Мої стосунки з сестрою ніколи не можна було назвати ідеальними, та й чи бувають взагалі такі в когось? І все ж таки, як завжди казала мені мати, я берегла її та приходила на допомогу навіть тоді, коли сама її потребувала не менше

Мої стосунки з сестрою ніколи не можна було назвати ідеальними, та й чи бувають взагалі такі в когось? І все ж таки, як завжди казала мені мати, я берегла її та приходила на допомогу навіть тоді, коли сама її потребувала не менше.

Чи цінувалося це настільки, наскільки мені хотілося б? Навряд чи. Чи була та віддача, на яку я заслуговувала? Навряд чи. І все-таки така моя натура і моє виховання. Однак зі смертю батьків, які залишили дуже скромну, але все ж таки спадщину, непорозуміння між мною і сестрою досягли критичного рівня.

Якщо розповісти все з початку, то справа була така: у спадок нам дісталося 2 приватні будинки – це аж ніяк не хороми, а миленькі, досить старі будинки, один – цегляний, з трьома кімнатами, верандою і кухнею (там і жили мама з татом), інший – дерев’яний, однокімнатний (нежитловий).

Величезної цінності вони не становлять, та й назвати їх повноцінними будинками досить важко. У мене, як і в сестри, є квартира. Ні вона, ні я ніколи не бажали мати приватний будинок, а тому майже відразу після того, як батьків не стало, я запропонувала продати будинок той, що «слабше» і ось-ось звалиться – батьківський.

Сестрі ця ідея не здалася гарною. Мовляв, батьківський будинок зберігає стільки спогадів… Я ще тоді, 9 років тому, не розуміла, чому спогади мають бути чимось матеріальним – адже все кохання та пам’ять навіки зберігаються у наших серцях. Для чого тоді залишати те, від чого скоро не залишиться і сліду?

Цей будинок ремонтувати та облагороджувати ніхто не збирався, оскільки достаток у всіх дуже невеликий. Та й ремонтувати особливо нічого – простіше було б збудувати новий будинок. Друга ж хатка, навпаки, була набагато міцнішою – краще було б залишити саме її. Але сестра казала ні, отже ні.

У результаті було продано однокімнатний будиночок, який міг стояти ще кілька десятків років. А цегляна руїна й досі перебуває у нашому розпорядженні, а точніше сказати – у розпорядженні моєї сестри. Вона непогано там влаштувалась – як і мама колись, сестра влаштувала собі кілька грядок, клумб та розвернула іншу дачну діяльність.

Але, за обіцянкою сестри, батьківський будинок мав бути проданий вже давно. Вона сказала: “Я вважаю, що продавати другий будинок потрібно тоді, коли ми особливо будемо потребувати грошей. Твоєї доньки скоро вступати до університету, знадобляться гроші – ось тоді й виставимо його на продаж”. Що ж, для себе я зазначила, що це цілком розумно, а тому вирішила відтягнути продаж до вступу доньки.

І ось, дочка вже закінчила навчання і сама заробляє собі на життя, я впоралася самотужки. Коли я, тиждень тому, на святкуванні свого дня народження, знову завела тему продажу батьківського будинку, хоча краще буде сказати ділянки – адже від будинку залишилася вже одна назва (тріснуті стелі, підлога, що провалюється, та інше), вибухнув дикий скандал.

Річ у тім, що моя сестра не відрізнялася особливою конструктивністю та комунікабельністю. Щоразу, повертаючись до цих розмов про спадщину, вона завжди мовчала і не могла вимовити бодай слова. Мабуть, їй важко давалося висловлювати свою думку.

Але, саме в моє свято, слова раз у раз вилітали з неї швидше за кулю. Скільки ж на свою адресу мені довелося вислухати – я й сама ніколи не підозрювала, що сестра думає про мене ось так. Яка ж я негідниця, що хочу продати будинок мами та тата, що зовсім не ціную тієї пам’яті, яку вони залишили після своєї смерті.

Вона навідріз відмовилася продавати батьківський будинок, а при згадці тієї самої обіцянки вона просто знизала плечима. Всі мої здорові аргументи з приводу того, що будинок незабаром розвалиться і нам доведеться самим розгрібати ці купи цегли та мотлоху, ніяк до неї не доходили.

Мало того, створювалося враження, що тільки їй самій і вирішувати, продавати будинок чи ні, ніби я й не маю до нього ніякого відношення. А в мене, між іншим, на нього однакові права, як і в неї. Через деякий час я дізналася, що виявляється, у нас був покупець, який пропонував дуже щедру суму за ділянку. Але сестра, навіть не спромоглася поінформувати мене про це, просто приховала ці обставини, тишком-нишком відмовивши чоловікові у продажу. Як же я була обурена! Яка я була зла!

Спочатку я міркувала над тим, щоб подати на розділ спадщини – нехай держава поділить її між нами, і я позбавлюся своєї половини. Але, припустивши, скільки коштів піде на всі суди та офіційні з’ясування стосунків із сестрою, просто поховала ці думки.

Несправедливо і страшенно прикро – але я, мабуть, і сама винна в цьому. Слід було за порадою тітоньки відразу поділити 2 будинки між собою – один сестрі, один – мені. І кожен би робив зі своїм будинком те, що вважав би за потрібне. Але тоді я й уявити не могла, що рідна сестра дотримуватиметься лише власних інтересів, геть забувши про те, що батьківський дім – не її абсолютна власність.

Зрештою, я просто змирилася зі станом цих речей. Зараз ми робимо вигляд, що того скандалу і тих страшних слів не було – так ми ніби уникаємо тієї напруги в сім’ї, яка мало кому приємна. Але мої образи нікуди не поділися. І це бомба уповільненої дії, яка рано чи пізно вибухне з новою силою.