– Ми хочемо зрозуміти, коли ви повернете нам гроші, – невістка одразу перейшла до суті. – Коли продам свою квартиру. Ми ж домовлялися. – А ви її продаєте? Щось я жодного оголошення на сайтах не побачила. – Та я ж через агенцію! – Тамаро Олексіївно… Скажіть правду. Я ж знаю, що Павло вже відсвяткував новосілля, – натиснула Ліза

– Ви ж бездітні, вам не поспіхом. А у Пашки – двоє! Як я можу не допомогти?

Тамара Олексіївна стояла посеред кухні з виглядом жертовної героїні, їй залишалося лише схопитися за серце. У голосі жінки прозирало розчарування. Мовляв, як же так, хіба ви не співчуваєте чужому лиху?

Ліза повільно відклала виделку та перевела погляд на чоловіка. Той одразу відвернувся.

– Мамо, поясни нормально, про що взагалі мова, – м’яко сказав він. – Ти ж таки нас не в аптеку просиш сходити. Детальніше.

Він говорив спокійно, але нігтем нервово дряпав етикетку на пляшці газводи. Тамара Олексіївна не приховувала свого хвилювання й активно жестикулювала під час своєї «промови».

– Так. Ще раз послідовно. Я знайшла однокімнатну квартиру. З гарним ремонтом. Недорого. Мені підходить, – заторохтіла Тамара.

– Я готова виставити свою двокімнатну на продаж хоч зараз, але це справа не швидка. Ви самі розумієте: реєстрація, документи, продешевити не хочеться. А угода по тій однокімнатній термінова.

– Там продавець переїжджає, поспішає, тож і знижка. Мені потрібні півтора мільйона на кілька місяців. Потім продам свою квартиру – поверну все до гривні.

Ліза притиснула долоню до чола і зітхнула. Ось це, звісно, ​​новини. Її свекруха була гіршою за трактор. Якщо вже Тамара вбила собі щось в голову, відмовити її буде не легко.

– Зачекайте. Ви ж нікуди не збиралися. Ви ніби хотіли жити тут.

– Ну, хотіла. А тепер передумала, – знизала плечима Тамара з такою невимушеністю, ніби йшлося про зміну марки прального порошку.

Ілля спробував усміхнутися, але вийшло непереконливо.

– Мамо, а Пашка тут яким боком?

– Ну, дивись. Ви все одно вже накопичили гроші, з’їхали від мене, житло собі підбираєте. Я лишилася сама. А навіщо мені аж дві кімнати?

– Мені й однієї вистачить. Я свою продам, ту візьму, а різницю Пашці віддам. Він візьме іпотеку. Нарешті не буде тулитися по орендованих хатах.

– Тобто ви пропонуєте нам відкласти всі свої плани заради Павла? – Не стрималася Ліза. – Зараз, коли ми вже обираємо квартиру?

Тиша на кухні раптом стала відчутною. Тамара сумно зітхнула.

– Ви ж без дітей. У вас все ще попереду. А Пашці треба зараз. Що тут незрозумілого?

У погляді Лізи спалахнули вогники роздратування. Це було несправедливо. Чому її чоловік має поступатися братові?

…Вони познайомилися з Іллею шість років тому. Він тоді тільки-но відучився і влаштувався на роботу. Рахував кожну гривню, але вже тоді у нього були конкретні плани на життя. Розумні. Спершу квартира, потім діти. Він терпіти не міг фразу про зайчика і галявину.

З Павлом було інакше.

Він був старший на п’ять років і жив з вічною думкою про те, що все якось “розрулиться”. З дружиною – милою, але вічно втомленою Настею, вони спочатку завели дитину і тільки потім почали думати, де жити. Потім другу, а там уже стало не до накопичень.

– Я так не хочу. Не хочу плодити злидні. Будемо все робити розумно, – сказав якось Ілля дружині.

Тепер ось це «розумно» раптово виявилося приводом для маніпуляцій. Свекруха ніби оцінювала своїх дітей виключно за кількістю онуків. І Ілля, звісно, ​​програвав.

– А якщо ви раптом не продасте? Чи передумаєте? – насупилась Ліза.

– Я мати, а не грабіжник! – Підвищила голос Тамара. – Що я, розводитиму на гроші власного сина? Такої ти про мене думки, так?

Ілля спантеличено потер чоло. Він ще не зібрався з думками.

– Лізо, поговорімо потім. Це все зненацька, так. Але… це ж мама. Не чужа ж людина все-таки…

Вона повільно мовчки підвелася і пішла до вікна. Скло запітніло від пари. На підвіконні стояла герань, яка майже засохла. Викинути ще шкода, а врятувати вже не можна. Прямо, як її довіра до свекрухи.

– Ілля, ти справді думаєш, що все буде нормально?

– Я… сподіваюся.

Ліза не могла піти проти свого чоловіка.

Вони дали гроші за три дні. Тамара розписку не запропонувала, а Ліза не наполягла. Не те щоб не подумала. Просто було ніяково. Все-таки мати Іллі. Він їй довіряв. Лізі не хотілося розколу у їхній родині.

– Дякую, дітки. Ви в мене такі добрі. Все добро завжди повертається, – лагідно сказала Тамара.

Коли вона пішла, Ліза довго мовчала. Вона сиділа на краю дивана, притискаючи до грудей спорожнілий гаманець, як хвору дитину. Вони віддали все. Навіть готівку.

– Якщо ми залишимося ні з чим, – сказала вона нарешті, не дивлячись на чоловіка, – винним будеш ти. Я тебе попередила.

Ілля не став сперечатися. Усередині щось неприємно задзвеніло, але він сподівався на здоровий глузд.

Дзвінки від Тамари ставали все коротшими, про «діток» вона згадувала все рідше, а про гроші намагалася зовсім не говорити. Спершу Ліза не підіймала паніку. Мало що. Може, свекруха зайнята. Може, занедужала.

Але тривога неминуче збиралася.

А потім Ліза зіштовхнулася з Мариною. Та дружила з Настею.

– Ой, привіт! – Марина привітно всміхнулася. – А чого ж це вас не було вчора на новосіллі?

– Привіт. На якому ще новосіллі? – Здивувалася Ліза.

– Ну, у Павла та Насті. Їм же Тамара Олексіївна подарувала свою квартиру.

Ліза завмерла. Вона опустила важкі пакети з продуктами на землю, повернула голову, подивилася кудись в далечінь. Їй не вірилося.

– Що?.. Подарувала? Ти нічого не плутаєш?

– Ага, подарувала. А сама в іншу переїхала. Ой! А чого ти так почервоніла? Тиск?

Лізі довелося поспіхом шукати найближчу лавочку. Ноги налилися свинцем. Але все ще залишалася боязка надія на те, що Марина щось переплутала.

Увечері Ліза, звісно, ​​поспішила поділитися з Іллею останніми новинами.

– Не може бути! Може, вона тимчасово пустила їх пожити? – припустив чоловік.

– Ага. І вони на честь цього закотили гулянку! Мама тобі дзвонила за останні два тижні? – Ліза примружилася.

– Ні… Але…

– Саме так. Нас, здається, кинули.

– Ні, стривай. Не може бути! Поговорімо із нею.

Вони поїхали до свекрухи наступного дня. Тамара відчинила їм двері в домашньому халаті, з мокрим волоссям та ввічливою усмішкою. Ніби нічого не сталося.

– Привіт, мамо. У нас тут є тема для розмови… – сказав Ілля.

– Звісно. Заходьте. У мене саме пиріг готовий. З капустою.

Ліза сіла за стіл, але відмовилася від їжі. Апетиту не було.

– Ми хочемо зрозуміти, коли ви повернете нам гроші, – невістка одразу перейшла до суті.

– Коли продам свою квартиру. Ми ж домовлялися.

– А ви її продаєте? Щось я жодного оголошення на сайтах не побачила.

– Та я ж через агенцію!

– Тамаро Олексіївно… Скажіть правду. Я ж знаю, що Павло вже відсвяткував новосілля, – натиснула Ліза.

Тамара завмерла на кілька секунд, а потім зітхнула. Вона навіть не злякалася.

– Ну гаразд. Не зовсім продаю. Поки що.

– Тобто ви… збрехали?

Лізі стало погано. Вона чула своє власне серцебиття. Щоки спалахнули, жовна заходили. Хотілося оперезати й свекруху, і наївного чоловіка.

– Я не збрехала. Я просто вирішила, що так правильніше. У Пашки ж діти. А у вас – поки що ні. Ну чого ви…

– Не смійте! – різко сказала Ліза. – Не смійте говорити таким тоном, ніби ми щось йому винні! Ми також хочемо дітей! Ми вам довірились! Ми вам все віддали! А ви вирішили, що можете обікрасти свого молодшого сина?!

Ілля мовчав і понуро дивився кудись у підлогу. Що він міг зробити? Кинутися на матір? Закликати брата до відповіді? Не його стиль, та й марно.

– Я вам все поверну, – тихо промовила Тамара. – Просто… не одразу.

У Лізи перед очима проносилися сцени з їхнього спільного життя. Вона згадувала, як вони збирали ці гроші. Вона прибирала у вихідні у чужих людей.

Миття підлог, прання штор, відтирання нагару зі старих плит… Ходила в рукавичках і з ганчіркою після п’ятиденки в офісі. Потім приходила додому і падала на ліжко, бо спина була готова тріснути.

Ілля працював у дві зміни. Знаходив підробіток через знайомих, допомагав вантажити меблі. Його болі в спині були постійними. Іноді він засинав у метро.

Піца була – розкіш. Нова постільна білизна – подією. Але вони відкладали, терпіли, думали, що це вкладення.

Переносили своє життя на потім. Сподівалися, що почнеться з появою квартири.
Але їхнє життя так і не встигло початися.

Увечері того ж дня Ліза плакала у ванній. Не плакала – ридала. Зі схлипами, із затиснутим ротом, з мокрою від сліз футболкою.

– Чому ти мовчав, коли вона це сказала?! – накинулася вона на чоловіка вже після цього.

– Я просто… Я не думав, що вона…

– А я думала! Я тобі казала! Але ти вибрав її! А вона обрала Пашу! А я… Мене ніхто не вибрав!

– Пробач… – чоловік тяжко зітхнув.

– Пізно.

Тепер Ілля та Ліза спали у різних кімнатах. Того дня він довго сидів на дивані перед сном, дивився у стіну і намагався переконати себе, що ще не все втрачено. Вірилося важко.

Їхнє спільне життя стало нагадувати валізу без ручки. Нести важко, а кинути – шкода. Вони сварилися через дурниці: хтось не виніс сміття, хтось забув зачинити вікно, чия черга пилососити. Відчуття напруги не відпускало їх, як і почуття бідності, що раптово наринула.

Лізі не було з ким поділитися цим неподобством. Батька не було, матір покійна. Подружки? Не хотілося виносити сміття з хати.

Залишалася лише бабуся, але в неї було хворе серце. Ліза не турбувала її до останнього, поки не відчула, що ось-ось вибухне, як вулкан.

– Бабуль? Можна приїхати? Я… не можу. Мені треба комусь виговоритись, – сказала Ліза, коли Варвара Миколаївна відповіла на дзвінок.

– Приїжджай, рідненька, – ласкаво відповіла їй бабуся.

Бабуся жила в іншому кінці міста. Сама вона була з тих людей, які ніколи не ділилися своїми почуттями, але вміли вислухати та підтримати, якщо не словом, то хоча б обіймами.

Внучку вона зустріла свіжозвареним компотом та вівсянкою з чорницею. На смак – та сама, яку вона готувала для Лізи в дитинстві.

Коли онука розповіла все, щойно стримуючи сльози, бабуся співчутливо кивнула.

– Чоловік у тебе недолугий, але добрий… Нічого, життя навчить.

Варвара Миколаївна перевела погляд на вікно, зітхнула і додала:

– Їдьте до мене. Не справа це – блукати по орендованих квартирах. У мене дві вільні кімнати, виживатимемо разом.

Ліза не витримала. Розплакалася. Вона обіймала бабусю, уткнувшись їй у плече, і мимрила слова подяки. Так, їх знову чекало пекло з економії та втоми. Але вони хоча б не одні в цьому пеклі. Їм буде хоч трохи легше.

Ліза залишилася з ночівлею. Ілля приїхав наступного ранку з двома сумками. Він був розгублений, не дякував і не перепрошував, просто привітався, пройшов на кухню, сів і дивився, як пара підіймається від каструлі з супом. Він старанно уникав поглядів.

Але потім, коли суп був готовий, Ілля поїв з апетитом. Вперше після розмови з матір’ю. Він посоромився просити добавки, але Варвара Миколаївна зрозуміла сама і налила ще.

– У цьому будинку не заведено ходити голодними, – суворо сказала вона, підібгавши губи.

Поступово життя почало вирівнюватися. Ілля влаштувався на підробіток у доставку вечорами. Ліза знову взялася за фріланс. Може, вже без колишнього ентузіазму, але з завзятістю.

Вони вже не будували особливих планів, не збиралися виконувати п’ятирічку за три роки, але знайшли сили почати з нуля і намагалися не перегоріти на цьому шляху. Навіть стали менше лаятись.

Від Тамари та Павла більше не було ні дзвінків, ні повідомлень. Ліза видалила їхні номери. Ніхто з них навіть не перепросив.

Стало ясно. що цей родинний зв’язок розірвано. Можливо, це й на краще. Цей досвід коштував надто дорого, щоб не засвоїти його.

Не можна нікому довіряти, – особливо рідним людям! А мати… Бог їй суддя! Вона обрала собі годувальника. Забула, недолуга, що закон бумеранга ніхто не скасовував…

Як вам вчинок матері? пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.