– Ми на весілля не підемо, – за добу до урочистостей заявили свекри

Я визирнула у вікно: з хвилини на хвилину мали приїхати мої майбутні родичі. Я мала побачити свекрів вперше, тому дуже сильно нервувала.

Коли до будинку під’їхало таксі, я гучним вигуком сповістила нареченого, що його батьки приїхали.

– Зараз піду зустрічати, – відповів Ігор, проте новий окрик змусив його зупинитися.

– Коханий, а скільки їх має бути? – схвильованим голосом спитала я.

– Ну в мене тільки батько і мати, – засміявся у відповідь чоловік, і взявся взуватися.

– Дивно, це точно твої? З таксі вилізло п’ятеро людей, – з надривом відповіла я.

Ігор навшпиньки у взутті пройшов у зал, і теж подивився у вікно. Його здивуванню не було меж: крім матері та батька, приїхали дві двоюрідні сестри та тітка, яку він сильно недолюблював.

– А вони що тут забули? – чоловік розгублено почухав потилицю. – Я їх точно не кликав.

Ігор кілька хвилин дивився у вікно і відірвав погляд лише після того, як дзвінок матері вивів його зі ступору.

– Синку, ми чекаємо на тебе. Спустись і допоможи сумки підняти, – наказним тоном промовила Світлана Василівна.

– Зараз, – коротко відповів він, і з розгубленим виглядом подався зустрічати родичів.

Поки Ігор спілкувався з ріднею, я щиро дивувалась і думала над тим, де і як розмістити гостей.
Квартира у нас була двокімнатна, але, попри це, розмістити п’ять осіб було важко.

– Де наша невістка? – крикнула з порога Світлана Василівна. – Хоч наживо на неї подивлюся.

Я невпевнено вийшла до передпокою і, видавивши усмішку, привіталася з гостями.

– Гарненька! – промовила жінка. – Я тітка Валя, Ігорьок – мій племінник, а це його сестри, – додала вона, і кивнула на двох повненьких жінок тридцяти-тридцяти п’яти років.

Я всім посміхнулася, та запросила гостей за стіл. Вловивши момент, я відкликала у бік Ігоря.

– Чому їх п’ятеро? Ти уточнив? – нервово запитала я. – Ми не планували стільки гостей. А в нас все пораховано…

– Їх мама покликала, виявляється, – пробурчав у відповідь Ігор. – Не вижену ж я їх із квартири.

– Ти чув, що я сказала? У нас на завтра розраховані місця на певну кількість гостей! – підвищила я голос.

– Чув. Потрібно зателефонувати в кафе і дізнатися, чи можна додати замовлення ще на троє людей, – пошепки сказав чоловік.

– Тоді йди сам і дзвони! – рикнула я на нього і вирушила до гостей, бо вважала, що некрасиво залишати їх самих.

Ігор виконав мою вимогу, та зателефонував у кафе. Там нам пішли на зустріч, і додали замовлення ще на трьох осіб, збільшивши витрати.

Однак це була лише частина оказії, найголовніше нас чекало попереду! Після того, як голодна рідня змела зі столу всю їжу, я зрозуміла, що доведеться знову бігти в магазин.

Поки я ходила, Світлана Василівна, підперши рукою спину, стала розумно ходити по квартирі.

– Сину, живете ви, звичайно, худо-бідно, – оглянувши квартиру, підсумувала вона. – Про свою вже треба думати. До речі, ви цю тему з Юлею обговорювали?

– Ну так, але нам поки що вигідніше винаймати, – усміхнувся у відповідь Ігор.

– Ні, треба про своє житло думати, – втрутилася в розмову тітка Валя, яка вирішила, що без неї не обійдеться. – Іпотеку брати, та платити її все життя, – додала вона, саркастично захихикавши.

– Що ти на них іпотеку вішаєш? У них може зарплата ніяка, – почав суперечити сестрі Вадим Вікторович. – Ти багато грошей отримуєш? – Батько дивився на сина.

– Нормально, нам вистачає, – ухильно відповів Ігор, який не хотів обговорювати з ним тему грошей.

– Скільки? Ну, скажи, – спробував з’ясувати Вадим Вікторович. – Тисяч сорок, мабуть?

– Ну, не сорок, але близько того, – відмахнувся чоловік.

Він не хотів озвучувати родичам точну суму своєї заробітної плати, бо знав, що рідня має звичку рахувати чужі гроші.

Поки свекри допитували Ігоря, із магазину з повним пакетом повернулася я. Свекор побіг мене зустрічати, й одразу почав перевіряти, що саме я купила.

– О, ковбаска сиров’ялена! Я таку востаннє їв на весіллі у племінниці, – задоволено потер руки Вадим Вікторович. – Давай сюди, – додав він, і вирвав з моїх рук паличку ковбаси.

Не питаючи дозволу, свекор підтюпцем побіг на кухню нарізати собі ковбасу на бутерброд. Решта рідних, помітивши це, теж поспішили слідом за ним на кухню. Я продовжувала у ступорі стояти у передпокої.

Я дивувалася, як вони так швидко знову захотіли їсти. Ігор упіймав мій розгублений погляд, і знизав плечима.

Зайнявши місця за столом, вони почали бурхливо обговорювати завтрашню весільну урочистість. Я почула їх і зрозуміла, що з усією цією метушнею, забула про своє весілля.

Я побігла перевіряти телефон, та побачила багато пропущених дзвінків від рідних та друзів. Щойно я зібралася передзвонити їм, як мене голосно покликала на кухню Світлана Василівна.

– Юля, іди сюди, люба! Є серйозна розмова, – прокричала вона голосно.

Я стиснула зуби й видавила з себе награну усмішку, щоб постати перед свекрухою в гарному настрої.

– Дорога, вибач, але ми на весілля завтра не підемо, – приголомшила мене Світлана Василівна.

Я з розгубленим обличчям завмерла у дверях. Свекруха, задоволена тим, що ця новина викликала фурор, сором’язливо посміхнулася.

– Ми не підемо не тому, що не хочемо, а тому, що не можемо, – знизала вона плечима. – Нам одягти нічого…

– Як нічого? – перепитав Ігор. – Ви жартуєте?

– Аж ніяк, синку, – важко зітхнула жінка. – У старому ж на весілля не підеш!

– І що тепер робити? – сплеснув руками Ігор. – Навіщо ви тоді взагалі приїжджали? Між іншим, ми на вас місця теж забронювали! Гроші вже заплачені.

– Ну а що я вдію? – З досадою відповіла Світлана Василівна. – Нема в чому нам йти!

Вадим Вікторович хитро посміхнувся і, зиркнувши на дружину, солодко промовив:
– Купи всім лахміття, раз багато грошей отримуєш!

Ігор розгублено дивився на батька, він був готовий спопелити його поглядом.

– Тільки, якщо так, – підхопила слова брата тітка Валя.

– Мені треба порадитися з Юлією, – сказав він, і подивився на мене, а я продовжувала стояти на тому ж місці.

Я була дуже роздратована тим, що рідня Ігоря вирішила проїхатися на нашій шиї. Мало того, що вони приїхали не вдвох, а вп’ятьох, так ще й натякають на те, щоб ми їх одягли на весілля.

Оскільки гроші на кафе були витрачені, і їх не можна було повернути, я погодилася на купівлю одягу для родичів Ігоря. Однак на весіллі з’ясувалося, що гості приїхали ще й без подарунків.

– Ми потім надішлемо гроші, – запевнила вщент нахабна рідня.

На весіллі гості їли та пили від пуза, а за два дні поїхали в обновках додому, проте, гроші у подарунок так і не переказали.

А я собі міркую, і дивуюся – яка ж мені недолуга “рідня” дісталася! Треба ж бути такими наглими, та хитрими! А ви що скажете з цього приводу?