка приїхала, – він сонно потер обличчя. – А ми на тебе тільки до вечора чекали.

– Вирішила раніше, – Вікторія посунулася на лаві. – Роботи багато. Я там розпланувала грядки. Підеш розмічати.

– Які грядки? – Не зрозумів чоловік.

– Звичайні. Помідори, огірочки посадимо, зелень.

Артем винно глянув на дружину.

– Віка, ми ж домовлялися. У нас просто газон. Поля не любить копатися в землі, та й мені ніколи.

– А Полі й не треба, – чмихнула сестра. – Я сама доглядатиму. Мені лікар радив більше на природі бувати. Приїжджатиму, поливатиму.

Поліна відчула, як усередині закипає роздратування.

– Віка, це наш будинок. І наша ділянка. Ми самі вирішимо, що тут садити, – сухо промовила вона.

Зовиця припинила жувати. Зміряла невістку довгим, оцінювальним поглядом.

– Слухай, “господине”, – вкрадливо почала Вікторія. – Цей будинок брат купував. На власний кошт. І іпотеку він сплачує. Тож має право хоч картоплею все засадити.

– Дівчата, ну почалося, – примирливо підняв Артем руки. – Давайте без скандалів, – вихідний день

– А я не скандалю, – невинно озвалася сестра. – Я про сім’ю дбаю. До речі, Артеме, я там свої речі у гостьовій спальні залишила. Полку мені виділили у шафі. Набридло сумки туди-сюди тягати.

Поліна різко обернулася.

– Які речі?

– Звичайні, – Вікторія знизала плечима. – Спортивний костюм, пару футболок. Я тепер кожні вихідні тут. Сенс возити? Нехай лежать.

– Гостьова спальня для гостей, – процідила Поліна. – Які приїжджають інколи. А не живуть тут.

– Я не гостя! Я рідна сестра! – голос зовиці брязнув металом. – І маю право в будинку брата почуватися комфортно.

Вона дістала із сумки свій смартфон. Кинула його на дерев’яний стіл прямо поруч із мискою. Екран яскраво загорівся від повідомлення.

– Віка, ми не домовлялися, що ти перевезеш сюди речі, – подав Артем голос. – У нас там речі Полі лежать, зимовий одяг.

– Відсуне свій одяг, – відрізала сестра. – Не зламається. Я, між іншим, вам розсаду купую за власний кошт.

Вікторія відвернулася до брата, Почавши говорити йому про ціни на добрива. Поліна стояла біля столу.

Чужий телефон продовжував світитися. Екран не гас. Поліна машинально опустила погляд.

Вона не збиралася нічого читати. Просто екран був пристойний, а шрифт на ньому – великий. Було відкрито галерею. І поверх фотографії їхньої веранди висіло повідомлення з якогось чату.

Поліна придивилася. Фотографія була зроблена явно минулими вихідними. На ній був їхній будинок, зелений газон, нові садові гойдалки. А внизу під фото красувався підпис відправника – самої Вікторії.

– Моя майбутня дача. Артем із цією мимрою все одно скоро розлучиться. Він дуже м’який, а вона довго не протягне. Якраз до літа будинок мені й дістанеться.

І нижче відповідь співрозмовниці:

– Шикарне місце! Влітку там шашлики смажитимемо.

Поліна повільно підвела очі на зовицю. Та все ще розпікала Артема за неправильний вибір фарби для огорожі.

– Значить, майбутня дача? – голосно спитала Поліна.

Голос пролунав напрочуд рівно.

Вікторія затнулася на півслові. Обернулася. Побачила, куди дивиться невістка, і метушливо метнулася до столу. Схопила телефон, притиснула його до грудей.

– Ти в чужих речах копаєшся? – обурилася вона. Обличчя її пішло червоними плямами.

– Він сам світився на весь стіл, – Поліна схрестила руки на грудях. – То що там про розлучення? І про те, кому дача дістанеться?

Артем незрозуміло переводив погляд із дружини на сестру.

– Яке розлучення? Яка дача? Про що ви?

– Твоя сестра, – єхидно пояснила Поліна, – вже розпланувала не лише грядки. Вона розпланувала, як житиме тут після нашого розлучення. Так подружкам і пише.

– Це просто жарт! – випалила Вікторія. – Вирвано із контексту!

– Жарт? – Поліна зробила крок ближче. – Місяць тому ти посадила свої кущі. Сьогодні вимагаєш полицю у шафі. Завтра грядки. Ти нас виживаєш із нашого ж будинку?

– Та кому ти потрібна, виживати тебе! – розлютилася зовиця. – Ти тут теж на пташиних правах! Брат гарує на двох роботах, щоб цю іпотеку тягнути!

– Віка, замовкни, – різко обсмикнув її Артем.

Але Вікторію вже несло. Вона махнула рукою, блиснувши лаковим манікюром.

– А що я сказала? Правду! Я знаю, як такі фіфи влаштовуються. Прийшла на все готове. Ні гривні не вклала, а тепер господарку з себе будує! Та Артем тебе завтра викине, і підеш з однією валізою!

Поліна не закричала. Не стала тупотіти ногами. Вона глянула на чоловіка.

– Артем. Ти їй не казав?

Чоловік відвів очі.

– Навіщо? Це наші справи. Я не звітую перед родичами.

– Про що не казав? – насторожено поцікавилась Вікторія. Пиха із неї трохи спала, поступившись місцем підозрілості.

Поліна повернулася до зовиці.

– Про те, що половина цього будинку погашена моєю спадщиною!

Зовиця витріщила очі.

– Якою ще спадщиною? – Вона недовірливо хмикнула. – Брешеш. У тебе зроду нічого не було.

– Бабусина квартира, – відрізала Поліна. – Яку я продала два роки тому. Гроші пішли на початковий внесок. І іпотеку ми платимо навпіл. З моєї зарплати.

Вікторія заморгала. Її погляд заметався між братом і невісткою.

– Артеме? Це правда?

Артем неохоче кивнув головою.

– Так, Віко. Будинок спільний. Поля вклала дуже солідну суму.

На веранді повисла важка, густа тиша. Було чути, як далеко шумить траса. Вікторія поправила своє велике намисто. Її обличчя втратило господарський вираз, ставши розгубленим і якимось жалюгідним.

Але перепрошувати вона явно не збиралася.

– Ну то й що? – пирхнула вона, намагаючись зберегти обличчя. – Подумаєш. Це не скасовує того, що я рідна сестра! І маю право приїжджати до брата у гості!

– У гості – так, – спокійно відповіла Поліна. – А поводитись, як господиня – ні. Забирай свої речі зі спальні!

– Що?!

– Забирай речі. І розсаду свою забирай. Більше жодних вихідних!. Жодних ночівель. Жодних грядок.

– Артем! Ти це чуєш? – закричала сестра, повертаючись до брата. – Вона мене виганяє! Твою рідну сестру!

Чоловік стомлено провів рукою по обличчю.

– Віка, правда. Ти перегинаєш палицю. Тобі краще сьогодні поїхати додому.

Вікторія задихнулася від обурення й схопила свою сумку зі столу.

– Ах так! Ну і, будь ласка! Сидіть тут у своєму болоті! Подивимося, як ви без моєї допомоги впораєтеся!

Вона швидко спустилася з веранди. Пронеслася ідеальним газоном до своєї машини. Через пару хвилин заревів двигун, і автомобіль рвонув з місця, обдавши паркан хмарою пилу.

Артем винно глянув на дружину.

– Поль, ну вона ж не зі зла. Просто… так звикла.

– Мені байдуже, до чого вона звикла! – Поліна взяла миску з полуницею. – Більше вона не командуватиме тут!

З того часу пройшов майже місяць.

Вихідні знову стали тихими та спокійними. Вікторія демонстративно не дзвонила братові три тижні. Потім зателефонувала, поскаржилася на тиск і те, що «деякі не цінують турботу». Артем вислухав, покивав, та в гості не покликав.

Вранці у суботу Поліна вийшла на ділянку. Сонце вже припікало. Газон радував око рівною зеленню.

Вона підійшла до паркану, де місяць тому зовиця встромила свої саджанці смородини. Кущики вже встигли прижитися і випустити кілька нових листочків.

Поліна сходила в хлів, та взяла штикову лопату. Акуратно, намагаючись не зашкодити коріння, вона викопала всі три кущі.

Склала їх у великий цупкий пакет. Винесла за хвіртку та поставила біля сміттєвих баків. Хтось із сусідів обов’язково забере, сорт начебто був непоганий.

Повернулась на ділянку. Розрівняла землю граблями. Кинула жменю насіння газонної трави.

Вимила руки під садовим шлангом і пішла на веранду пити каву. Без грядок було набагато краще…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Поліна, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!