– Ми можемо все почати спочатку, Олю, – шепотів Олексій, і в його інтонації звучало майже дитяче благання. – Це була помилка, випадковість! Дочка не є загрозою нашій родині! Обіцяю тобі. Пробач мені, люба…

– Повтори, що ти сказав?

Ольга стояла посеред вітальні, вчепившись пальцями в спинку крісла. Вона, не моргаючи, дивилася на Олексія, на людину, з якою прожила майже двадцять років. І якого, як їй здавалося, знала, як саму себе.

Дітей у них не було – спочатку було “не час”, потім “треба ще почекати”, а потім вже просто не вийшло. Разом вони пройшли багато чого: іпотеку, ремонти, важкі часи та рідкісні відпустки.

Їхні стосунки здавалися спокійними та надійними, без бурхливих пристрастей, але з теплом та звичною близькістю.

Олексій важко зітхнув. Він скривився, як від зубного болю, винувато глянув на Ольгу і повторив усе спочатку, повільно, наче пояснюючи щось дуже складне.

– Кілька років тому у мене був романчик, – Олексій не дивився дружині у вічі, вивчаючи візерунок на килимі. – Дурість, помилка, випадковість.

– Тоді у нас з тобою був тяжкий період, пам’ятаєш? Я зірвався і зізнаюся накосячив… І ось тепер вона з’явилася.

Ольга мовчала, намагаючись зрозуміти, до чого він веде. Усередині все стискалося в тугий вузол від передчуття катастрофи.

– Вона знайшла мене і повідомила, що в мене є дочка, – продовжував Олексій, все ще не підводячи очей. – Їй три роки.

Світ навколо Ольги похитнувся. Щойно, буквально цієї хвилини, її життя і сім’я розвалювалися на частини.

– Олю, але я присягаюся тобі, – Олексій ступив до неї, простягаючи руки. – Я нічого не відчуваю до тієї жінки. Я люблю лише тебе і залишуся з тобою.

– Розумієш? Допомагатиму дитині лише матеріально, бо діти не винні у вчинках дорослих. Але мені вони не потрібні. Мені потрібна лише ти.

Ольга опустилася у крісло, обхопивши себе руками. Сльози текли гарячими доріжками по щоках, але вона їх не помічала. Чоловік сів поруч, обережно торкнувся її плеча.

– Ми можемо все почати спочатку, Олю, – шепотів Олексій, і в його інтонації звучало майже дитяче благання. – Це була помилка, випадковість! Вона не є загрозою нашій родині. Обіцяю тобі. Пробач мені, люба…

Ользі знадобився не один місяць, щоб пробачити чоловікові. Її любов виявилася сильнішою за біль і приниження. Вона свято вірила, що все можна виправити.

Що двадцять років шлюбу не можуть зруйнуватися через одну безглузду помилку. Олексій був такий вдячний, такий ніжний, що Ольга майже повірила – найгірше позаду, а попереду тільки добре.

Але час показав зворотне. Чоловік дедалі частіше став зникати «у справах». То подарунок відвезти доньці, то «в садку свято, не можу не прийти».

Скоро Олексій почав розповідати про дівчинку з усмішкою, якої Ольга давно не бачила на обличчі чоловіка. Потім почав згадувати й матір дитини, дедалі частіше з теплотою в голосі.

– Світлана молодець, вона гарна мама, – казав Олексій за вечерею, розрізаючи котлету. – А Машенька на мене дуже схожа. Мої очі, ямочки й такий самий упертий характер.

Ольга намагалася не помічати, як змінюється чоловік, як спалахують його очі при згадці дочки та її матері. Але її біль ставав гострішим з кожним днем.

Олексій все частіше затримувався після роботи, йшов у вихідні, скасовував їх рідкісні вечори вдвох. Ольга розуміла, як поступово зникає з його життя. Поступається місцем іншій – тій, яка подарувала чоловікові дитину…

Переломним моментом став вечір, коли вони збиралися піти в театр. Рідкісна спільна подія, на яку Ольга чекала цілий місяць.

Спеціально до цієї події вона купила нову темно-синю сукню. Зробила укладання. У грудях жевріла надія, що все налагодиться.

Але Олексій зателефонував за годину до виходу. І Ольга одразу зрозуміла – вистава скасовується.

– У Марійки температура під сорок, – чоловік говорив швидко, нервово. – Світлана в паніці, лікар приїде тільки через дві години. Я не можу не поїхати. Ти ж мене розумієш?

Олексій повернувся лише вранці. Ольга розуміла, що він ночував у іншій квартирі. Він спав під одним дахом із тією жінкою, з їхньою донькою. Ольга не могла більше мовчати, вдавати, що все нормально, що вона не помічає того, що відбувається.

– Ти тепер тільки про них і думаєш! – кричала Ольга, розмахуючи руками. – Про неї, про дочку, про що завгодно, тільки не про мене!

– Коли ти востаннє цікавився, як я почуваюся? Коли ми востаннє проводили вихідні разом? Коли ти мене цілував?

Олексій почав виправдовуватися. Вини в голосі чоловіка вже не було. Тільки втома та роздратування від необхідності пояснювати очевидне.

– Олю, ну зрозумій… це моя дитина! Моя дочка! Я просто не можу ігнорувати її потреби. Не можу не брати участі у її житті.

У цей момент Ольга зрозуміла: його «помилка» давно перестала бути такою. Світлана і Маша стали частиною життя Олексія, можливо, найважливішою. А сама Ольга перетворилася на тінь, на нагадування про колишні роки.

– А що сталося з твоїми обіцянками? – тихо спитала Ольга, сідаючи навпроти чоловіка. – Ти ж присягався, що вони для тебе нічого не означають. Що любиш лише мене. Пам’ятаєш свої слова?

Олексій відвів погляд, потер перенісся нервовим жестом. Мовчання затягувалося, ставало все більш промовистим, голоснішим за слова.

– Я думав так і буде, я не брехав тобі, – нарешті зізнався чоловік. – Але я полюбив доньку. Марійка така розумна, смішна… І я полюбив Свє… – Олексій різко замовк, розуміючи, що ляпнув зайве.

– І? – наполегливо запитала Ольга, хоч уже знала відповідь. – Домовляй, Льоша.

– І Світлану теж, – ледь чутно промовив чоловік. – Я зрозумів, що таке справжня родина. Сім’я там, де є дитина, є майбутнє.

Слова чоловіка повалилися на Ольгу крижаною хвилею. Олексій полюбив не лише дитину. Чоловік покохав і матір дівчинки. Це вже не просто інтрижка, не матеріальна допомога. У Олексія з’явилася друга родина. І це був кінець усьому…

– Ти спиш із нею, – це було не питання, а констатація факту.

Олексій кивнув, не підводячи очей. Більше не було сенсу вдавати.

– А я що, не сім’я? – Ольга підвелася з місця, і в її інтонації з’явилася сталь. – Двадцять років шлюбу – це не сім’я?

– Олю, зрозумій, коли є дитина – це зовсім інше, – виправдовувався Олексій. – Тобі не зрозуміти!

– Ось як ти заговорив? – Закричала Ольга, і весь біль, що накопичився, вирвався назовні. – Щоразу, коли я розмовляла про дітей, ти знаходив причини: кар’єра не дозволяє, грошей мало, квартира маленька, час непридатний. А тепер наша родина тебе не влаштовує!

Олексій жалібно подивився на Ольгу.

– Так, я помилявся тоді. Але тепер у мене донька. І тобі треба цьому упокоритися. Ми можемо щось вигадати. Не обов’язково…

– Не обов’язково що? – Ольга розсміялася гірко, без тіні веселощів. – Розлучатись? А що твоя Світлана скаже? Хоча про що це я? Вона народила від одруженого, отже, сорому в неї й так не було!

– Не кажи так про Світлану, – різко обірвав чоловік. – Вона гарна жінка. Прекрасна мати.

– А я погана дружина? Ну хай буде так!

Більше Ольга не збиралася це терпіти. Вона розвернулась і пішла до спальні збирати речі. Олексій пішов за дружиною, розгублено спостерігаючи, як вона жбурляє одяг у валізу.

– Олю, давай поговоримо спокійно. Не потрібні такі різкі рішення. Можливо, ми знайдемо компроміс.

– Різкі? – Ольга не оберталася, продовжуючи збирати речі. – Я терпіла три роки твоє подвійне життя. Три роки дивилася, як ти перетворюєшся на чужу людину. Я й так надто довго терпіла! Дозволяла принижувати себе. А ви за моєю спиною…

– Куди ти підеш? – розгублено спитав чоловік. – Квартира наша спільна, ти не можеш просто піти.

– Відсуджу в тебе половину квартири, та всіх накопичень по закону, – чітко промовила Ольга, застібаючи валізу.

– Двадцять років спільного життя – це чимало! А потім ти можеш йти до своєї нової родини й жити на втіху. Обманювати й принижувати себе більше не дозволю.

Олексій спробував схопити дружину за руку, але Ольга відсмикнулася, наче від вогню.

– Я ж не хотів, щоб так вийшло. Все само вийшло, я не планував закохуватися.

– Нічого само не трапляється, – відрізала Ольга, підіймаючи валізу. – Ти зробив вибір на користь доньки та коханки. Тепер живи із цим!

…Через місяць, коли всі папери з розлучення були оформлені, Ольга переїхала в невелику двокімнатну квартиру на іншому кінці міста.

Житло було світле, але порожнє. Перші дні пройшли у дивній, оглушливій тиші. Ольга ходила по кімнатах і не могла звикнути до того, що нікого більше немає поряд.

Доводилося знову вчитися жити одній. Купувати продукти тільки для себе, готувати маленькі порції, засипати в порожньому ліжку.

У парку Ольга дивилася на мам із візками, дітей на майданчиках. Вона розуміла, що через колишнього чоловіка вона втратила можливість мати власну дитину.

Але руки опускати вона не збиралася. У телефоні Ольга відкрила вкладки з сайтами дитячих будинків.

Десь там на неї чекала дитина, якій вона подарує все тепло і любов, не витрачені за ці роки. Вона вірила, що це обов’язково станеться.

І в неї знову буде сім’я, справжня та чесна. А закон бумеранга ще ніхто не скасовував! Тож віділлються недолугому її сльози…

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки.