— Ми з дідом на твоє весілля не прийдемо, – заявила бабуся, отримавши запрошення від онуки

– То я не зрозуміла, що це таке?! Варю, йди сюди! Швидко! – голос Євдокії Ігорівни завжди був незадоволеним, але зараз він буквально брязкав від обурення.

– Що, бабусю? – Варвара миттєво впізнала суворий тон бабусі. Вона зрозуміла, до чого йде справа, і з великим небажанням відповіла.

– Що це таке? Я тебе питаю! Що. Це. Таке? – Євдокія Ігорівна знаходилася на кухні, тоді як Варя сиділа у вітальні. Щоб навіяти страх онучці та змусити її підкоритися, жінка грізно карбувала кожне слово.

Коли Варя нарешті зважилася і вийшла до бабусі, вона побачила не просто незадоволену, а розлючену жінку.

Розчервоніла Євдокія Ігорівна стояла посеред кухні й демонстративно трясла відром для сміття. Такий настрій не віщував нічого доброго.

– Треба викинути? – опустивши очі, спитала дівчинка, хоча чудово розуміла, що справа не в смітті.

– Ні, не треба! Підійди ближче! – Жінка поманила внучку рукою. Коли та наблизилася, Євдокія Ігорівна сунула їй відро під ніс.

– Ой, фу, бабусю, ну ти чого? Смердить же! – обурилася Варя, скривившись і відступивши до дверей.

– Стій! Куди пішла? Поясни, чому з цього відра постійно смердить?!

– Не знаю. Може тому, що давно сміття не виносили? – припустила Варвара.

– Ні, не тому! З відра смердить тому, що ти викидаєш туди залишки їжі! – сказавши це, Євдокія Ігорівна кинула на внучку такий злий погляд, що тій стало погано.

Варвара нічого не відповіла бабусі. Вона розуміла, що заперечувати очевидне марно. Хоч би як старанно вона ховала залишки їжі у відрі, Євдокія Ігорівна все одно їх знаходила.

– Що я тобі казала про це?!

– Що їжу не можна викидати… – ледь чутно пропищала Варя.

– А що ти робиш?

– Бабусю, там було зовсім небагато… Пара ложок… Я наїлася, і в мене більше не лізло. Тому я і… – почала виправдовуватися Варя, але бабуся її грубо перервала.

– Ми що, з дідом мільйонери, щоб ти так бездумно викидала обід? Ти хоч уявляєш, скільки грошей іде на всі ці продукти?

– Уявляю…

– Не бреши, нічого ти не уявляєш! Якби уявляла, не чинила б так! Коли я була маленькою, ми кілька днів сиділи голодними! Цінували кожну крихту хліба, берегли їжу! А ти… а ти просто з жиру шаленієш!

– Ні, не шаленію. Я ж сказала, що мені більше не хотілося.

– Все одно треба було доїсти! Хоч і не хотілося! – вдаривши кулаком по столу, гукнула Євдокія Ігорівна. Від цього звуку Варя здригнулася.

– Вибач, бабусю…

– Ні, одним «вибач» ти не відбудешся! Годі з мене! Не розумієш слів – каратимемо справою. Сьогодні на кухню більше не заходь!

– І завтра теж! Ось поголодуєш пару днів, потім зрозумієш, що не можна викидати їжу! – сказала жінка, погрозивши пальцем.

Такі скандали у будинку Євдокії Ігорівни траплялися нерідко. Варя жила з бабусею та дідусем із восьмирічного віку – її батьки не вижили в дорожній пригоді, і родичі оформили над нею опіку.

З цього моменту життя Варвари перетворилося на низку суворих правил та жорстких обмежень. Бабуся і дідусь, що пройшли через суворі випробування в дитинстві, намагалися прищепити онуці цінності, які колись допомогли їм вижити.

Вони виросли в злиднях, знали, що таке голод і холод, і ці спогади назавжди залишили слід у їхніх душах.

Попри те, що пенсія Євдокії Ігорівни та Івана Петровича була цілком гідною, звичка економити на всьому у них збереглася.

Старі шпалери, лампочка замість люстри, пошарпані меблі, зношені речі – все це було частиною їхнього побуту.

Вони не бачили сенсу в оновленні квартири, вважаючи це марною тратою грошей. Головне, щоб було тепло, чисто і завжди були продукти у холодильнику.

Варя ніяк не могла звикнути до такого способу життя. Їй вже було чотирнадцять, і вона часто ходила в гості до подруг. Дівчинка бачила, як живуть інші, і не розуміла, чому їм не можна жити так само.

У будинках її друзів були сучасні кухні, просторі кімнати, нові меблі, модні речі, а в неї – стара й обшарпана квартира, де кожен предмет нагадував про важке дитинство дідуся та бабусі.

– Посуд з-під маринадів не викидати! Тут недалеко приймають склотару, накопичу – здаватиму, – нерідко казав Іван Петрович.

Він збирав не тільки всяке скло, а й металеві відходи: кришки, консервні та алюмінієві бляшанки. За ними дід часто ходив на найближчий смітник.

Дивлячись на це, Варя почувала себе ніяково. Усі її однокласники знали, якими ощадливими були її родичі. У школі вони часто шепталися про це, і дівчинці було соромно за таку економію.

Коли у класі оголосили конкурс макулатури, Варвара була впевнена, що займе перше місце. У її діда зберігалися цілі поклади старих газет та картону.

Все це акуратно складалося у спеціальні мішки та коробки, які займали добру половину балкона. Але коли онука попросила його віддати їй невелику частину макулатури для класного конкурсу, Іван Петрович обурився.

– Ще чого! Я сам віднесу її та виручу гроші!

– Скільки? Сто гривень? Ти більше на проїзд витратиш, посміхнулася дівчинка.

– Хто щадить гріш, той має з гаком більш! А до пункту прийому вторинної сировини я на велосипеді доїду! – гордо відповів дідусь.

Варя не розуміла такого прагнення до заробітку трьох гривень. Іноді їй здавалося, що бабуся з дідусем живуть у якомусь іншому часі, де не можна собі дозволити навіть маленьку забаганку. Коли вона просила нові джинси чи модну кофту, Євдокія Ігорівна тільки хитала головою:

– А що, старі не підходять? Ти начебто ще не так виросла. Так, ці джинси закороткі, але зараз так навіть модно. Новий одяг купимо, коли цей зовсім зноситься, або сходитися не буде.

У школі Варя почувала себе білою вороною. Подружки обговорювали нові гаджети, походи в кіно, брендові речі, а їй доводилося відмовчуватися та вигадувати відмовки, щоб не йти з ними в кафе чи перегляду фільму.

Щоправда, якось вона не витримала і таки попросила у бабусі гроші.

– Навіщо тобі? – буркнула у відповідь Євдокія Ігорівна.

– Хочу сходити у кіно з подругами. Там новий фільм вийшов, кажуть, він класний!

– А телевізор нам на що? Дивися вдома! Ось ще, будеш на це гроші витрачати!

Варі не можна було ходити не лише у кіно. Бабуся забороняла їй купувати солодощі в магазинах, їсти в їдальні або буфеті, користуватися мобільним зв’язком довше встановленого ліміту.

Купувати нове шкільне приладдя, поки старе не приходило в повну непридатність, витрачати гроші на гуртки та секції, а також ходити на дні народження подружок.

Євдокія Ігорівна забороняла внучці навіть користуватися феном з метою економії електроенергії. Вона не дозволяла їй довго приймати ванну, тому що, за її словами, вода коштувала надто дорого.

А якщо Варя забувала вимикати світло в кімнаті, як йшла, то розлючена жінка демонстративно викручувала лампочку, як покарання:

– Скільки разів тобі повторювати: електрика не безплатна! Кожен ват на рахунку! Ось посидиш у темряві кілька днів, зрозумієш, що так не можна робити!

Варвара часто сиділа без їжі та електрики. У такі дні вона усвідомлювала, що так чи інакше їй все одно доведеться грати за правилами діда та бабусі.

Адже їх неможливо було перевиховати чи переконати. Економність та ощадливість були для них не просто звичкою – це був спосіб життя, вистражданий роками поневірянь та труднощів.

Усі ті роки, що Варя жила без батьків, вона мріяла якомога швидше стати дорослою і заробляти самостійно. Дівчинка спала і бачила, як розпоряджатися власними грошима, купуватиме собі те, що хоче, і житиме так, як мріє.

У шістнадцять років, після закінчення дев’ятого класу, Варвара зробила перший крок до своєї незалежності. Вона влаштувалася на роботу в супермаркет.

Бабуся з дідусем не були проти працевлаштування онуки в такому ранньому віці. Навпаки, вони говорили, що краще працювати та отримувати гроші, ніж «просиджувати штани», здобуваючи освіту.

– Ми ж якось прожили без інститутів та технікумів, і ти проживеш, – проводжаючи на роботу онучку, твердили вони.

Проте Варя не хотіла все життя викладати товар на полиці, чи мити підлогу у торговому залі. Вона мріяла, що одного разу обов’язково отримає професію та влаштується у хорошу фірму.

Робота у шістнадцять років давалася дівчині нелегко, але вона працювала старанно. Після повноліття Варя почала заробляти трохи більше. Тепер їй можна було затримуватись на роботі та брати додаткові зміни.

Поступово у Варі почали накопичуватись гроші. Якщо раніше вона мріяла купувати собі все, що захоче, то тепер думала інакше. Варя не витрачала зарплату марно, бо збирала на освіту.

Коли Варвара накопичила достатню суму, вона вступила в технікум, на спеціальність лаборанта. Паралельно з навчанням дівчина продовжувала працювати й крок за кроком виривалася з того жебрацького способу життя, до якого її намагалися привчити дід і бабуся.

У технікумі Варя зустріла хлопця. Разом вони почали будувати плани, а згодом винайняли квартиру.

Цей момент став переломним у житті дівчини. Переїзд від бабусі та дідуся означав не просто зміну місця проживання – це була її перша справжня перемога над обставинами та доказ того, що вона здатна створити собі інше життя.

Через рік Варя вийшла заміж за співмешканця. Коли Варвара надіслала запрошення на скромне весілля, у відповідь отримала відмову.

– Ти видно не в собі, коли витрачаєш гроші на ресторани!

– Мій наречений збирав на весілля, бабусю! Ми збираємо лише найближчих, це не ресторан, а кафе! Я так мріяла надіти білу сукню… – мало не плакала Варя.

– Мрії! Краще б про щось варте мріяла! Ні, ми на твоє весілля не прийдемо з дідом, і тобі не радимо пов’язувати життя з таким несерйозним чоловіком, який замість накопичень пускає на вітер гроші! – голос бабусі був дуже незадоволений. А Варя вкотре зрозуміла, що її рідні люди ніколи й ні в чому її не підтримають.

На весілля бабуся та дід не надіслали навіть листівки, та й вітати на словах молодят не захотіли.

Через деякий час молоде подружжя змогло разом накопичити на початковий внесок для іпотеки. Власна квартира стала для них символом нового, самостійного життя.

Попри те, що стосунки з Євдокією Ігорівною та Іваном Петровичем у Варвари залишалися напруженими, вона продовжувала спілкуватися з ними.

Варя хоч і ображалася, але розуміла, що їхня надмірна ощадливість – це наслідок важкого дитинства, глибока психологічна травма.

Вже у дорослому віці Варя не раз намагалася пояснити їм, що життя може бути іншим і іноді можна дозволяти собі маленькі радощі, але всі спроби були марні.

Пенсіонери жили за своїми правилами, які здавалися їм єдино вірними. Вони так сильно економили, що навіть коли хворіли, відмовлялися купувати ліки й не приймали допомоги від онуки.

Ця економність зіграла трагічну роль у їхньому житті. Люди похилого віку, відмовляючи собі у всьому, не змогли обдурити слабкий і хворий організм. Спочатку не стало бабусі, а невдовзі пішов і дідусь.

Після похорону Варя прийшла до їхньої квартири, щоб навести там порядок і підготувати її до здачі в оренду. І там, у схованці, вона виявила заощадження, накопичені за довгі роки.

Декілька товстих пачок грошей лежали під матрацом просто так, хоча могли б зробити життя їхніх власників набагато комфортнішим і щасливішим.

Побачивши значну суму Варя розплакалася. Вона розуміла, що дідусь і бабуся завжди мали можливість жити гідно, подорожувати, отримувати необхідне лікування, але вони так і не змогли подолати свою психологічну травму.

Це відкриття назавжди змінило ставлення Варвари до життя. Вона твердо вирішила, що ніколи не дозволить страхам та упередженням керувати нею.

Жінка з власного досвіду зрозуміла, що життя треба цінувати тут і зараз, адже завтра може не настати, а на небесах гроші вже не знадобляться.

Знайдені заощадження Варвара вирішила вкласти у майбутнє своєї сім’ї. Коли в неї народ илися діти, вона ніколи ні в чому їм не відмовляла, хоч і вчила не бути марнотратними.

Варя знала, як це жити в постійному обмеженні, і пообіцяла собі не повторювати помилок своїх бабусі та дідуся…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!