– Ми вирішили запросити тільки найближчих! Тому я не впевнена, що зможу запросити вас

Іван повертався після роботи. Однак одразу він поїхав не додому, а до своєї тещі. Дорогою чоловік заскочив у квітковий магазин, і купив там букет квітів по акції.

– Надія Іванівно! – радісно вигукнув Іван, переступаючи поріг затишної квартири тещі. – Добрий вечір, це вам!

Надія Іванівна, побачивши в руках букет троянд, сплеснула руками, й від збентеження почервоніла.

– Ваню, привіт! Мені? Навіщо ти витрачався? – Жінка прийняла від зятя квіти, й стала бігати по квартирі в пошуках відповідної вази.

– Це невеликий знак уваги за вашу доброту, – збентежено промовив Іван.

– Дякую, дорогий! Дуже приємно. Але скажи мені краще, навіщо прийшов? – хитро примружила очі Надія Іванівна, та поставила квіти у вазу. Адже просто так ти не заглядаєш до мене.

Іван збентежено опустив очі в підлогу, розуміючи, що теща потрапила в саме яблучко.

– Ну, справа така… Знаєте, моя сестра Катерина закінчує школу, і вона хоче спробувати вступити на бюджетне місце в університет. Ви не могли б допомогти нам?

Надія Іванівна замислилась на якусь мить, а потім упевнено кивнула:

– Звісно, ​​допоможу. Адже я завжди рада допомогти сім’ї. Тільки треба подумати, як це зробити.

Кілька років тому жінка пішла з університету, де багато років відпрацювала на одній із кафедр. Надію Іванівну добре там знали, тому вона мала можливість “домовитися”.

– Красно дякую! Ми дуже сподіваємося на ваше сприяння, – Іван полегшено зітхнув.

– Поки що нічого не обіцяю, але буду намагатися, – запевнила зятя жінка. – Може, чаю?

– Ні, ні, мені час, – після цих слів чоловік попрощався, і вислизнув із квартири.

Минуло кілька тижнів. Надія Іванівна активно займалася влаштуванням Каті в університет.

Вона використала свої зв’язки, щоб допомогти дівчині пройти вступні іспити, та отримати заповітне місце на бюджеті.

– Ой, дякую тобі, люба! – як подяка, сваха привезла жінці банку меду. – Ти нам так допомогла! Я б ще ось про що хотіла з тобою поговорити…

– Що таке? – Надія Іванівна збентежилася, вирішивши, що мати зятя знову хоче попросити, щоб вона за когось поклопотала.

– Може, Катя в тебе поки що поживе? В гуртожиток до клопів та тарганів вона не хоче, а у Вані зі Світланою однокімнатна, – нарікала Антоніна Сергіївна.

– Так, звичайно! – погодилась Надія Іванівна.

Катя переїхала в місто, та оселилася у її квартирі. Дівчина старанно навчалася, та допомагала жінці по господарству.

Вони досить швидко порозумілися. Якось увечері, коли Катя та Надія Іванівна сиділи за вечерею, жінка запитала:

– Катю, а як твої справи в університеті? Сподіваюся, все гаразд?

– Так, все чудово. Дякую вам величезне за допомогу! Без вас я ніколи не змогла б потрапити туди, – посміхнулася Катя.

Надія Іванівна лагідно подивилася на дівчину, і зніяковіло опустила очі.

– Не варто вдячності. Ти молодець, що сама намагаєшся. Головне, щоб навчання йшло успішно.

– У мене є ще одне прохання… – Катя трохи зніяковіла.

– Щось сталося? – стривожено занепокоїлася Надія Іванівна.

– Ні, нічого поганого. Просто… Мені треба знайти роботу у вихідні. Щоб хоч трохи допомагати вам фінансово, а то ви мене своїм коштом і поїте, і годуєте. Мені не зручно, – невпевнено промовила Катя.

Жінка рішуче похитала головою, і з посмішкою погрозила дівчині пальцем.

– У жодному разі! Ти тут живеш безплатно, і я жодної копійки з тебе не візьму. Краще зосередься на навчанні. Робота зачекає.

– Дякую вам велике! Ви така турботлива! – Катя вдячно посміхнулася, і на емоціях обійняла жінку.

Час минав, і дівчина успішно закінчила університет. Незабаром вона зустріла своє кохання, і вирішила вийти заміж.

Надія Іванівна була щаслива за неї, хоч і трохи сумувала, знаючи, що дівчина незабаром покине її квартиру.

Одного дня Катерина прийшла до жінки з радісною новиною:

– Надія Іванівно, у нас буде весілля! Ми вирішили зіграти його за місяць.

– Це чудово, люба! Вітаю тебе! Коли розсилатимете запрошення? – зраділа жінка.

– Ми вже почали. Але… Ми вирішили запросити лише найближчих людей. Тому я не впевнена, що зможу запросити вас, – сказала Катя, і трохи почервоніла.

Надія Іванівна здивовано поглянула на дівчину. На її обличчі з’явився відбиток образи:

– Чому? Хіба я не близька вам людина?

– Вибачте, будь ласка. Ми просто хотіли влаштувати невелике весілля без зайвих витрат. І… Мама наполягла, щоб я запросила лише родичів, – винувато промовила Катя, й опустила голову.

Надія Іванівна насупила брови, але намагалася приховати своє розчарування:

– Нічого страшного, Катю. Я розумію. Бажаю тобі щастя та любові!

Катя ще раз подякувала жінці за все, і пішла, залишивши її одну зі своїми думками. За місяць Надії Іванівні несподівано зателефонувала донька Світлана.

– Мамо, привіт! – весело промовила дівчина. – Як справи?

– Все нормально, дочко. А як у тебе? – стримано відповіла Марія Іванівна.

– Чудово! Я вчора була на весіллі Каті. Ти знаєш, яка гарна церемонія вийшла! – Захлинаючись почала розповідати Світлана. – А народу скільки було… жах просто… не обернутися…

– На весіллі Каті? – мати завмерла на місці. – Вона говорила, що будуть тільки найближчі, тому й мене не запросили.

– Ну не знаю, там було багато народу, і половина, точно з роботи, то якісь далекі родичі, – приголомшила Надію Іванівну дочка. – А тебе хіба не звали? Мені свекруха сказала, що Катя тебе запрошувала, а ти сама відмовилася…

– Ні! Ніхто мене не кликав! – Надія Іванівна відчула себе скривдженою. – Значить, я для них не така близька людина, щоб бути запрошеною на таку важливу церемонію? І це після всього, що я зробила для Каті!

Жінка повірити не могла в те, що сваха зі своєю дочкою могли так з нею вчинити.

– Я більше не хочу мати жодних справ із цими людьми! Нехай живуть своїм життям, а я житиму своїм, – з гіркотою промовила Надія Іванівна.

Коли за пів року Антоніна Сергіївна зателефонувала свасі, й попросилася в неї переночувати, та мовчки поклала слухавку.

Розгублена свекруха поцікавилася у невістки, чому Надія Іванівна повелася подібним чином, а Світлана, як на духу, нагадала про історію з весіллям.

– Ну, це наше весілля було, тому ми самі вирішували, кого нам кликати. До того ж, яка ми з нею рідня? – Спробувала виправдатися Антоніна Сергіївна.

Так закінчилися стосунки між двома свахами, де одна – знехтувала неоціненною допомогою, а інша – навіки образилася. Не дарма кажуть, не роби людям добро, не матимеш зла…