Моя родина не допомагає мені з хатньою роботою

Ранок, як завжди, пройшов поспіхом. Я всім приготувала сніданок, сама випила кави та побігла на роботу. В обідню перерву перекусила нашвидку, щоб встигнути в торговий центр за подарунком подрузі, яка скоро святкуватиме день народження. Ми звісно запрошені в гості.

У робочий час домовилася з майстром щодо ремонту, за що отримала догану від начальника. Давно вже хочу змінити інтер’єр квартири, щоб було затишніше і більше місця, але чоловік сказав, що його і так влаштовує. Увечері потрібно було купити продукти та синові до школи методичну літературу з математики.

Додому прийшла вже така втомлена, що хотілося просто зараз лягти і заснути, але чоловік, лежачи перед телевізором, запитав із невдоволенням: «чому ти так пізно, а їжі сьогодні що, не буде?».

Син сидів за комп’ютером у навушниках, і навіть не помітив мого приходу. Коли був маленьким, завжди зустрічав мене з роботи, радів моєму приходу, допомагав розібрати сумки. Тепер йому тринадцять і не допитаєшся чогось допомогти, як і чоловіка, до речі, теж.

Я мовчки пішла на кухню, готувати вечерю і вже там не витримала та розплакалася. Чому я все маю робити одна, чому ніхто не допомагає? Все це так несправедливо та прикро.

Спочатку намагалася чоловіка залучити до домашніх обов’язків, але чула тільки відмовки: він не вміє, домашнє завдання з дитиною він не знає як робити, за продуктами я повинна разом з ним йти, випрану білизну так повісить, що більше й просити не хочеться. Таке враження, що робить, щоб я відстала. Правду каже моя мама, що в невмілого, і руки не болять.

Син теж, дивлячись на батька, звик, що він не має обов’язків у домі. А міг би й за покупками збігати, і у квартирі підлогу помити, хоча б у своїй кімнаті прибрати, де всі речі розкидані, як завгодно.

Боюся, що колись не витримаю і вибухну, бо терпець уже на межі. Запропоную ще на вихідні сісти і все разом обговорити, пояснити, що я так не можу тягнути весь будинок сама.

Ну а якщо не допоможе, тоді я теж так буду поводитися, як вони: прийду з роботу і сяду дивитися телевізор, а хто захоче їсти, нехай сам шукає або йде в магазин. Подивимося, чи сподобається їм така моя поведінка. Якщо ні – це їхні проблеми.