– Михайле, вам час. Я вам радив би до лікаря зайти. Серце перевірити. – А що не так із моїм серцем? – Мені здається, що у вас його немає!

Чаку було зовсім не зрозуміло, чому двері під’їзду, через які вони стільки разів поверталися з прогулянки – зачинені.

Він сидів навпроти обшарпаних коричневих дверей.

– Може, все-таки помилився? – подумав він. – Ні! – впевнено відповів сам собі. Запахи говорили – цей.

– Просто треба ще трохи почекати й господар згадає, що навіщось відвіз мене машиною в ліс і залишив мене там. Це гра! Але я знайшов. Тепер чекаю!

Пішов сніг. Лапи Чака мерзли все сильніше і сильніше. Тіло зрадливо тремтіло, не рятувала навіть шерсть.

– Головне – не думати про голод. Зараз вони побачать мене, як зрадіють. Та як дадуть велику смачну кісточку…

Тремтячий невеликий собака підійшов до кучугури, і почав їсти сніг. Сніг танув у пащі, пити хотілося менше, але ставало ще холодніше. Хоча куди ще більше.

– Зараз мене запустять, і я ляжу поруч із величезною білою батареєю. Але спочатку кісточка. І суп. А потім на них усіх гарчати. Я розумію, звісно, ​​що гра. Тренували мене.

– Але я шукав наше подвір’я кілька ночей. Вчора прошмигнув у відчинені двері під’їзду, зігрітися. Вранці прокинувся від удару ногою двірника в бік. Заскиглив. Сил не було навіть вкусити його.

– Люди дивні. Коли я на повідцю з господарем, то майже кожна людина на вулиці мені посміхнеться, вітається з ним. А коли один, усі з ненавистю дивляться, а той навіть штовхнув. Тепер бік болить.

Собака кілька годин нерухомо дивився на двері під’їзду. З них ніхто не виходив і не входив. Чак почав тихенько скиглити. Думками він уже був ситий і в теплі.

– Потрібно лише трохи почекати. Трохи.

Почалася хуртовина. Чак уже майже не відчував лап. Він ліг, згорнувся клубочком. Поступово його свідомість летіла кудись далеко, далеко. Він своє завдання виконав. Так, було важко, але він знайшов свій під’їзд. Він – молодець. Треба поспати…

Віктор Михайлович був у квартирі один. Справ було неймовірно багато: треба було подивитись телевізор, попити чаю, потім знову подивитися телевізор, потім знову чаю, потім поспати та знову попити чаю…

Більше сьогодні справ не було. Та що вже – на найближчі років десять розпорядок дня був той самий. Раніше – ось це так!

Водій електрички. Він віз людей з околиць до самого серця міста. Він був частиною величезної кровоносної системи міста. А головне, він був потрібен.

– Нічого! – Заспокоював він сам себе – скоро весна. Розсаду посаджу. Там уже дачний сезон не за горами. Ще трішки й перезимую!

Він пішов на кухню. Поставив кип’ятити чайник. Раніше під час кип’ятіння можна було з кимось побалакати, побурчати. А зараз його наче обдурили. Поспішили. Зрадливо залишивши його одного.

Чайник скипів. Віктор Михайлович звичним рухом відчинив тумбочку, де мала лежати заварка. Її не було. Точніше, коробочка була – а заварки у ній не було.

– Тьху, ти дідько. Скінчилась. Треба йти в магазин, – радісно подумав він. Швидко одягнувшись, він вийшов із квартири.

– У під’їзді перегоріла лампочка, а може, знову вкрали. – Треба нову вкрутити. На зворотному шляху – подумав він.

Відчинивши двері під’їзду і зробивши кілька кроків уперед, Віктор Михайлович про щось спіткнувся і мало не впав.

– Твою ж матір! – пробурчав він. Це щось виявилося собакою, присипаною снігом. Сніг на ньому не танув.

– Чак! – Віктор Михайлович впізнав сусідського пса.

– Чаку, ти чого?! Зовсім тобі погано? Стривай, я в домофон твоїм господарям подзвоню. – Він підбіг до домофона і набрав квартиру Чака. Ніхто не відповів. Потім набрав номер сусідів. Там відповіли.

– Це ваш сусід. Не знаєте де ваші сусіди, з шістдесят четвертої? У них тут собака мало не змерз!

– Так вони з’їхали. Розлучення начебто. Квартира продається.

– Охрініти! Дякую.

Віктор Махайлович зняв із себе пуховик. Поклав поряд із собакою. Акуратно рукавичкою змахнув сніг, переклав Чака на пуховик. Здається, пес не дихав.

– Тьху ти, йоперний театр! Чаку, дихай!

Він затягнув його в під’їзд до батареї. Гладив по замерзлій вовні. Потім постукав у перші-ліпші двері на першому поверсі. Двері відчинила сусідка Ніна.

– Вікторе Михайловичу, що трапилося?

– Ніно, собака… Я вас дуже прошу. Знайдіть найближчу ветеринарку і викличте нам таксі.

– Алло, Олено?

– Так, а це хто?

– Це ваш сусід із сімдесят другої квартири, Віктор Михайлович. Мені ваш телефон Ніна дала.

– А, здрастуйте, Вікторе Михайловичу.

– Я з приводу Чака.

– Це до Михайла. Я ніколи не хотіла цього тупого собаку.

– Хм… Ми зараз у ветери…

– Вікторе Михайловичу, цей опудало не може заробити навіть на іпотеку… І тут на тобі! Собаку купив.

– Ви знаєте, що я кілька років тягла сім’ю на своєму горбі? Попросила його позбавитися псини… А він навіть цього зробити не може! Усього доброго!

– Алло, Михайле? Це Віктор Михайлович. Сусід. Колишній. Чак додому прибіг!

– Ви щось плутаєте. Наш Чак у лісі загубився.

– Я впевнений, що це Чак!

– Ні, цього не може бути.

– Ясно …. Не можна так з ними.

– Я вас не розумію?!

– Ти все розумієш. Я радий, що в мене не стало таких сусідів.

Вже кілька місяців Чак жив у новому будинку. Кінчики вух він втратив, ну і на дві лапи досі боляче було наступати, але нічого, він звик.

Чак зрозумів, що це зовсім не гра була. Точніше, це була гра двох дорослих людей, у якій Чаку потрібно було виконати команду «по мри». Тільки по-справжньому.

Ще Чак усвідомив, що у нього тепер новий господар. Вони гуляють тричі на день. Він не молодий, і щоб не залипав до телевізора, Чак тренував його бігом.

– Кумедні вони, ці люди. Ті начебто посміхалися, але мало життя не позбавили. Цей завжди незадоволений. Бубонить постійно. Насправді добрий і дбайливий. Чак не дурень: тих кусати, цього кохати!».

У двері Віктору Михайловичу постукали.

– Вікторе Михайловичу, це Михайло. Я зараз живу з жінкою. У неї дитина. Дівчина собаку хоче. Давайте я Чака заберу у вас. Вибачте, що так сталося. Скільки я винен за ветеринарку?

– Михайле, я не розумію вас.

– Так вийшло… Я мало заробляв і…

– Собаці все одно, скільки ти заробляєш… Чак у лісі загубився.

– Вікторе Михайловичу, он же він лежить на підстилці.

– Це Норріс, а Чака ти втратив.

– Чак, до мене!

Пес продовжував лежати на підстилці, не рушив з місця. Тільки вишкірив зуби.

– Михайле, вам час. Я вам радив би до лікаря зайти. Серце перевірити.

– А що не так із моїм серцем?

– Мені здається, що у вас його немає!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!