– Ми тебе прийняли, як дочку! А ти виявилася хтозна що

– Ми тебе прийняли, як дочку! А ти виявилася хтозна що!

Почувши таку фразу одразу уявляєш покинутий хутір десь на краю землі. Навколо блукають дикі тварини, та голодні вовки.

І чесна працьовита сім’я підібрала сироту вбогу, обігріла, обтрусила від пилу. А сирітка виявилася невдячною худобою!

Однак, мова піде не про сирітку, а про дуже дорослу і цілком самостійну мою знайому панночку. Втім, усе гаразд!

Як часто в нашому, начебто сучасному суспільстві, існує переконання, що той, з ким ваша улюблена дитина пов’язала долю, винен вам за цю дитину, як земля колгоспу!

– Мама попросила, щоб ти приїхав до неї на дачу і викопав картоплю, поправив сарай, закопав вигрібну яму, посадив, посіяв, полив… — каже дівчина новоспеченому чоловікові.

Найчастіше, той знизує плечима і, махнувши на власні плани, їде і працює на дачі до втрати свідомості. Мама вже не просить. Вона наказує! Вона повідомляє, коли приїхати, й що робити!

Якщо зять починає чинити опір — він одразу переходить у стан ворогів і в нього летять стріли невдоволення, та ядра зневаги.

– Слухай, – переконував свою дружину мій приятель. — Я готовий поїхати на дачу та провести там час. Але я хочу провести його ліниво, жарячи шашлики й попиваючи пінне. У мене і так дуже важка фізична робота — чому я мушу напружуватись і у свій вихідний!

– Мама посадила картоплю! Для нас, між іншим! А ти навіть допомогти не хочеш! — відповіла вражена мамина донька.

– Я не їм стільки картоплі! Та я готовий сам твоїй матері купити стільки картоплі, скільки вона скаже, тільки нехай мене не чіпають!

– Правильно мама сказала, що ти невдячний, — гірко заявляє ще нещодавно така любляча дружина…

Причому дачне рабство стосується не лише зятів, а й невісток. Якщо вони є — вони повинні покірно робити те, що їм наказують. А інакше — що сусіди скажуть!

І з моєю знайомою панночкою сталася та сама банальна історія. Батьки чоловіка, з яким вона зійшлася після невдалого шлюбу, спершу навіть не зволили знайомитися з нею — мало кого там до своєї оселі привів син.

Не перша жінка, дасть бог не остання… А потім настав час хвороб, і до невістки зійшли. Все-таки корисний у господарстві звір!

Вона допомагала, як могла. Але в якийсь момент раптом стало зрозуміло, що, якщо вірити запитам, вона має кинути роботу і чоловіка і переїхати жити до його батьків, щоб не відлучатися.

Коли вона спробувала культурно пояснити про свої власні пріоритети, то почула ту саму горезвісну фразу про невдячну худобу, яку прийняли за дочку… Відносини були остаточно зіпсовані…

Звідки зростає переконання, що дружина вашого чада — це потенційний слуга — незрозуміло?! Мабуть, з тих самих часів, коли дах над головою і шматок хліба коштували дуже дорого.

Їй пояснили, що доглядати їх — це тепер її прямий обов’язок. І вона з усім запалом взялася за це — тягала судно, прала білизну, мила, годувала!

І продовжувала доглядати інваліда навіть тоді, коли чоловік покинув її, захопившись молодою, нічим незайнятою, лаборанткою.

Через багато років ця дама, почала вимагати від своєї невістки такого ж ставлення до своєї особи. І дуже сердилась, коли такої уваги не отримала…

Усе це питання відносин із невістками-зятями дуже спірне. Тому, що кожна сторона має свою правду.
Але в одному я твердо переконана!

Коли ми одружуємося, ми не повинні автоматично ставати слугами їхніх батьків. Всі питання допомоги повинні ґрунтуватися на звичайній людських відносинах, без жодного гнітючого почуття провини.

Наші зяті та невістки нічого нам не винні! Втім, як і діти! Ви зі мною згодні?