– Можеш називати мене татом, – одразу заявив Микола

– Мамо, ти знову вирішила стати на його бік? – Олеся стояла прямо перед матір’ю і відчувала, як губи починають тремтіти від сліз, що підкочують.

– Олесю, ну що означає знову? І потім, ти не маєш рації! У цій ситуації ти точно не маєш рації, доню! – Заперечила Ірина, мати дівчини.

– Мамо, це були мої продукти! Ми з вами домовилися, і я не мільйонерка, щоб годувати чужу людину! – знову обурилася Олеся, але цього разу ледве стримуючи сльози.

– От невдячна! Я тебе ростив, годував, а ти тепер шматок сиру з ковбасою шкодуєш? – почувся з кімнати напівтверезий голос Миколи, вітчима дівчини.

– Саме так! Не соромно? – Підтакнула Ірина словам чоловіка.

Дівчина затулила обличчя руками. Більше не можливо було стримувати сльози. Останнім часом її життя справді перетворилося на пекло.

…Батько Олесі залишив сім’ю, коли дівчинці не виповнилося ще й трьох років. Як пізніше розповідала сама Ірина, вони з Володимиром, так звали чоловіка, ніколи й не любили один одного.

Після не тривалого роману Ірина опинилась при надії й батьки хлопця змусили Володю одружитися. Але відсутність кохання, природно, позначилося на сімейних взаєминах. Абияк подружжя прожило разом близько двох років, а потім Володимир просто зібрав речі й пішов.

Ірина повністю присвятила себе вихованню доньки. Так вони й жили удвох, поки дівчинці не виповнилося дванадцять. Одного ранку Ірина сказала дочці-підлітку, що треба серйозно поговорити.

– Олесю, адже ти вже не маленька і багато чого розумієш … – Ірина почала розмову здалеку.

– Так, – трохи невпевнено відповіла дівчинка.

Я зустріла чоловіка і покохала його. Ми вирішили одружитися, і незабаром він житиме в нашій квартирі. Сподіваюся, ти не проти.

Олеся сприйняла новину без особливого задоволення, але й не засмутилася. Вона знала, що багато дітей у класі живуть з вітчимами й нічого.

Але коли Микола вперше з’явився у їхній квартирі, він одразу не сподобався Олесі. Як зовні, так і за манерами поведінки, чоловік був не найприємнішою людиною.

– Можеш називати мене татом, – одразу заявив Микола.

Олеся мовчки кивнула, але слово «тато», щодо чоловіка матері, ніколи так і не застосувала. Із самого початку Микола заявив:

– Мене в дитинстві особливо не балували, от і я не маю наміру в усьому потурати дитині.

З моменту появи Миколи у квартирі в Олесі почалося нове важке життя.

– Мамо, я піду з Ганною в бібліотеку, а потім погуляємо, – якось сказала Олеся.

– Бач, командирка яка! Ірко, ти чого дозволяєш із себе мотузки вити. Ця шмаркачка тобі на шию скоро сяде! – одразу висловився Микола.

– Я вам ніяка не шмаркачка! – спробувала захистити себе Олеся, бо Ірина мовчки продовжувала мити посуд.

– Ти мені ще поговори! Година тобі, щоб сходити в бібліотеку, й швидко додому. Не прийдеш до третьої години, я тебе в кут поставлю на горох.

– Знатимеш, як вештатись невідомо де, та дорослим суперечити! – Микола захопився так званим виховним процесом.

– Мамо, я піду гуляти! – Заявила Олеся.

– Доню, слухай, що батько каже. Зрештою, він голова сім’ї, – відповіла Ірина.

З моменту появи Миколи в будинку Олеся чекала лише одного – коли ця людина поїде у відрядження. Тоді можна було і погуляти, і подружок додому запросити, та й просто жити у спокійній атмосфері.

…Так минуло довгих шість років. Олесі виповнилося вісімнадцять, вона вступила в університет. Тоді дівчина думала, що тепер настане довгоочікувана свобода. Можна буде отримати кімнату в студентському гуртожитку і, нарешті, з’їхати з квартири, де жити стало справді вже неможливо.

Однак незабаром захоплення змінилося абсолютним розчаруванням:

– Гуртожиток надається лише іногороднім студентам. Місць немає, – оголосили всім, хто, як і Олеся, претендували на своє ліжко-місце.

– Краще б я в іншому місті вступала – пробурмотіла Олеся собі під ніс і попленталася додому.
Приблизно в середині вересня Олеся потоваришувала з двома дівчатами-одногрупницями.

Виявилось, що вони також хочуть з’їхати від батьків. Дівчата знайшли однокімнатну квартиру, й хотіли винаймати на трьох.

– Мамо, я хочу жити окремо. Все-таки до універу ближче, та й взагалі.

– Ще чого вигадала! Зараз ви там розведете, соромлюся сказати, кубло! Квартиру винаймаєте, мабуть, щоб мужиків водити, а до навчання тобі й справи не буде! – одразу втрутився в розмову Микола.

– Яка вам справа? – спитала Олеся.

– Що означає яка? Ти як із батьком розмовляєш? Тобі стипендії, припустимо, на хліб вистачить, а за квартиру хто платитиме?

– Матір на пів ставки перевели, мені зарплату урізали, а вона, бачите, квартиру винаймати! Розумниця! Ні гривні не отримаєш! – Закричав Микола.

– Сама зароблю! – крикнула Олеся і, грюкнувши дверима, пішла до своєї кімнати.

Проте роботи вечорами Олеся знайти так і не змогла, тому ідею про квартиру, окреме проживання і про щасливе життя, довелося відсунути на невизначений термін.

Якось уранці Олеся прокинулася від шуму в передпокої. Вона вийшла з кімнати й побачила якогось хлопця, якого обіймав Микола.

– А, Олеська, ось познайомся. Мій син від першого шлюбу – Дмитро. Жив із матір’ю в селі, а тепер ось в місто приїхав. З нами буде жити, – заявив Микола.

– Цікаво де? У нас лише дві кімнати, – відповіла Олеся.

– Ніч, я на кухні на розкладачці перекантуюся, а там подивимося… – нахабно заявив Діма.

Олеся була в нестямі від того, що відбувається. Вирішила про це поговорити з матір’ю:

– Мам, ну як ми житимемо вчотирьох у крихітній двокімнатній?

– Доню, ну якось. Як кажуть, у тісноті, та не в образі.

– Мамо, ти при своєму розумі? – перепитала Олеся.

– Доню, ми зараз живемо на гроші Миколи. Я сваритись з ним не хочу. Нехай Діма мешкає тут.

Тепер Діма спав на кухні. Збиратись і нормально поснідати було неможливо. Олеся йшла зранку голодна. А коли поверталася, Діма та Микола, як правило, уже сиділи за столом.

– О, сестро, йди до нас посидь! – якось крикнув Діма, коли Олеся повернулася додому.

– Відчепись! – відповіла Олеся.

Ти як розмовляєш зі старшими! – одразу ж сказав Микола, як завжди, нетверезим голосом.

– Тату, та постривай. Олесько, іди сюди, – Діма схопив дівчину за плечі.

– Забери руки, придурок! – Олеся вирвалася і в сльозах втекла до себе в кімнату.

Дівчина проплакала весь вечір, а на ранок вирішила поговорити з матір’ю.

– Мамо, адже цю квартиру батько нам купував, ти начебто казала?

– Ну так … – Ірина не зрозуміла сенсу розмови.

– Значить, вона й моя теж? – знову спитала Олеся.

– Ну, загалом так… Не по закону, по закону вона моя, але ти дочка моя і… А що?

– Та я не хочу бачити в нашій квартирі цю людину та її сина! Нехай вони забираються!

– Ах ось ти про що! Невдячна! Більше ти в мене й гривні не отримаєш! І їду собі за свої гроші купуй.

– Всю стипендію на лахміття спускаєш! – одразу ж закричав Микола, який почув розмову.

Олеся почала харчуватися окремо. Дівчина заощаджувала кожну гривню. При цьому Микола та Діма раз у раз брали її продукти з холодильника, особливо не соромлячись.

З’їдені сир та ковбаса, які Олеся тільки вчора купила, стали останньою краплею.

– Мамо, раз я не маю рації, тоді купуйте собі їжу самі, а за з’їдене, віддайте мені гроші і я піду! – Заявила Олеся.

– Ще тобі чого! Гроші їй дай… Збирай свої манатки, та провалюй!

Неспроможна більше терпіти те, що відбувається, Олеся зібрала поспіхом речі й пішла.

Якийсь час жила у подруги Марії на орендованій квартирі. Потім вирішила перевестися на заочне, та влаштувалася на роботу. Вдома Олеся не з’являлася.

З того моменту минув майже рік. Якось Олеся йшла вулицею і побачила матір, яка виходила з гуртожитку.

– Мамо, привіт. Ти що тут робиш? – спитала Олеся не без здивування.

– Живу .. – Відповіла Ірина, трохи помовчавши.

– У сенсі живеш? А як же квартира?

– Ой, доню, краще і не питай! Там було таке. Ти коли пішла, Микола вмовив мене на нього дарчу оформити, мовляв, щоб ти нічого з нас не зажадала, як він пояснив.

– А я недолуга, візьми й погодься. А потім Дімка почав дівок водити у твою кімнату. А одного разу я прийшла, а в нашому з Миколою ліжку й друга лежить.

– А ти що? – спитала Олеся.

– А що я? Спершу хотіла його вигнати. Та де там! Квартира у його власності, а ми з тобою там тільки зареєстровані. Я в поліцію.

– Вони кажуть, що жити я там можу, оскільки зареєстрована, але дарчу скасувати не можна. А як там жити? Я собі абияк на роботі ось кімнату в гуртожитку вибила.

– Хотіла все тобі розповісти, та якось не наважувалася. Отож випадкова зустріч і допомогла… – розповідаючи, Ірина розплакалася.

– Та вже ж! – зітхнула Олеся.

– Ти вже на мене не гнівайся, доню. Я і тебе, і себе позбавила житла. Тепер ось отримала своє покарання.

Олеся спробувала підбадьорити матір, а потім пішла у своїх справах. Увечері дівчина повернулася додому. Так, це була орендована двокімнатна, з подругою навпіл.

Але вони одна одній не заважали. І, найголовніше, Олеся точно знала, що вдома на неї чекає чистота, затишок, смачна їжа та спокій. Нехай навіть цей будинок тимчасовий.

Вона підтримує стосунки з матір’ю, але не близькі. Мати розповідала, що хоче подати на розлучення і відсудити у Миколи хоча б половину квартири, як спільно нажите майно.

Олеся слухає ці байки, але особливо не вдається. Дівчина для себе вже вирішила, що в цей бруд не полізе точно.

Вона від нього дуже втомилася. Нехай тепер живе матуся, як знає, й на неї не розраховує. Як постелилася, недолуга…

Чи слушно міркує донька? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.