– Може, ми спробуємо ще раз? – Запитав колишній наречений

Людмила увійшла до квартири, віднесла на кухню пакети з продуктами й лише потім зазирнула до дочки. Віка сиділа в кріслі в улюбленій позі, підібгавши під себе ноги, і читала.

Видно було, що книга цікава – дівчина навіть не помітила появи матері. Вона повністю поринула в читання й іноді посміхалася.

– А зараз я повідомлю їй новини, і вона засмутиться, – подумала Людмила. – Але сказати треба. Все одно дізнається, коли вийде надвір. Краще зараз.

– Віка, я вдома, – сказала мати.

– Ой, мамо, ти так тихо увійшла, я навіть не почула, – відповіла дочка.

– Вікторіє, слухай, там Валерка з армії повернувся – батьки зустрічають.

– Так що ж ти мовчиш, я зараз теж побіжу, – зраділа Віка.

– Не треба нікуди бігти. Він із дружиною приїхав. А дружина вже при надії.

Віка поволі опустилася в крісло.

– Як із дружиною? А навіщо він тоді мені дзвонив, писав?

– Коли він востаннє тобі дзвонив? – Запитала мама

– Він написав три місяці тому, що їхня частина виїжджає кудись і що звідти зателефонувати не можна. Сказав, що це на кілька місяців, що зв’яжеться зі мною, – відповіла Віка.

…З Валерою вони почали зустрічатися, ще коли навчалися у школі. Він після дев’ятого класу вступив до коледжу, потім пішов в армію.

Вона після одинадцятого поїхала до обласного міста вступати до університету. Наразі приїхала до батьків на канікули після другого курсу.

Вони намагалися проводити разом якнайбільше часу: Валерій зустрічав її зі школи, і вони сиділи в неї вдома – робили уроки – він свої, вона – свої.

Коли Віка вступила до університету, вона намагалася приїжджати додому кожних вихідних. Іноді Валера їздив до неї.

Рік тому Віка провела його в армію, обіцяла чекати. Іноді він дзвонив, частіше писав смс. Вона відповіла.

Вони планували, що після служби Валерій приїде до неї, знайде роботу, вони одружаться, та винаймуть квартиру.

А тепер він привіз додому дружину, яка чекає на малюка.

– Мамо, і яка вона? Гарна? – Запитала Віка.

– Я її не бачила. Там біля їхнього під’їзду народ стояв. Я підходити не стала – мені Валентина Петрівна сказала, що Валерка повернувся зі служби, привіз дружину з пузом, а ще з ними теща та тесть приїхали. Знайомитись будуть.

– Зрозуміло, – сказала Віка.

– Може, ти поки не будеш надвір виходити? – Запитала мама. – Якось незручно.

– Кому незручно? Мені? Мені дуже зручно, я нічого поганого не робила. Спеціально зараз піду. Разом із Зефірчиком погуляю. Зараз, тільки переодягнуся.

Віка хвилин п’ятнадцять вибирала, що їй надіти, потім фарбувалася, і тільки потім взяла повідець і покликала:

– Зефірчик, гуляти!

З диванних подушок вискочив маленький песик-болонка і радісно застрибав навколо господині.

Коли Віка вийшла надвір, біля під’їзду сусіднього будинку нікого не було, мабуть, гостей вже запросили до квартири.

– Ну, і гаразд, – подумала Віка і попрямувала через двір до пустиря, де було обладнано майданчик для вигулу собак.

Коли за пів години вони з Зефірчиком уже зібралися повертатися додому, на майданчику з’явився Валера.

– Привіт, – сказав він, підійшовши до Віки.

– Привіт. Тебе, я дивлюся, привітати можна – одразу стільки радісних подій у житті: і одружився, і татом скоро станеш, – відповіла вона. – Гаразд, нам час.

– Віка, почекай, я мушу тобі пояснити!

– Валеро, ти нічого мені не винен. Це я обіцяла на тебе чекати. А ти мені нічого не обіцяв.

– Ні, ти зрозумій, це все випадково вийшло, але я відмовитися просто не міг. Олена – дочка мого командира. Я був у нього водієм.

– Іноді возив його дружину і дочку, якщо кудись треба було. Кілька разів одну Олену возив. А одного разу вона попросила пакети із покупками до квартири підійняти.

– Ось там усе й сталося. А коли виявилося, що вона на дитину чекає, у мене варіантів не було.

– Валеро, а навіщо ти мені все це розповідаєш? Хіба я в тебе звіту вимагаю? Одружився – добре, бажаю щастя. Але спілкуватись з тобою я більше не хочу. Вітатися по-сусідськи, звичайно, буду. Але не більше.

Віка покликала собаку та пішла.

Валера постояв кілька хвилин, потім з усієї сили стукнув кулаком по стовбуру високої берези й теж подався додому.

Мама зустріла Віку напружено:

– Ну що? Бачила їх?

– Валерку бачила – він на собачий майданчик прибіг, а дружину його – ні. Її Оленою звуть, – відповіла Віка.

– І що він сказав? Як пояснив? – Запитала мама.

– Мамо, ну як зазвичай у таких випадках пояснюють? “Все вийшло випадково, я – не я, і хата не моя”! Але для мене все це вже не так важливо.

Віка повісила на гачок повідець і пішла у ванну мити Зефірчику лапи.

Людмила дивувалася, дивлячись на спокій доньки. Інша б зараз билася в істериці, ридала, а Віка просто стала стриманіша і мовчазна.

– Ти як? – Запитала вона у дочки наступного дня.

– Якщо ти маєш на увазі Валеру, то нормально, – відповіла та.

Не розповідати ж мамі, що вона майже всю ніч не спала. Ще вчора Віка була впевнена, що як тільки Валера повернеться, вони одружаться.

І якби все було так, як вони планували рік тому, то вона зараз не плакала б у подушку, а вибирала собі весільну сукню.

– Ну, можливо, тоді все на краще, – почула Віка маму. – Було дитяче кохання і пройшло. А якби не це, ти вийшла б зараз за Валеру заміж, а чи була б з ним щаслива?

– Мамо, закриймо цю тему. Валера одружений. Крапка! Що за звичка – поколупатися в тому, що ще болить? Ти хочеш, щоб я страждала та плакала?

– Ні, що ти, Віка, я просто хотіла тебе підтримати, – відповіла мати. – Мене на подвір’ї вже й Валентина Петрівна, і ще дві сусідки питали, як ти почуваєшся. Адже люди різне думають.

– Ще раз прошу: давай більше не обговорювати це. А що про мене думатиме Валентина Петрівна, мені, чесно кажучи, фіолетово, бо я про неї взагалі не думаю!

Дружину Валери Віка побачила за кілька днів. Дівчина вийшла гуляти з собакою, і Зефірчик, уловивши якийсь шурхіт праворуч від доріжки, кинувся в кущі.

Потім спробував вибратися звідти, але повідець заплутався. Вікі довелося визволяти собаку з колючих кущів шипшини.

В цей час повз неї пройшла Олена. Вікторії вона не сподобалася. Дівчина помітила і низький зріст, і повну постать Олени, і її короткі повні ноги, і бліде, трохи плоске обличчя з маленькими, близько посадженими очима.

Часто кажуть, що цікаве положення прикрашає жінку, але Олени це явно не стосувалося. І йшла вона якось згорбившись, наче намагаючись сховати свій уже помітний живіт.

А найголовніше – вона не виглядала щасливою.

– Що могло підштовхнути Валерія до цієї жінки? – думала дівчина. – Вона ж і до цього, мабуть, не була красунею.

Але потім їй стало соромно за такі думки: може, Олена – дуже хороша, добра людина, а вона, Віка, просто упереджено до неї ставиться.

За три тижні вона жодного разу не бачила Валеру разом із дружиною. Олена завжди гуляла одна. Якось це дивно.

Зазвичай, чоловіки опікують своїх дружин у такому положенні, піклуються про них. А Валера ніби цурався дружини.

– Цікаво, а стосовно мене він теж поводився б так само? – подумала Віка.

Вона уявила себе на місці Олени, і їй стало прикро. А коли вона побачила, що дружина Валери, сидячи на лавці у сквері, витирає сльози, Віка зрозуміла, що великого щастя в сім’ї її колишнього нареченого немає.

Настав серпень, і Віка з батьками відбула на відпочинок до Туреччини. Два тижні минули наче один день.

А коли вони повернулися, залишилося мало часу до першого вересня. Вікторії з мамою треба було встигнути пробігтися крамницями, купити щось новеньке з одягу та взуття.

Ні Олену, ні Валеру вона до від’їзду так і не побачила і згадала про них, можливо, лише кілька разів.

А на початку грудня мама зателефонувала їй та повідомила, що у Валери вже є донька, а через деякий час приїхали її батьки, та забрали Олену додому разом з онукою.

Коли Віка приїхала до батьків на Новий рік, Валера зустрів її на подвір’ї будинку.

– Я на тебе спеціально чекав, – сказав він. – Лєнка з донькою поїхала, ми розлучаємося. За кілька місяців я точно буду вільний.

– А навіщо ти мені це повідомляєш? – Запитала Віка.

– Ну, може, ми спробуємо ще раз?

– Ні, Валеро. Навіть не думай, – сказала Віка, і зробила крок до під’їзду.

– Ти що? Образилася на мене? Я ж тобі казав, що це випадково вийшло!

– Ага! Посковзнувся, впав, знепритомнів, отямився – одружений! Ні, Валеро!

Віка зайшла до під’їзду. Хтось із сусідів уже почав святкувати Новий рік.

З-за дверей квартири на першому поверсі долинали мелодія і слова старовинного романсу про кохання, та зраду.

Але, ці зворушливі слова більше не краяли її серце – перегоріло. В новий рік вона йде з новими мріями, почуттями, та сподіваннями. Головне – вона вільна, і все життя попереду…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.