Ми думали, що бабуся цілком могла б переїхати до вас, а ми оселилися б у її квартирі. Нам з Вірою потрібно ж десь жити

У суботу вранці за сніданком Віктор звернувся до нас:
– Мамо, тату, я хочу з вами серйозно поговорити.

– Давай, синку, дивуй, – безтурботно відповів батько, – що ти там надумав?
– Мам, тату, ви знаєте, що я хочу одружитися, ми з Вірою вже подали заяву до РАГСу.

– Ну, звичайно, ми це знаємо, – ласкаво відповіла я, – про що ти кажеш? Ви ж начебто сказали, що не відзначатимете свою реєстрацію, а поїдете відпочивати. Ви передумали?

– Ні, ми не передумали. Все залишається в силі. Але у нас гостро стоїть питання із житлом. Де ми житимемо після повернення?

– Ви можете жити з нами, – відразу відповіла я, – мені дуже подобається твоя Вірочка, вона мила дівчина і я зможу їй допомогти стати чудовою господинею.

– Ні, мамо, ось цього Віра якраз і не хоче, вона каже, що дві господині на кухні не вживуться і це призведе до непотрібних сварок та скандалів.

– Боже мій! Ми самі з татом довгий час жили з його батьками, і жодних сварок у нас не було зі свекрухою.

– Навпаки, вона мені допомагала, коли ти з’явився. І я зовсім не збираюся чіплятися до твоєї дружини, і потім, у тебе є своя велика кімната, ви цілком можете жити там, нікому не заважаючи.

– Мамо, зараз психологи кажуть, що молоді сім’ї повинні жити окремо від батьків, тоді буде менше сварок і сім’я буде міцнішою.

– Ну, я б посперечався з твоїми психологами, – примирливо сказав батько, ви обоє до побуту незвичні, робити своїми руками мало що вмієте, а тут мати з батьком допоможуть, підкажуть, та й з грошима буде легше. Станете потроху відкладати собі на іпотеку.

– Тату, нам тоді доведеться жити з вами кілька років, щоб на перший внесок накопичити, а потім ще на стільки років у кабалу влазити. А коли дітей планувати, та жити коли. Ми тільки борги платитимемо і все!

– А що ви зібралися жити з батьками Віри? – поцікавилася я.

– Мамо, з ними жити неможливо. Вони живуть у передмісті, у них приватна оселя без будь-яких зручностей, потрібно піч топити, вода в колонці, туалет на вулиці.

– Я питав, а чому вони воду в будинок не проведуть, зараз це багато хто робить, а вони тільки плечима знизують. Віра так не хоче жити!

– Але ж вона так жила багато років?

Так, але більше не хоче. Та й там у неї крихітна кімнатка, а ще брат-підліток, а тут ще її сестра розлучається з чоловіком і переїжджає до батьків. Тож нам там точно місця не буде. Та й знову вийде, що разом із батьками.

– Нам все ясно, тут ви не хочете, бо дві господині на одній кухні не можуть співіснувати мирно, а в них не хочете, бо там умови не для вас, таких цивілізованих людей. То що ж ви хочете? – різко запитав батько.

Віктор трохи пом’явся, а потім зніяковіло посміхнувся і сказав:
– Мам, тату, а от бабуся живе одна, вона вже літня людина…

– І що ти зібрався жити з бабусею? Але тоді також будуть дві господині на кухні? Чи бабуся та господиня, яка стерпить у себе на кухні чужу жінку? – єхидно поцікавилася я.

– Наскільки я знаю свою свекруху, то вона точно ніяких потурань на молоду дівчину робити не буде. Так що, там ще важче буде ужитися.

– Та ні, ви мене не зрозуміли … Ми думали, що бабуся цілком могла б переїхати до вас, а ми оселилися б у її квартирі самі.

– Ого! – Вигукнув батько, – виходить, що син мій, а розум у нього свій. А ви бабусю запитали, чи згодна вона на такий обмін.

– Там вона повністю господиня у своєму будинку, має чудову квартиру в центрі, з хорошим ремонтом.

– Там у неї друзі-сусіди, вона ходить до якогось клубу «Золотий вік», веде гурток з в’язання і макраме. А звідси їй буде досить далеко туди добиратися. Навряд чи вона погодиться!

– Мам, тату, ви могли б її вмовити, – промимрив Віктор, – адже нам з Вірою потрібно десь жити.
– Так, зрозуміло, але чому за рахунок бабусі? – обурився батько.

-Та ти ще найголовнішого не знаєш, – хитро посміхнулася я, – бабуся зібралася заміж.
– Як?! – Вигукнули чоловік, і син.

– А що ви так здивувалися? Вона – вдова вже більш як десять років, ще не стара жінка, їй всього шістдесят п’ять років. Вона може вийти заміж і пожити щасливо.

– Вона мені по секрету зізналася, бо думала, що потім уже всім разом скаже і з нареченим познайомить…

– Він – її добрий знайомий, його звуть Гліб Борисович, він полковник у відставці, зараз підробляє десь, я не зовсім зрозуміла, де.

– Він переїде до неї, бо після розлучення в нього залишилася крихітна однокімнатна квартира в передмісті. Її вони, напевно, здаватимуть орендарям. Але цього я не знаю, тому брехати не буду.

– Вона мені не все розповіла, обіцяла потім мені всі подробиці свого особистого життя розкрити. Тож у жодному разі вона до нас не поїде!

– Та й не зовсім зручно було запропонувати їй такий обмін. Це що, натяк на те, що тобі все одно вже де жити, бо не довго лишилося?

– Так! – підвівся Віктор, – здорово взагалі! Бабця на старості років божеволіє, а ви ще й розчулюєтеся її вчинком!

– Знайшла якогось старого, якому жити ніде, він зазіхнув на її квартиру, а мені тепер що? Під огорожею жити?

-Ти що так обурився? – суворо запитав батько, – ти збожеволів? Бабуся тебе ростила, стільки з тобою сиділа, займалася, а тепер ти її вже ховаєш?

– А що? Можливо вона і справді збожеволіла? На старості років, яке весілля? Їй уже час про душу думати, скоро сімдесят років, а вона надумала нареченого – всі зі сміху помруть.

– Припини! – Стукнув кулаком по столу батько, – ти думаєш, що кажеш? Яке право ти маєш так відгукуватися про свою бабусю, а про мою матір?

– І з чого ти взяв, що ми зобов’язані надати вам окреме житло? Якщо ти хочеш одружуватися, створювати сім’ю, то й шукай кошти, щоб її утримувати. Якщо хочеш жити в окремій квартирі, то шукай гроші, щоб її винаймати, а то…

– Що, а то?! – У відповідь закричав Віктор, – якщо немає грошей, то і дітей мати не потрібно. А то заведуть дітей, а потім у всьому дорікають, жити не дають! А мені потрібно…

– Що тобі потрібно? Бабусю вигнати з квартири, нас усіх в однокімнатну поселити, щоб ми спокійно тут доживали!

– Правда, якщо вам допомога знадобиться з онуками, чи ще якась, то на допомогу приходити, а потім одразу у свою нору повзти й більше не витикатися! Так, чи що?

– Ми тебе виховали, і все, що могли давали. Ти, що, чогось потребував? Ти не мав того, що й інші діти мали?

– Ми з матір’ю для тебе тільки й жили, а вже на бабусю тобі взагалі гріх ображатись – вона тільки тобою і дихала. Ну як же, єдиний онук! А тепер вона захотіла бути щасливою! Вона ж не стара ще жінка.

– Так, а чому це вона захотіла стати щасливо за мій рахунок?

– Як це за твій? – не зрозуміла я, – чому це за твій? Вона живе у своїй квартирі, туди прийме чоловіка, а його невелику житлоплощу вони здаватимуть.

– Ну і могла б онуку поступитися своєю квартирою. Ви ж самі кажете, що я єдиний її онук, то кому ж вона й повинна залишити своє майно, як не мені?

– Нехай одружується, якщо їй так хочеться на старості років людей смішити. Але могла б зі своїм дідом вирушити у його квартирку, чи взагалі на дачу.

– Там чудові умови для життя. А ми молоді, нам ще довго жити, нам ще дітей ростити.

– А ти тільки зараз казав, що люди, які не мають грошей, не повинні дітей наживати. Ти сам собі суперечиш? Як же це? Чи ти вже грошима розжився? Тоді чого обурюєшся? Купи собі житло, та радуйся!

Віктор сердито мовчав, тільки сопів, він не розумів, чому його пропозиція викликала у батьків таке обурення. Адже він у всьому має рацію.

Вони з Вірою молоді, а батьки й, тим більше бабуся – старі, їм уже залишилося не так багато, про що тут взагалі можна говорити. І які можуть бути весілля у старому віці? Це ж безглуздо!

– Мам, тату, ну ви зрозумієте мене, зрештою, ну що вам варто? Я і Вєрці вже пообіцяв, що вмовлю вас, що баба переїде жити до вас, а ми оселимося в її квартирі.

– А як ти міг Вірі це пообіцяти? І як же вона поставилася до цього рішення? – обережно спитала я.

– Як? Як? Зраділа! Сказала, що у бабки чудова квартира, навіщо їй одній така? Вона цілком може нам її поступитися.

– А, значить, вона теж вважає, що тільки молоді мають право на життя, та на відмінні умови? А ми, старі, повинні тихенько сидіти в куточку і не рипатися?

– Виходити зі свого темного кута тільки, щоб вам у дзьобику грошики принести, або якусь фізичну допомогу надати.

– А ще, щоб ми якнайбільше майна накопичили, й вам у спадок вчасно залишили. Так, ми бачимо, що правильно я кажу.

– А ми, синку, – тихо сказала я, – виховали тебе неправильно. Ми все життя насамперед думали про твої інтереси, про себе часто забували, й ти до цього звик. Ти тепер усе тільки під себе гребеш, а про нас не хочеш думати.

– Зрозуміло, – скривився Віктор, – знову лірика. Отже, ви нічого не мінятимете? Мені зрозуміло. Розмови про самопожертву, про батьківське кохання – все, це казки!

– Усі думають насамперед про себе. Значить, і я так робитиму. Продам свою частку у квартирі й все.

– Я мушу розчарувати тебе, синку, – відповів батько, – твоя частка мізерна, вона не виділяється. Ми тобі виплатимо її, і роби, що хочеш. Тільки для початку проконсультуйся з юристом, а то потрапиш у халепу.

Коли Віктор, злий і похмурий, одягнувся і пішов, голосно грюкнувши дверима, чоловік сказав мені:
– Ось, а ми з тобою гроші накопичували на перший внесок на іпотеку.

– Ну що ж, а давай купимо собі на ці гроші путівку до Туреччини, та поїдемо відпочити. Ми з тобою жодного разу в житті нікуди не їздили, весь час економили для сина, – запропонувала я, – а дарма, видно, ми так чинили. Ось і виховали егоїста.

– А справді, – рішуче відповів мені чоловік, – зараз і відправимося в агентство, а то синок заявить, що в нашому віці вже і до Туреччини не їздять, тільки на дачі відпочивають.

Ми подивилися в очі один одному і засміялися, щоправда, зі слізьми на очах! І в нашому сміху було більше гіркоти, ніж веселощів, бо боляче визнавати, що ми так схибили! Що ви порадите, як нам краще вчинити?