– Ми розраховували, що ви Світланку у себе поселите

– Лізо, тут тітка Наташа просить, щоб ви Світлану на пару днів прихистили, – зателефонувала Лізі мама.

– А що сталося?

– Та Свєта собі роботу в місті знайшла на якомусь підприємстві. Там їй гуртожиток дають, але лише після того, як влаштується.

– Вона у понеділок заяву напише, її оформлять, а до гуртожитку лише наступного дня зможе вселитися, – пояснила мама.

– Добре, нехай приїжджає, прихистимо, – погодилася Ліза.

Двоюрідну сестру Світлану вона чекала у неділю ввечері. Але та заявилася у п’ятницю.

Ліза щойно прийшла з роботи, переодяглася і зібралася зайнятися вечерею, коли у двері подзвонили. Вона подумала, що це Артем – її чоловік, він уранці йшов першим і частенько забував ключі.

Але на порозі стояли дві дівчини – двоюрідна сестра Лізи Світлана, і ще якась брюнетка з пірсингом у носі.

– Привіт! Це Аліса – моя подруга. Не лякайся, ми з нею завтра по магазинах пробіжимося, і вона ввечері в селище поїде, – повідомила Світлана.

– Загалом ми й на тебе сьогодні не чекали. Мама сказала, що тобі треба кілька днів до вівторка протриматися, – сказала Ліза. – Думали, що в неділю приїдеш.

Дівчата пройшли до кімнати, а Ліза зателефонувала чоловікові та попросила його купити деякі продукти – гостей треба було годувати.

За вечерею Ліза сказала:

– Не знаю, як бути, у нас на завтра були свої плани – нас друзі запросили на дачу. Ми думали годині о дев’ятій поїхати й повернутися тільки ввечері.

– І живіть за своїми планами. А ми завтра підемо до торгового центру, пройдемося, потім там же й пообідаємо. А після цього я Алісу проведу на автобус і вас чекатиму вдома. Лише ключі мені залиште.

Ліза, звичайно, знала, що Світлана – не та людина, якій можна беззастережно довіряти, але самим залишатися вдома їм не хотілося, а тягнути дівчат із собою – теж був не варіант. Тож вона погодилася.

Коли вони повернулися, Світлана сиділа на дивані перед телевізором. У кімнаті був порядок, на кухні теж. Єдине – у раковині стояв брудний посуд, що залишився після сніданку Світлани та її подруги.

Ліза полегшено зітхнула – вона таки турбувалася і навіть шкодувала, що довірила Світлані ключі від квартири.

Те, що вона переживала недаремно, Ліза зрозуміла ввечері в неділю, коли відкрила шафу, щоб приготувати костюм на завтра.

По-перше, вона побачила, що одяг висить не в тому порядку: у неї все було розподілено – окремо костюми та сукні, в яких вона ходила на роботу, на інших вішаках – спортивний, на третіх – домашній одяг. Три вечірні сукні висіли в чохлах у глибині шафи.

По-друге, Лізі впала в очі затерта помаранчева пляма на її жовтому піджаку.

– Світлано, ви навіщо брали мої речі? – обурилася Ліза.

– Ой, подумаєш, ну взяли поносити! У тебе цих суконь та піджаків повна шафа. Ми хотіли пофоткатись. Дивись, які класні фото в торговому центрі зробили! Пляму Аліса вже потім посадила, коли ми були в кафе.

Світлана показала Лізі фотографії. Якщо брюнетка Аліса в яскраво-жовтому піджаку мала не поганий вигляд, то сама Світлана в смугастій сукні була схожа на гусеницю.

Ліза зняла з вішака салатову в білу смужку сукню: зліва вона трохи розійшлася по шву. Вона поклала обидві речі в чорний мішок для сміття і віднесла до передпокою.

– Не засмучуйся ти так, – заспокоював дружину Артем, купимо ми тобі нову сукню. І піджак також. Але взагалі мені простота твоєї сестрички теж не подобається.

– Скільки нам її ще терпіти? Два дні? Ключі більше не даємо. Нехай чекає, коли ми з роботи прийдемо – літо надворі, не замерзне.

У понеділок, як тільки Ліза прийшла з роботи, їй зателефонувала тітка Наташа – мати Свєти:

– Що ж ти, племінничка, сестру так зустріла? Ми розраховували, що ви Світланку в себе оселите.

– Тітко Наташа, про це навіть розмови не було: мені мама сказала, що їй повинні гуртожиток дати. Як я зрозуміла, завтра вона може вселитися.

– Вселитись може, тільки умови там не дуже. Кімната на двох, умивальник та вбиральня наприкінці коридору. Душ взагалі у напівпідвалі. Нехай вона у вас поживе. Адже у вас дві кімнати – в одній ви, в іншій – Світлана.

– І не думайте, навіть якби кімнат було чотири, а не дві! У нас своя сім’я, і ​​сторонні люди нам не потрібні, – відповіла Ліза.

– От ти сама пожила б у гуртожитку, тоді б по-іншому заговорила! – Не могла заспокоїтися тітка.

– Жила! Поки в університеті навчалася – п’ять років жила і нічого, не розтанула.

Ліза вже закінчувала готувати вечерю, коли почувся звук ключа, що повертається в замку. Прийшов Артем, а поряд з ним стояла Світлана.

Після вечері Ліза нагадала сестрі, щоб вона зібрала свої речі з вечора:

– Завтра виходимо з дому о восьмій годині: ми на роботу, ти – в гуртожиток.

Світлана, мабуть, була в курсі того, що мати дзвонила Лізі, тож пішла збиратися.

– Лізо, а ти мені дай рушник, а то там якісь маленькі видають, розміром з хустку, – попросила Світлана.

– Ну, візьми той, що я тобі дала – блакитний.

– Так це банний, а мені ще для обличчя треба, для ніг, – сказала дівчина.

– Слухай, Світлано, – втрутився Артем. – Ми ж не в пустелі живемо. Он через дорогу магазин, піди та купи там все, що тобі треба. Ти з дому їхала, чому з собою не взяла?

Світлана нічого не відповіла, але надулася. Втім, ображалася вона не довго – коли Артем пішов у душ, підійшла до Лізи з проханням:

– Лізо, а ти не могла б дати мені грошей у борг?

– То ти начебто на роботу влаштувалася.

– Але сьогодні шосте, а я аванс лише двадцятого отримаю. Я поверну. Дай тисяч п’ять.

– Загалом ми з Артемом грошей не друкуємо, тож п’ять дати не можу. Якщо хочеш, то дам дві. Невже тебе мати без грошей послала? Не повірю! – сказала Ліза.

– Вона дала, просто ми з Алісою трохи розтратили, – відповіла Світлана.

У вівторок увечері Ліза та Артем полегшено видихнули – тепер їхня квартира знову належала лише їм. Гуртожиток, куди оселилася Світлана, знаходився на іншому кінці міста, і вони сподівалися довго її не бачити.

Але Світлана з’явилася у п’ятницю ввечері. За вечерею вона знову скаржилася на умови життя в гуртожитку, на сусідку по кімнаті, на бригадира, який постійно зауважує їй.

А потім спитала:

– А можна я до понеділка у вас поживу?

– Ні, Світлано, – відповів Артем. – У нас, як завжди, на вихідні свої плани.

– Які? – поцікавилася гостя.

– Ну, яка тобі різниця? Свої, – ще раз повторив Артем.

Ідучи, Світлана в передпокої показала Лізі на великий пакет, з яким прийшла:

– Лізо, я тут білизну свою принесла. Ти запхни їх у машинку, випери. А я на тижні заїду – заберу.

– А ти нічого більше не вигадала? З яких це рижиків я твою білизну буду прати? – обурилася Ліза. – У вас хіба там пральні немає?

– Є, поруч із душовою, але треба записуватися в чергу, бо там лише три машинки.

– От запишись, і сама випери! А якщо не хочеш записуватись, то в місті є пральні самообслуговування – за триста гривень і випереш, і висушиш.

Увечері Ліза зателефонувала мамі та попросила її більше нікого до неї не надсилати:

– Мені візит Світлани дуже дорого обійшовся.

– Та Наталя мені вже дзвонила, лаяла вас з Артемом на чому світ стоїть. Сказала, що я тебе погано виховала і що більше вас за рідною не вважає.

– А ми як засмутилися! – Засміялася Ліза.

– То що, тепер і Вікторії на сесію не приїжджати? – Поцікавилася мати.

– Мамо, це зовсім інше! По-перше, – Віка моя рідна сестра, по-друге, – вона ніколи не поводилася так, як Світлана, а по-третє, – вона пече такі смачні млинці, прямо, як ти.

– Тож Віку ми завжди раді бачити. Нехай із Ромою та Юлею приїжджають. Артем досі згадує, як вони з Ромою на рибалку ходили, тож у них теж буде про що поговорити…

Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!