Ми часто зі сміхом згадуємо, як він не хотів, щоб у мене була дитина

Всупереч тому, що мій брат Антон молодший за мене на тринадцять років, ми з ним завжди були друзями, тим більше, що я завжди допомагала мамі його няньчити, коли він був маленьким. Йшла гуляти або до подруги, і завжди брала його з собою, вони теж його любили, і він так звик. Коли я познайомилася з хлопцем, то братик ображався, коли я йшла на побачення, і не брала його з собою – теж сумував.

Батьки запропонували познайомити брата з моїм хлопцем і, на диво, вони відразу знайшли спільну мову і потоваришували. Після весілля ми з чоловіком стали жити з моїми батьками. Ігор був єдиною дитиною в сім’ї, і йому навіть подобалося, що тепер він має молодшого брата, а Антон дуже пишався такою дружбою.

Але все різко змінилося, коли народився син. Антонові вже було десять років, побачивши мого сина вперше, він пішов до себе в кімнату і не хотів ні з ким спілкуватися, не виходив цілий вечір. Коли я до нього зайшла, він плакав, і мені стало так його шкода, що я теж розплакалася. Стала йому говорити, що я, як і раніше люблю його, і завжди любитиму, адже він мій маленький брат.

Так ми просиділи довго, розмовляючи, до нас ніхто не заходив — усі розуміли, що зараз вирішується, як Антон далі ставитиметься до нашої дитини. Я йому стала говорити, що коли він був маленьким, я допомагала мамі доглядати його, а тепер мені потрібна допомога і крім нього допомогти нікому.

Чоловік, їдучи на роботу, підвозив Антона до школи і якось йому сказав, що він тепер спокійний, бо має такого помічника, як він. Брат став справді надійним помічником, я могла залишити сина на нього, щоб збігати до магазину або приготувати обід.

Зараз Антону вже шістнадцять років, і ми часто зі сміхом згадуємо, як він не хотів, щоб у мене була дитина. Він дуже любить племінника, часто забирає його з садка, і я рада, що маю такого брата, всупереч великій різниці у віці, ми з ним справжні друзі. І я знаю, що завжди можу розраховувати на його допомогу.