– Ми не будемо купувати квартиру! Я не хочу влазити в це іпотечне ярмо! – Та як ти не розумієш! – Заплакала Арина. – Це ти не розумієш, – перервав Матвій. – Я спадкоємець!

– Ми не будемо купувати квартиру! Я не хочу влазити в це іпотечне ярмо!

– Та як ти не розумієш! – Заплакала Арина.

– Це ти не розумієш, – перервав Матвій. – Я спадкоємець!

Він сказав це так велично і гордо, що Арина більше нічого не стала говорити. Сперечатися з Матвієм було марно, він знову заспівав свою улюблену пісню про спадщину. Вона поблажливо подивилася на нього, зітхнула і коротко сказала:

– Прощавай…

– Ти розлучилася з Матвієм? – подруга Арини, Ліза, не повірила своїм вухам.

– Розлучилася. І що такого? – відповіла Арина.

– Та я б… Блін… Навіть не можу повірити… – Ліза не могла підібрати слів. Вона думала про те, що якби вона була на місці подруги, нізащо б не розлучилася з таким чоловіком, як Матвій.

– Розумієш, я так не можу, він якийсь дивний, – тихо промовила Арина.

…Познайомилася Арина з Матвієм на роботі. Він працював у фірмі, яка співпрацювала з тим підприємством, де працювала вона.

Декілька разів вони бачилися, коли Матвій приходив узгоджувати деякі папери. Якось вони навіть перекинулися декількома фразами, і все.

Потім якось їм довелося разом чекати в приймальні якогось начальника, щоб підписати папери, і вони розмовляли.

З того часу Арина та Матвій почали спілкуватися, зустрічатися, дружити. Виявилося, що вони мешкали в одному місті, тільки в протилежних його кінцях.

З певного моменту їхня дружба переросла в щось більше. На той час Матвій вже отримав хорошу посаду. Це було те, чого він довго прагнув, можна сказати, межа мрій.

Кілька років Матвій наполегливо працював, викладався на всі двісті відсотків, терпляче чекаючи, що його нарешті помітять і оцінять. Матвій був дуже амбітним. І ось йому пощастило.

Ліза часто по-доброму жартувала з Арини. У Матвія було гарне прізвище, тож Ліза і так, і сяк приміряла його до імені своєї подруги. І все підколювала її про весілля:

– У травні тільки не одружуйтесь! Прикмета погана.

– Я тебе благаю, про яке весілля йдеться? – округляла очі Арина. – Ми просто зустрічаємося.

– Ага… Ну-ну… Іншому комусь зуби заговорюй, тільки не мені. Зустрічаються вони! – Жартувала Ліза.

– Ну, гаразд, так. Не просто зустрічаємось, – усміхнулася Арина. – У суботу поїду знайомитись із його матір’ю.

– Ось!

– Що ось? Це ще ні про що не говорить, – слабко відбивалася Арина, але невгамовна Ліза вже начепила на себе свій шовковий шарф, зав’язавши його на кшталт стрічки свідка на весіллі, і заспівавши перші акорди маршу Мендельсона, заявила:

– Я буду свідком з боку нареченої!

Арина, пирснувши від сміху, поважно кивнула головою на знак згоди.

– Ну, як все пройшло? Розповідай! – звеліла Ліза, щойно побачивши подругу наступного дня після суботньої «званої вечері» в будинку у Матвія.

– Знаєш… Ніби нічого, а ніби й ні…

– Що, твоя майбутня свекруха – жахлива жінка? – Ліза відразу зробила поспішний висновок і скорчила жалісливу гримасу.

– Та ні, що ти! Гарна жінка. Ну принаймні мені так здалося, просто…

Коли Арина увійшла до квартири, то чимало здивувалася. Обстановка була така, наче вона потрапила у своє дитинство.

Стара гнута вішалка, трюмо в передпокої з заляпаним дзеркалом, у вітальні радянська стінка, крізь каламутні шибки якої просвічував типовий набір кришталю.

А ще – продавлені крісла, вкриті пледами, щоб приховати потерту оббивку. Вовняний палас, часів радянщини – облізлий і досить пошарпаний – диво, якого батьки Арини вже двадцять п’ять років тому позбулися, коли вона ще була маленька…

Все б нічого, але сам Матвій ніяк не в’язався з цим антуражем. Тільки недавно Арина дивувалася тому, що він купив собі куртку за нечувану ціну, яка, до речі, зовні нічим не була примітною.

Матвій завжди стежив за іміджем і надавав великого значення своєму зовнішньому вигляду. Одних сорочок він мав штук двадцять.

Краваток – ще більше, черевики – кілька пар, всі дорогі, якісні. Годинники, браслети, персні, каблучки, та інші аксесуари.

Якось, коли Матвій запросив Арину в ресторан, він одягнув на рукави сорочки запонки. Вони були дуже цікаво виконані, і Арині залишалося лише здогадуватися, скільки вони коштували.

Хоч із новою посадою зарплата Матвія і стала досить високою, але він і до цього зовсім не бідував.

Старенька мати Матвія, бо він був пізнім сином, мала інший вигляд. Простий байковий халат, на ногах старі, розношені капці, на голові хвостик, зібраний дешевою гумкою.

Вона була тендітна, низенька і виглядала, наче розпатланий горобець. Ласкаво усміхнувшись дівчині, вона провела її на кухню, де був накритий стіл.

Ось зі столом було все нормально, в тому сенсі, що на ньому стояло. Дорогий красивий торт, тістечка. В одній вазі лежали гарні цукерки, в іншій – фрукти.

Однак, обстановка на кухні була все тих самих часів, що й меблі у вітальні. Потертий гарнітур, стара плита, розгойдані триногі табуретки, простенькі фіранки.

Широке підвіконня було завалене якимись банками-склянками, а на ньому важливо височило велике алое в глиняному горщику з оббитими краями.

А найголовніше, – це низенький холодильник, який деренчав так, що Арина аж підстрибувала щоразу, коли він вмикався.

– Чудо техніки! – усміхаючись, вказував на нього Матвій. – Працює!

– Так, дівчинко, – усміхалася мати Матвія, Віталіна Василівна. – Це ще батько Матвія купував, з’їздив на шабашку, заробив грошей, от і купив холодильник! Пам’ятаю, як ми раділи…

– А потім чотирирічний Матвійко сховався за цей холодильник, коли до нього на Новий рік приходив Дід Мороз.

– Матвій від страху закотив істерику, він так злякався, що відразу забився в кут і не виліз звідти, аж поки Дід Мороз не пішов. Жодними цукерками та подарунками не могли виманити, репетував «благим матом».

– Ну, мамо… – дорікнув Матвій матір за такі подробиці, що змусили його густо почервоніти.

Арина ввічливо мовчала, а Віталіна Василівна задумливо посміхалася, мабуть, згадуючи ті часи.

У кімнаті Матвія ситуація була краща. На старому потертому столі стояв новенький комп’ютер. Арина знала його ціну, і вона була чималенька, Матвій їй розповідав.

На тумбі стояв великий гарний телевізор. Придивившись, Арина зрозуміла, що це не просто телевізор, поряд стояли стовпчики, це був домашній кінотеатр.

– Мама не любить дивитися телевізор, дедалі більше в’яже чи читає, хоча майже нічого не бачить, зір у неї слабкий, – усміхнувся Матвій. – Довелося поставити його до мене.

– Ну, і що такого? – Запитала Ліза, вислухавши розповідь подруги. – У нього тільки нещодавно гроші великі з’явилися, от і не встигли поки що нічого купити. Так багато людей живе.

– Знаєш … Мені інше не сподобалося, – задумливо сказала Арина. – Я спитала, де ми житимемо після весілля, а він…

– Де, де? – перервала невгамовна Ліза. – Певна річ, квартиру треба купувати. Гроші є, виплатіть іпотеку, нормально все буде.

– Він каже, що винайматимемо.

– Ну… Поки не назбираєте на перший внесок, так… В принципі, логічно.

– Не логічно! Винайматимемо завжди, і будемо чекати.

– Чого чекати? – Не зрозуміла Ліза.

– Він спадкоємець двох квартир. На них і чекатимемо.

– У сенсі?

– Матвій сказав, до речі, прямо при матері, що в нього є самотній дядько, який, кхм… зовсім старий, ну і… І мати теж стара, інших родичів у них немає.

– Загалом, незабаром він стане щасливим власником двох квартир. Тому брати іпотеку немає сенсу, орендуватимемо і чекатимемо…

– Так і сказав? – Вразилася Ліза.

– Ага. А мама його, знаєш, усміхається так, ніби підлещується перед ним, в очі йому заглядає: «синку, синку», а він і не дивиться на неї, немов вона порожнє місце, чи річ якась. Покорчило мене це!

– Наче він чекає, коли її не стане і навіть не приховує цього!

– Потім, каже, ремонт зробимо. Все винесемо на смітник, – згадала слова Матвія Арина.

– Включаючи й маму, – невдало пожартувала Ліза. – Оце справи…

На тему спадщини Матвія молоді люди постійно сперечалися. Матвій заявляв, що чекати залишилося недовго і брати іпотеку, сенсу немає.

Робити ремонт та купувати нові речі у квартиру – теж немає сенсу. Вже потім все і викинути одразу, весь мотлох. А взагалі це не тільки мотлох, дещо служить і справно працює.

– А мама? – тихо спитала Арина.

– Що, мама? Вона хворіє постійно, я ж кажу, вік уже. І дядько весь хворий, він навіть старший за матір на п’ять років. Скрипить поки що. Але не думаю, що це довго триватиме.

– Його квартиру здавати можна. Або можна спочатку її відремонтувати, потім туди переїхати й ремонтувати квартиру матері. Загалом – придумаємо, як бути.

– Послухай, але… Можна ж купити свою квартиру, а не чекати, поки твоя мати та дядько… Емм…

– Дурниці! Я спадкоємець єдиний! Я! Все моє буде, і двокімнатна матері, і однокімнатна дядька, почекати тільки треба, – стверджував Матвій…

– Ось я взяла, та й пішла від нього. Гнила в нього душа, Лізко… – сумно зітхнувши, сказала Арина.

– Виростила мама красеня-егоїста, – пробурчала Ліза, наливаючи чай собі та подрузі. – Вийдеш за такого заміж, і не відомо потім, чим це обернеться…

– Та й не люблю я його, – сказала Арина.

Ліза недовірливо похитала головою. Арина любила Матвія, просто своїм «практичним та утилітарним» підходом до матері він змусив її міцно замислитися.

Душевні якості супутника життя не менш важливі, ніж решта атрибутики.

Арина не шкодувала, що розлучилася з Матвієм. Вона потім ще деякий час згадувала різні подробиці, на кшталт того, як Матвій іноді хотів на ній заощадити, або взяти собі, що краще, а їй те, що залишиться і багато інших дивацтв.

– Знаєш, мені шкода його матір. У неї такі сумні очі, втомленої від життя людини, хоча вона посміхається і вдає, що все нормально.

– У самого Матвія життя б’є ключем. Собі він ні в чому не відмовляє, живе на повну котушку. Він уже за всіх вирішив. І чекає, доки йому звільнять житлоплощу, – зізналася якось Арина Лізі.

…Через деякий час Матвій серйозно захворів, та так, що ледве не вирушив на той світ.

Виявилося, що купуючи собі все, що заманеться, відпочиваючи, розважаючись і живучи гарним життям, він не зробив майже ніяких накопичень, і йому довелося продавати свої речі, щоб сплатити за дороге лікування.

На той час, він так і не одружився, продовжував жити з матір’ю і Віталіна Василівна самовіддано виходжувала сина, забувши про свої хвороби та поважний вік.

Дуже літній дядько Матвія живе, і на той світ не збирається. Нещодавно він придбав собі ноутбук і тепер освоює інтернет, із задоволенням читаючи про свою улюблену рибалку, та знаходячи все більше однодумців.

Мама Матвія теж почувається цілком непогано. Пережите хвилювання за здоров’я Матвія, ніби струснуло літню жінку, вибивши з того безбарвного розміреного життя, яким вона жила.

Виходжуючи Матвія, Віталіна Василівна набула нового сенсу життя, і коли син одужав, вона підбадьорилася, адже заради нього вона й жила.

А Матвій, поки хворів, багато всього переосмислив і зрозумів одну важливу річ, що можна сто разів все розпланувати й за всіх вирішити.

А трапитися може все, що завгодно, і вмить перекреслити твої плани, адже, чоловік гадає, а Бог над усе має. Так часто каже йому мама…

А ви як вважаєте, слушно вчинила Арина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.