– Моя розумна дівчинка. Моя сильна. Моя здорова. Я тебе люблю

Вероніка рухалася вулицею повільно й обережно — виношування дитини, вимоленої та довгоочікуваної, протікало важко. Кожне відвідування клініки забирало в неї масу сил, часу та чималих коштів.

— Тітонька, тітонька! — раптом долинули до неї дзвінкі дитячі голоси. — Кошеня не хочете? Подивіться, який він миленький!

Виринувши зі своїх тривожних роздумів, Вероніка повернула голову. Біля входу в магазин стояли дві дівчинки, обидві тримали коробку, з якої долинало жалібне нявкання.

– Тітонька, він такий ласкавий, ну загляньте в коробочку! — не вгамувалася одна з них.

– Візьміть його, будь ласка! Адже котики щастя приносять! – Усміхнулася друга.

Вероніка зупинилася. Взяла паузу. Потім повільно підійшла і подивилась у коробку. Там сиділа біла грудочка з вологим носиком, що жалібно тяглася до неї.

А потім її погляд знову ковзнув до однієї з дівчаток. Світловолоса дитина з величезними, небесно-синіми очима… щось тьохнуло всередині.

Нещодавно їй наснився сон – у ньому ангел з такими ж очима простягав їй біле кошеня і говорив: “Це тобі. Візьми. Це твоє щастя”.

— Ти… ти із мого сну… — видихнула Вероніка. — І кошеня… таке саме точно, як там…

Дівчинка, та сама, що стояла з коробкою, кивнула і простягла її жінці:

— Усередині ваше щастя. А ви його.

Вероніка обійняла коробку, пригорнула її до себе. Потім сунула руку в кишеню, намацала купюри та віддала їх дівчаткам. Вони відмовлялися, казали, що безкоштовно, але Вероніка просто махнула рукою – так треба, так правильно.

Вдома її зустрів шквал негативу.

— Ну навіщо, Вероніко?! — одразу накинувся Валера. — Навіщо ти вічно все ускладнюєш? Спочатку це … це непорозуміння з дитиною, тепер ще й тварину в будинок тягнеш! Зовсім вже?

— Валеро, але ж це диво… — прошепотіла Вероніка. — За нашої несумісності я взагалі не повинна була завагітніти. А кошеня… воно таке крихітне, злякане…

— Проходити повз треба! — зло кинув він і з шумом зачинив за собою двері.

— Треба було повз тебе пройти, тоді, сім років тому… — дивлячись у нікуди, сказала Вероніка, гладячи кошеня по спинці. — Ти жорстокий, Валеро. Ти не вмієш любити нікого, окрім себе.

Вона ретельно вимила кошеня, виявила, що це дівчинка, і налила молока у блюдце. Поки малюк захоплено лизькав, Вероніка гладила ще майже непомітний живіт і говорила:

— Ти моя Сніжко. Перша сніжинка цієї зими. Моє маля.

Все йшло своєю чергою. Лікарів вона продовжувала відвідувати. Тільки тепер відчувала щось не так.

У їхніх поглядах читалася тривога. Але прямо їй нічого не говорили, посилаючись на те, що все скаже головний лікар.

– Вероніка, – нарешті сказала та, хто вела її огляд, – я уважно вивчила всі ваші результати. І, на жаль, маю сказати: ситуація дуже складна. Плід має серйозні відхилення. Мало того, пологи можуть завдати шкоди вашому здоров’ю. Я рекомендую не відкладати та зробити переривання. Я дам вам кілька днів на роздуми. Зі свого боку — поговорю з професором. Подивимося, які є прогнози.

Почувши це, Валерій не став навіть прикидатись. Він відвернувся, але Вероніка помітила – куточки його губ здригнулися. Він тішився.

Йому було вигідно позбутися відповідальності. Йому потрібна була вільна, бадьора дружина, уся в ньому одному. І все.

Вероніка почувала себе знищеною. Чоловік святкує всередині, а вона… вона обіймала Сніжку, притискала її до себе та плакала. А під ранок знову прийшов сон: голос ангела:

— Ось твоє щастя… ось воно… ось…

І дівчинка — білява, синьоока, світла…

Коли вона знову опинилась у кабінеті, перед нею були лікар, професор і жінка, що сиділа на стільці біля стіни. Саме вона першою заговорила після озвучення діагнозу.

– Покажіть документи, – спокійно сказала жінка і підійшла до столу.

Вона довго гортала, читала, робила позначки на полях. Потім підвела очі:

— Вероніко, почекайте нас, будь ласка, у коридорі.

Коли та вийшла, лікар із роздратуванням звернулася до колеги:

— Марино Вікторівно, навіщо ви втручаєтеся? Все ж і так ясно. Навіть професор підтвердив. Треба діяти швидко.

Марина подивилася на неї задумливо.

– Курити підеш?

– Ні, вже третій місяць кинула.

– А я все ніяк…

Вона вийшла в курилку, клацнула запальничкою, затягнулася і продовжила вивчення документів. Те, що вона бачила, не залишало сумнівів – прогноз дуже поганий.

У голові тим часом крутилася власна історія. У далекому дев’яносто другому їй теж сказали: Терміново переривайте. Плід із проблемами.

У вас негативний резус, у чоловіка – позитивний. Та й він сам, до речі, перехворів ще до вас на все, що тільки можна.

На той момент — нескінченні блювання, голод, розвал країни, ні нормальних препаратів, ні фахівці. І головне – вагітність була випадковою. Один-єдиний незахищений контакт – і все.

Вона знала, що він не підходить для життя. Жоден пункт — ні людський, ні медичний — не говорив на користь дитини. І все ж…

Консиліум йшов уже близько години. Якоїсь миті вона почула за спиною жіночий голос: «Вийди з кабінету».

Вона вийшла. Там її наздогнала гарна, впевнена білявка у білому халаті. Вона дивилася просто в душу.

– Слухай. Я згодна з колегами. Шансів – мізер. П’ять відсотків не більше. Але наступні вагітності, якщо й будуть, таких шансів не дадуть. П’ять відсотків – це не нуль. Розумієш?

— Але дев’яносто п’ять проти…

— А якщо саме ти потрапиш у ці п’ять?

– А якщо ні?

— Отоді й розбиратимешся. Але якщо там все гаразд, ти собі не пробачиш.

Вона пішла. А Марина лишилася. Страх з того часу не покидав її ні на день. Мати була проти. Чоловік пішов. Свекруха – ображала. Але вона гладила живіт і повторювала:

– Моя розумна дівчинка. Моя сильна. Моя здорова. Я тебе люблю.

Пологи приймав лише один лікар — усі боялися. Але він прийняв. Дівчинка з’явилась.

— Ну що матусю, зовні все нормально. Симпатична. Але чекати треба рік — як поведеться психіка. Успіхів!

Марина пішла у медицину. Стала найкращим акушером-гінекологом. Тепер вона сиділа навпроти Вероніки. Розповіла їй все. Показала фото своєї дочки.

— Я наважилася тоді. Чоловік зник, але дівчинка в мене диво. І більше я не ризикувала. Все залежить від тебе.

Вероніка взяла папку із документами. Вийшла надвір.

Перед очима — синьоока дівчинка, біла грудочка Сніжка, обличчя Марини Вікторівни…

— А хай іде. Мені й без нього буде краще, — сказала вона і поклала руку на живіт.

А з неба тихо падали перші сніжинки листопада 2023 року.

…Ця історія трапилася зі мною. Восени 1992-го. Я вибрала. Моєї доньки зараз тридцять.

Бажаю вам тепла та добра.