Може, час трохи схуднути? Ну навіщо тобі вечеря? Віддай мені котлетку

— Анечко… ну просто подумай, — сказав Льоша, відсуваючи від Ані тарілку з котлетою та макаронами, яку вона щойно поставила на стіл. При цьому сам із задоволенням узявся до вечері. А на запитання в її очах відповів: — Ти ж сама кажеш, що втомлюєшся: важко ходити пішки, джинси тиснуть. Може, час трохи схуднути? Ну навіщо тобі вечеря? Віддай мені котлетку…

Аня подивилася на нього поблажливо. Він майже щовечора вечеряв у неї вдома, при цьому до макаронів просив хліб, щедро намазував його майонезом або кетчупом, а потім ще й просив добавку. Але це чомусь вважалося нормою. А як тільки Аня сідала поїсти після робочого дня, на неї обрушувався шквал критики.

— Я давно не ношу джинси, Льошо, — відповіла вона. — У них незручно, та і я надаю перевагу діловому стилю. А втомлююся я тому, що приходжу додому о дев’ятій, а потім, замість відпочинку, готую тобі вечерю!

Він зітхнув і подивився на неї з докором.

— Я ж не твій ворог! Навпаки — турбуюся. Це не критика. Просто… я пам’ятаю тебе іншою. Якби ти скинула п’ять-шість кілограмів, була б набагато привабливішою. Я ж тебе люблю і хочу, щоб ти була ідеальною. Коли ми тільки почали зустрічатися, ти була така легка, гарна. — він прикусив язика і спробував виправитись. — І зараз, звісно…

— …Гарна, але важка й з животиком, — передражнила Аня. — Кажи вже як є. Не забудь ще й про маму мою згадати. Вона ж теж, по-твоєму, могла б виглядати краще. Тільки от мій тато любить її такою, як є — «пампушечкою», і худнути вона не збирається.

Олексій потягнувся й таки відкусив її котлету, а потім додав:

— Ти все ускладнюєш. Я ж тебе не принижую. Просто хочу, щоб ти була ще кращою. Хіба це погано?

Вона забрала тарілку і відсунула на інший край столу.

— А ти? — запитала. — Ти себе вважаєш ідеальним?

— Причому тут я? — насупився він.

— Причому тут — при всьому! Ти не був у спортзалі жодного разу з Нового року!

— Ну от, почалося, — роздратовано кинув він. — Я просто хотів допомогти. А ти одразу кидаєшся звинуваченнями. Я розумію, що в тебе такі гени… Але треба ж працювати над собою!

— Ти хочеш мене «покращити», навіть не глянувши на себе. Давай чесно. Ти почав лисіти, але не визнаєш цього. Проділ у тебе вже не просто кривий — там просвіт, Льошо. Он дядькові Вадиму пересадили волосся — може, й тобі пора?

— Та він вже дід! А мені лише 30! — Льоша аж почервонів.

— Тобі з генами менше пощастило, ніж дядькові Вадиму, значить, про зовнішність треба думати вже зараз. — Віддзеркалила Аня. — Неприємно, правда? А ти серйозно думав, що мені приємно, коли людина з животом, що нависає над ременем, роздає поради про ідеальну фігуру? Ти собі взагалі подобаєшся?

— Це не одне й те саме. Я — чоловік. Недоліки у чоловіків не так кидаються в очі, як у жінок.

— А, ну звісно, — кивнула вона. — У чоловіків є соціальна знижка на неголеність, лисину, недоглянутість і боки, що висять. А жінка повинна бути красунею, мов з обкладинки. Жодної вади. Але знаєш, що найгірше? Тобі самому ж все одно. Ти, може, й любив би мене такою, яка я є, але надто залежний. Залежний від стереотипів. Ти хочеш, щоб я схудла. Щоб виглядала, як дівчина з твоєї стрічки в соцмережах. Щоб у тебе була «лялька», якою можна похизуватися в компанії. А я хочу простого жіночого щастя. І дітей. До речі, худющі «сохи» народжувати не можуть. Через дистрофію.

Він доїв макарони й відсунув тарілку.

— Мені не потрібна «соха». Я просто хотів натякнути… Може, ти все-таки запишешся в зал? Я тобі абонемент подарую. Це ж буде стимул.

— «Натяк» вийшов занадто грубим. На щастя, я позбавлю тебе можливості далі дивитися на це «неподобство», — відповіла Аня і вказала на двері.

— А як же… ну… — почухався Льоша, зиркаючи в бік спальні.

— Ти про посуд? Точно! Перш ніж підеш — помий за собою. І поскладай у шафку.

— Та ні, не про тарілки. Про «десерт», — спалахнув Льоша. — Я ж поїв. Тепер можна й…

— За «десертом» приходь, коли пересадиш волосся. — буркнула Аня і залишила його в задумі чухати те, що свербіло.

Олексій пішов. Три дні — тиша, а на четвертий — прийшов, подзвонив довго у домофон, не отримав відповіді й надіслав:

«Якщо передумаєш — напиши. Я досі хочу бути поруч. І їсти твої котлети».

Вона не відповіла. Бо добре розуміла: поруч він хотів бачити не її, а картинку з власної уяви. Універсальну жінку в мереживі, на шпильках і зі сковорідкою гарячих котлет. Ще щоб гроші додому приносила, подарунків не вимагала, була готова за першою командою, не скаржилася на головний біль і щоб його лисина її збуджувала. А у вільний час — обов’язково качала прес у спортзалі.

Такою Аня ніколи не була. І не збиралась бути.

А от хорошою мамою і люблячою дружиною — дуже навіть хотіла стати. Але, мабуть, не для Льоші.

Розпрощавшись із «чоловіком мрії», Аня все ж вирішила дещо змінити. Але замість дієт і виснажливих тренувань вона записалася до стиліста. Їй було потрібно чесне око. Може, й справді вона надто повна?

— У тебе крута фігура, — сказала стилістка. — «Пісочний годинник», жіночні форми, четвертий розмір… Багато хто про таке тільки мріє! А ти свої скарби ховаєш. І дарма.

Аня приміряла сукню з вирізом, туфлі на зручних невисоких підборах. Для романтики й загадковості пов’язала шийну хустку — й ахнула, дивлячись на себе у дзеркало.

— Думаю, тобі піде каскадна стрижка, кілька відблисків для свіжості, але колір залиш — у тебе розкішне волосся. І не забувай про акценти. Очі або губи.

Стилістка виклалася на всі 200%. Додому Аня поверталася, наче на крилах.

Незабаром, натхненна порадами професіонала, вона оновила гардероб, а потім — і зачіску. Почала фарбуватись не лише «на свята», а коли мала настрій. Відмовилася від речей, що сковували, і від тих, які зберігала «на потім, коли схудну».

Одяг за розміром, підібраний зі смаком, сидів краще, ніж вона могла уявити.

— Ого, Аню, та в тебе ж талія — осина… А вигини — як у скрипки, — захоплено сказав колега. Аня взагалі почала отримувати масу компліментів — це тішило її. А насправді вона майже не змінилася. Була тією ж Анею — хіба що трохи погладшала після травневих шашликів.

Саме на тих шашликах у друзів вона й познайомилася з Костянтином. Він не був схожий на Аполлона. Але мав теплі очі та добру усмішку. Він не міряв її сантиметром, натомість приносив квіти й часто казав:

— Ти прекрасна. Жіночна. Як булочка з родзинками.

Аня сміялась у відповідь і навіть не думала, що це — натяк на її вагу.

Костя не питав: «Коли підеш у спортзал?» — він питав: «Ти взяла парасолю? Тепло одяглася, вечори ж прохолодні?» А у відповідь отримував від Ані турботу й затишок.

За рік вони одружилися, а ще через два Аня народила первістка. І… трохи схудла.

І знову Костянтин не дорікав їй і не вимагав змінитися заради «його стандартів» і повернути колишні форми. Він кохав не «картинку», а людину. А ця, щаслива людина, кохала його. У цьому й був секрет їхнього ідеального шлюбу.

Через п’ять років Аня випадково зустріла Льошу у торговому центрі. Він стояв біля вітрини з косметикою. Його шевелюра порідшала, волосся стало ще менше, але проділ він усе ще робив.

Він упізнав колишню не одразу. Підійшов, знервовано поглядаючи й все ж таки наважився запитати:

— Аня? Це ти?

— Я.

— Не впізнав би, якби не очі. Ти досить гарно виглядаєш. Схудла?

— Не знаю. Ваги я викинула разом із твоєю зубною щіткою, — розсміялася вона.

— І як воно? У тебе все добре? — спитав він тоном, наче сподівався на сумнів.

— Так. Я щаслива. Дуже.

— А ти?

— А я все думаю: голитися чи волосся пересадити? Хоча чесно… страшно. А що як взагалі все випаде?

Аня розсміялась так, що Льоші стало ніяково.

— Я… думав тобі написати. Все збирався. Але так і не наважився… Та ти ж, мабуть, уже не сама?

— Так, я заміжня, — відповіла Аня, переставши сміятись. — У нас дитина, все чудово. Гаразд, Льоша, мені час. Ще маю покупки оплатити та в консультацію стати на облік — другого чекаємо.

— А… — видихнув Льоша, так і не знайшовши слів для привітання. Лише махнув рукою.

Вона пішла, а він так і лишився стояти біля вітрини, тримаючи флакон із написом «для густоти та сили». Не знав, чи варто купувати. Чи буде з того ефект? Чи знову гроші на вітер? Бачив рекламу, але сумнівався.

Та головне — він досі не знав, чого насправді хоче від життя. І, схоже, цей Льоша ніколи вже й не дізнається.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!