Ми з моїм чоловіком жили добре. Дуже добре. Щоправда, заміжньою жінкою я була рівно десять років тому

Ми з моїм чоловіком жили добре. Дуже добре. Щоправда, заміжньою жінкою я була рівно десять років тому. Познайомились ми з ним в автобусі.

А кажуть, що пристойні дівчата на вулиці не знайомляться. Не знаю, але ми познайомилися і ще цілий рік зустрічалися, перш ніж вирішили одружитися.

Зараз мені майже 50 років, а тоді я була молода, весела і навіть гарна. Весь час прагнула схуднути, хоча ніколи товстухою не була. А чоловік завжди бурчав:

– Навіщо мені суповий набір? Припини свої дієти, вони все одно не допомагають, тільки шлунок собі псуєш.

Так, він завжди дбав про моє здоров’я. Я тоді цього не розуміла. Мені хотілося, щоб, як у кіно, щоб він прокидався і тягнув каву мені в ліжко, щоб квітами посипав все ліжко, щоб …

Одного разу він приніс каву в ліжко, виявилося, що пити її зовсім не зручно – того і дивись, що виллєш собі на сорочку. Я попросила його більше цього не робити. Він любив мене по-своєму – піде на роботу, а потім дзвонить:

– Оль, одягни штани тепліші, сьогодні такий мороз!

Або побачить, що я на дачі відро важке підіймаю, біжить:
— Ну, куди ти надриваєшся? Важко було гукнути мене?

І хлопчаків наших двох синів завжди вчив з повагою до мене ставитися.

Жили добре. Спочатку чоловік працював у будівельній фірмі простим робітником, потім заступником став, а потім і сам відкрив свою компанію. Побудували за містом будинок, чоловік мені заборонив працювати, треба за будинком доглянути, та й на ділянці справ повно-то квіти посадити, то ягідку обробити, то грядки прополоти.

Взимку теж справи є – за опаленням стежити, за тваринками. А незабаром у нас сини одружилися. Стали онуків чекати. Тільки наші хлопці не поспішали нащадків планувати. Вирішили спочатку міцно на ноги встати.

Але не минуло й трьох років, з’явилася у нас онука Стася. Живи, та радій життю. Чоловік її любив шалено, тому, коли в черговий вихідний старший син сказав, що привезе Стасю до нас (він кожен вихідний привозив), а чоловік раптом відмовився, я насторожилася.

— Що сталося, Сашко?
— Та сталося, — роздратовано відповів чоловік. – Ці вихідні я на роботі проведу – знаєш, у нас намічається перевірка. Я всіх своїх бухгалтерів посадив у суботу працювати, а сам, думаєш, побіжу додому відпочивати?

— Але ж це день, а ввечері ти прийдеш додому. Ми тебе зі Стасею зачекаємо.
— Кажу ж не знаю! Може, у батька переночую, щоб туди сюди не мотатися.

Сашко сам розумів, що несе відверту нісенітницю, від цього сердився ще більше.

У суботу після того, як чоловік поїхав, я дочекалась обіду, завела машину і поїхала до нього. Не на місці було серце. А мені завжди краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Приїхала … Звичайно ж, нікого там не було. Ну, тобто був охоронець зі своєю дружиною і все. Я поцікавилася, де Олександр Олексійович, але той лише плечима знизав:

— Не знаю, можливо, на об’єкті…

Я ще не встигла вийти з будівлі, як дружина охоронця виразно промовила своєму чоловікові:

— Краще не бути такою дурепою. Ти, коли мені заміну знайдеш, одразу скажи. А то вже все місто знає, а вона бігає, чоловіка шукає…

Сказати, що на мене вилили відро крижаної води – нічого не сказати. І коли їхала, вже підозрювала про щось таке, але… Ну от ніяк не могла повірити, що людина, з якою ти прожив понад 25 років, ось так зможе тебе зрадити. Це ж твоя найрідніша людина! Найближча! Це половинка тебе, і ось…

Я сіла в машину і набрала номер чоловіка:

— Сашко, нам терміново треба поговорити з тобою, — ледве сказала я.
— Олю, ну ж ти розумієш, я на ра…
— Немає тебе на роботі! Я стою біля твого офісу! Будь ти чоловіком!

Напевно, щось було в моєму голосі таке, що він не сперечався:
— Зараз буду. Ти де?
—Під’їжджай додому.
—Добре.

Я приїхала додому раніше за нього. Автоматично витягла валізу, стала збирати якісь речі… здається, навіть не його. Але голова відмовлялася думати.

Він приїхав, увійшов у вітальню і навіть не роздягався:
— Нам треба поговорити? – Запитав він.
— У тебе з’явилася інша жінка?
— Так. Я нічого не можу з собою вдіяти.
— Тоді нам не треба розмовляти. Підеш ти чи мені піти?

Куди я могла піти? Він це знав:
— Піду я, — промовив він, щось кинув собі в валізу і вийшов.

І ніби весь світ звалився. Все залишилося те саме, але не стало в цьому житті найголовнішої людини.

Не знаю, як хлопці це відчули, але спочатку приїхав молодший син, а за пів години й старший прикотив з усією своєю родиною.

Звісно, ​​довелося їм усе розповісти. Я бачила, як у моїх хлопчиків ходили жовна під шкірою.

— Запам’ятайте, що батько пішов від мене. Від мене, зрозуміло вам, а ви йому так і лишилися синами. Він вас виростив, вивчив, допомагав, як міг, тому… Хлопці лише нижче схилили голови.

І потяглися дні. Довгі-довгі. Та дні ще не так страшно, а ось вечори й ночі …

Я почала втрачати у вазі, худнути, старіти, перестала на себе звертати увагу. Але якось приїхала подруга Маринка. Чоловік Маринки був близьким другом Сашка, і вона знала все.

Кілька разів вона лаяла мене за те, що я ніяк не можу забути чоловіка, а тут принеслас я прямо озлоблена якась. Подивилася на мене і твердо скомандувала:

— Поїхали!
— Куди? – Не зрозуміла я.
— Потім зрозумієш.

Вона привезла мене до дитячого онкологічного центру. А потім буквально за руку втягнула на перший поверх.

І я опинилась зовсім в іншому світі. Тут бігали лисенькі діти, а поруч із ними постійно перебували молоденькі матусі. Вони гралися з дітьми, щось розповідали їм, носили на руках.

– Ось! Дивись! – Безжально кивнула на них подруга. – Ось у них горе! Справжнє! А ти…

Цей день перевернув у мені щось. Тепер щодня я просиджувала в комп’ютері, шукала спонсорів на лікування малечі. І знову навчилася радіти. Це було таке щастя, коли хоч дитину вдавалося врятувати.

А нещодавно, прямо на мій день народження я чекала на синів з привітаннями. Тому не надто здивувалася, коли двері мого будинку відчинили ключем.

— Синочку! А чого не попередив? – Крикнула я з кухні, розраховуючи, що приїхав старший син.

Але у дверях стояв чоловік.
— Можна? – Запитав він.
— Звичайно, це ж і твій будинок теж, — знизала плечима я.

Сашко виглядав дуже погано. Не поголений, якесь смішне пальто з претензією на молодіжність, замість сорочки футболка, причому не першої свіжості. За ці десять років, що його не було, я бачила його вперше.

— Їсти будеш? – Запитала я.

Ні, я не розраховувала на повернення, але… але Сашко був батьком моїх дітей, він прийшов, отже, щось у нього сталося. І йому потрібні були не мої закиди, а… чорт його знає, що йому було потрібне.

— Олю, пробач мені… якщо зможеш, пробач. І ще… я залишуся тут, — опустився на стілець Сашко. – Я не можу більше.
— Дивись сам, – знизала я плечима і вийшла.

Я нічого не почала питати, не допікала питаннями, бачила, що Саша сам хоче щось пояснити, але була не готова до розмови.

Маринка мені багато пояснила. Сашко розповів її чоловіку, а вона, звичайно ж, не могла стерпіти, щоб не сказати мені.

— Ну що ти, Олю! – сиділа вона переді мною, у кафе, де ми з нею домовились зустрітись. – Все банально до дурниці. З’явилася молоденька щучка, якій захотілося круто пожити. Та й давай вона всі чари застосовувати. А твій дурень повівся. Ой, не мружся, мій би дурень теж клюнув. У них же цей комплекс старості. Їм обов’язково треба довести, що вони ще ого-го! А у твого дівчина заявила, що залетіла від нього. Твій і розтанув. Не міг він дівку в положенні залишити. А потім побачив, як ця діва ставиться до своїх батьків. Вона прямо матом на них, уявляєш? А твій Сашка і на свого батька зроду голос не підвищував, і не міг терпіти, коли хтось на старих кричить. От і тримався, доки старі з життя не пішли. А перед тим, як покинути цю землю його нова теща і сказала, що син у її донечки не від Сашка. Той зробив тест ДНК точно! Ну… вирішив, що допомагати хлопчику буде, той ні в чому не винен, але жити з цією щукою більше ні дня не міг. А тепер сама вирішуй – будеш ти з ним жити далі чи ні.

І ось щодня я думаю, а чи варто пробачити? Адже це не просто сказати “я прощаю тебе”. Тепер же він десь затримається, а я вже подумаю, що в неї, він скаже мені, що картопля пересолена, а я почну кричати, щоб ішов до своєї молодої щуки, хай вона йому варить.

Загалом, при кожному зручному і незручному випадку згадуватиму зраду. Чи вистачить у мене сили не нагадувати йому?

От і гадаю. Розумію, що маю щось вирішити, а не можу. Може, хтось поділиться мудрою порадою?