– Ми сюди не їсти прийшли, а обговорити майбутнє життя наших дітей! – Зрозуміло сказала майбутня сваха

– Лізо, мої батьки приїдуть у суботу. Вони хочуть познайомитись із твоїми. Я вибрав ресторан та замовив столик.

– Добре, я скажу своїм. О котрій вечора?

– Я вирішив, що о п’ятій буде нормально. Потяг приходить О другій, поки вони відпочинуть і приведуть себе в порядок, то п’ята вечора, це нормально. Твоїм же легше, вони живуть поруч.

Ресторан виявився із найдорожчих у місті. Звичайно, для столичних гостей це може і не межа, але для першого знайомства можна було б зустрітися і в іншому місці.

Напевно, мама Лізи могла б запросити їх до себе додому. Готує вона чудово, але якщо вже обрано місце зустрічі, то залишається лише погодитись.

Микита у їхньому місті виявився не випадково. Приїхав із Київа вступати в інститут, бо легше ніж у столиці, і тут у нього бабуся.

Батьки теж були з місцевих, але у «люди вибилися», й після цього відчули себе господарями життя.

***

Батьки Микити запізнилися, не критично, але п’ятнадцять хвилин на них чекали. Ганна довго вибирала і навіть критикувала меню.

Її чоловік Олексій замовлення зробив відразу. Не заощаджував, він зранку не їв. Ганна зупинилася на найдешевшому салаті та чаї, сказала, що не голодна.

Батьки Лізи прийшли на вечерю та зробили відповідне замовлення.

– Ми прийшли не їсти, а обговорити майбутнє життя наших дітей. – сказала Ганна. – Микита у нас із квартирою, сподіваюся у майбутньому вони переберуться в столицю.

– Це їм вирішувати.

– Чоловік вирішить, а дружина повинна підкоритися.

– Дивні у вас міркування. Потрібно все спільно вирішувати.

– Це ви у містечку відстали від життя. Глава сім’ї завжди чоловік.

Розмова не виходила. Батьки Микити хвалили сина. Про майбутнє весілля навіть розмови не було.

Ліза почувала себе взагалі непомітною, ніби сиділа у шапці невидимці. Батьки Микити на неї не дивилися, начебто ігнорували.

Після вечері мати Лізи запропонувала замовити десерт, в результаті тістечка замовили  тільки Ліза та її батьки.

– Вечеря у нас… у вас вийшла дуже калорійною, а в деяких і дорогою. Ми ще не родичі і тому не варто розраховувати на наші гроші.

Офіціанте, розділіть наші рахунки. Хто що з’їв, той за те  й платить. – сказала Ганна. – Нас трьох порахуйте, їм –  решту.

– Мамо, я сам заплачу за всіх!

– Ще чого не вистачало! Ми з батьком можемо оплатити свою і твою їжу. Офіціанте, рахунок! І швидше.

– Хоча, нам ще з собою зробіть набір тістечок. Ми хочемо продегустувати. Дякую, здачі не треба. Все було дуже смачно.

Наступного дня Микита перепросив за батьків, а вони повернулися до Києва. Через три місяці відбулося весілля, –  невелике, з найближчими.

Батьки нареченого приїжджали. Молода сім’я почала жити у бабусі Микити. Бабуся була зовсім не така, як її дочка Ганна.

Ліза спершу боялася, але бабуся – вона для всіх бабуся. Для Микити і для неї, і для їхніх дітей. Бабуся чудово порозумілася і з батьками Лізи.

– Не звертайте уваги на мою Аньку. Вона завжди хотіла бути вищою за всіх, розумнішою, кращою, успішнішою.

– Не все вийшло, зате ніхто цього не знає. Усі знають інше – розумна, успішна, багата. Вона все життя комусь доводила, показувала, а насправді все це тільки їй треба.

– Поїхала до столиці, а повернутися соромно, не так зрозуміють. Характер у неї такий. Я так і не розумію мого зятя, як він її терпить?

Напевно, це кохання. А про ресторан я вам ось що  скажу. У них з Олексієм немає спільних грошей, бо вона всім управляє, –  зайвого не витратить. Ось така вона.

***

Після відходу бабусі Микита став власником її помешкання. Ганна приїжджала, вимагала гроші із сина.

– Як же так, –  спадок ти отримав, а все має бути моїм!

– Ні, мамо. Бабуся так вирішила, так і буде. Жити ми будемо у цьому місті, у цій квартирі, а в тебе все гаразд, все є у столиці. До речі, ми туди не поїдемо, – вже остаточно  вирішили.

Ганна приїжджала рідко, але це було добре. Олексій приїжджав частіше, йому подобалося порпатися з онуками та робити їм подарунки.

Він навіть вигадав для дружини “відрядження”. Насправді це були відрядження до онуків. Він би давно продав квартиру в Києві, та і повернувся  у своє рідне  містечко, але Ганна була проти.

Може, колись це й станеться. На віку ж, як на довгій ниві, – ніколи не знаєш, куди соломки підстрелити…

Як вам вчинок сватів? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!