– Моє життя без тебе стало набагато кращим! – хвалився колишній чоловік, але очі видавали брехню

Ганна сиділа за столиком у кафе, помішуючи ложкою крижаний лате. Навпроти неї, розвалившись на стільці, сидів Ігор – її колишній чоловік. Він говорив голосно, з таким собі натиском, ніби намагався переконати не лише її, а й себе самого.

– Я тепер вільна людина, Ань! Жодних зобов’язань, жодних тобі «де ти був», чи «чому так пізно». Живу, як хочу!

Ганна подивилася на нього. Очі Ігоря були червоні, з темними кругами, ніби він тиждень не спав. Посмішка – натягнута, як струна на гітарі, ладна ось-ось луснути.

– Ну, молодець, – спокійно відповіла вона, відпиваючи кави. – А я ось квартиру нову купила.

Ігор зам’явся, явно не чекаючи такого повороту.

– Квартиру? Ти? Сама?

– Ага. Двокімнатну в центрі. Іпотеку взяла, але впораюся.

Він хмикнув, намагаючись приховати здивування.

– Ну, нормально. А я, знаєш, в Туреччину мотався. Відпочивав, як король. Дівчата, море, коктейлі – усі справи.

– Круто, – Ганна знизала плечима, дивлячись у вікно.

– Можу собі дозволити, гроші є, – Ігор продовжував зображати із себе господаря життя. – А ти як? Роботу не змінила нарешті? Може тобі грошей підкинути на дітей, купиш їм подарунки.

– Не треба, дякую. У мене все гаразд, з роботи я пішла. Кафе відчинила. Свій маленький бізнес.

Ігор похлинувся пінним, яке щойно підніс до губ.

– Бізнес? Ти серйозно? Ти ж завжди була… ну, знаєш, домогосподаркою.

– Була, – кивнула вона. – А тепер ні. Життя навчило.

Вона не стала уточнювати, що кафе, де вони зараз сидять – її бізнес. Хай сам здогадається.

Два роки тому, коли Ігор зібрав валізу і пішов, Ганна думала, що життя скінчилося. Десять років шлюбу, двоє дітей, а згодом – бац! – І він заявляє, що “хоче свободи”.

Вона тоді плакала ночами, доки діти спали. Але потім, десь за місяць, підвелася, вмилася холодною водою і вирішила, що досить. Потрібно жити далі.

Спочатку було тяжко. Діти – Маша та Діма – сумували за татом. Ганна працювала адміністратором у салоні краси, ледве зводила кінці з кінцями.

Вночі сиділа над ноутбуком, вивчаючи, як відкрити свою справу. Мріяла про маленьке затишне кафе, де подаватимуть свіжу випічку та гарну каву. І ось через півтора року мрія стала реальністю.

А Ігор? Він, видно, так і не знайшов своєї свободи. Ганна чула від спільних знайомих, що він винаймає однокімнатну на околиці, працює то тут, то там, і тусується з якимись сумнівними особистостями. Але сьогодні він виглядав так, ніби все в шоколаді.

– То ти тепер бізнеследі, так? – Ігор усміхнувся, але в голосі прозирала якась незручність.

– Типу того, – Ганна посміхнулася. – А ти чим зайнятий? Окрім Туреччини, звісно.

– Та я… в ІТ подався. Фріланс. Проєкти беру, бабки капають.

– Ага, – кивнула вона, не особливо вірячи. – І як проєкти?

– Нормально. Багато замовлень, – він відвів погляд, потираючи шию. – А ти як з дітьми?

– Діти добре. Маша в художню школу ходить, Діма на футбол. Ростуть, розумнішають.

– А до мене їх пустиш? – Ігор раптом посерйознішав.

– Коли захочеш – приїдь. Вони за тобою сумують.

Він кивнув головою, але нічого не відповів. Ганна знала, що не приїде. За два роки він бачив дітей, щонайбільше, разів п’ять.

У кафе зайшла Світлана – подруга Ганни, та за сумісництвом бариста. Побачивши Ігоря, вона примружилася, але одразу начепила чергову посмішку.

– Ань, все ок? – Запитала вона, ставлячи на стіл тарілку з круасанами.

– Все супер, Світлано. Це Ігор, мій колишній чоловік. Ігорю, це Свєта, моя права рука.

– Привіт, – буркнув Ігор, явно не в захваті від появи третьої особи.

– Привіт-привіт, – Світлана подивилася на нього, як на експонат у музеї. – Каву налити? У нас тут фірмова – пальчики оближеш.

– Ні, я пінне п’ю, – він показав на пляшку.

– Ну, як знаєш, – Світлана підморгнула Ганні й пішла за стійку.

Ганна подивилася на Ігоря. Він явно почував себе не у своїй тарілці.

– То що ти хотів обговорити? – Запитала вона. – Ти ж не просто так зателефонував.

Ігор зітхнув, допив напій та поставив пляшку на стіл.

– Слухай, Ань… Я подумав. Може, ми даремно розлучилися?

Ганна мало не похлинулася кавою. Вона чекала будь-чого – прохання позичити грошей, скарг на життя, – але не цього.

– У сенсі? – перепитала вона.

– Ну, знаєш… Я багато думав. Може, я погарячкував тоді. Ти нормальна була, господиня, усі справи. А я… ну помилився.

– Помилився? – Ганна підійняла брову. – Ти пішов, бо хотів «жити для себе». А тепер що, передумав?

– Та не те щоб передумав, – він зам’явся. – Просто… тобі ж тяжко без мужика, хто тобі допоможе, окрім мене. З двома дітьми, кому ти потрібна?

Ганна відкинулася на спинку стільця, дивлячись на нього. В голові крутилися спогади: як він приходив додому за північ, як обіцяв «все налагодиться», як вона знаходила в його телефоні листування з якимись дівчатами. І як він потім сказав, що вона тягне його на дно.

– Ігорю, – почала вона, намагаючись говорити спокійно, – ти правда думаєш, що я сиджу і чекаю, поки ти повернешся?

– Ну, не те щоб… – він зам’явся. – Просто я подумав, може, ми ще маємо шанс.

– Шанс на що? – Вона похитала головою. – На те, щоб я знову прала твої шкарпетки та слухала, як ти розповідаєш, що я недостатньо гарна? Ні, дякую.

– Ань, я змінився, – він глянув на неї, і в його очах майнула тінь розпачу.

– І я теж змінилася, ти навіть не уявляєш, наскільки, – вона посміхнулася, але в голосі була сталь. – Я не та, що була два роки тому.

– Та Аня просто не вижила б. І знаєш, що? Моє життя без тебе стало набагато кращим!

Ігор мовчав. Ганна бачила, як він намагається підібрати слова, але нічого не виходить. Вона допила каву, та встала.

– Мені час, Ігорю. Справ багато. Якщо захочеш побачити дітей – дзвони.

– Ань, почекай, – він схопив її за руку, але відразу відпустив, побачивши її погляд. – Гаразд, я зрозумів.

Вона кивнула і пішла до стійки, де Світлана вже готувала чергове замовлення.

– Ну що, колишній приповз? – пошепки запитала Світлана, розливаючи еспресо.

– Ага, – Ганна посміхнулася. – Каже, помилився.

– Та гаразд? – Світлана округлила очі. – І що ти?

– А що я? Сказала, що мені без нього краще.

– Розумниця, – Світлана підморгнула. – Слухай, а давай увечері в бар? Відзначимо твоє нове життя?

– Сьогодні мама не зможе допізна з дітьми посидіти, а няня наша у відпустці, – Ганна похитала головою. – Але завтра можу.

– Домовилися! – Свєтка ляснула по стійці. – А тепер іди, до тебе постачальник мусить скоро приїхати.

Ганна вийшла з кафе, вдихнула свіже повітря. Надворі було тепло, сонце світило яскраво, і десь далеко грала музика.

Вона подивилася на свій маленький затишний куточок – вивіску, квіти у горщиках біля входу, столики, де вже сиділи перші відвідувачі.

Її життя без Ігоря справді стало кращим. Не тому, що він був таким поганим, а тому, що вона нарешті навчилася бути собою. І це почуття – свободи, впевненості, радості – було дорожче, за будь-які його слова.

Увечері Ганна повернулася додому раніше, щоб відпустити маму, яка була з дітьми. Дочка сиділа на підлозі, оточена олівцями та аркушами паперу.

– Мамо, дивись, я кота намалювала! – Маша гордо показала малюнок.

– Класний кіт! – Ганна присіла поряд. – А де Діма?

– На дивані з планшетом, – Маша закотила очі. – Знову у свої машинки грає.

Ганна посміхнулася і пішла до вітальні. Діма, уткнувшись у планшет, не помітив, як вона сіла поряд.

– Гей, перегонник, – вона погладила його по голові. – Як справи?

– Мамо, я рівень пройшов! – Діма показав екран. – Дивись, я перший!

– Молодець, – Ганна обійняла його. – А я з татом сьогодні розмовляла. Може, у вихідні до нього з’їздите?

Діма знизав плечима.

– Якщо хоче, нехай приїжджає. Але ж він завжди зайнятий.

Ганна кивнула головою. Вона знала, що діти вже звикли до нового життя. І, щиро кажучи, вона теж.

Наступного дня кафе було повним. Ганна носилася між столиками, допомагаючи Свєті та новенькій офіціантці Олені. Якоїсь миті вона помітила, що Ігор стоїть біля входу, тримаючи в руках букет ромашок.

– Ань, можна тебе на хвилинку? – Запитав він, коли вона підійшла.

– Що знову? – Вона витерла руки об фартух.

– Я просто… хотів перепросити, – він простяг квіти. – За все. Я справді був недолугим.

Ганна подивилася на ромашки, потім на нього.

– Вибачення прийнято, – сказала вона. – Але це нічого не змінює.

– Я знаю, – він кивнув. – Просто хотів, щоб ти знала.

– Знаю, – вона взяла букет. – Дякую. А тепер вибач, у мене клієнти.

Вона повернулася до роботи, відчуваючи, як усередині розливається тепло. Не від його слів, не від квітів, а від того, що вона нарешті відпустила минуле. Її життя було тут – у цьому кафе, з її дітьми, з друзями. І вона була щасливою…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.