– Михайло був його найкращим другом, ні, більше – майже братом. Скільки вони пережили разом! Але потім була сварка. Остання. І двадцять років тиші! – Згадував Андрій, тримаючи в руках щойно отриманий від нього лист

Андрій сидів за кухонним столом, крутячи в руках кухоль з кавою. В кімнаті було тихо, лише вітер шарудів за вікном, ганяючи сухе листя по двору.

Звичайний день таких було сотні. Він повільно відпив ковток, скривився від гіркого смаку, але так і не відсунув кухоль. Перед ним на столі лежав білий конверт, який він так і не наважувався відкрити. Думки його були в далекому минулому.

Сьогодні, повертаючись з роботи, Андрій зайшов у під’їзд, і побачив біля поштових скринь купу рекламних листівок, які валялися на підлозі.

Він зупинився, і його погляд торкнувся почтової скриньки з номером своєї квартири. Зазвичай він туди й не заглядав, навіщо? Реклами, та рахунки.

Але зараз щось змусило його судомно шукати в кишені ключ, навіть відчув не зрозумілий тихий поштовх з середини.

Коли він відчинив ящик, то одразу помітив білий конверт. Жодної реклами, просто запечатаний конверт з його ім’ям. І знайомий рукописний почерк.

“Іванов Михайло”.

Андрій застиг. Михайло. Ім’я, яке він не чув двадцять років. Він майже забув, як виглядає його підпис, але зараз перед очима з’явилися спогади, звалившись із несподіваною силою.

Зайшовши на кухню, Андрій поклав конверт на стіл. Погляд постійно ковзав по ньому, але руки не підіймалися відкрити.

Це ім’я було, як спусковий гачок. Михайло був його найкращим другом, ні, більше – майже братом. Скільки вони пережили разом! Але потім була сварка. Остання. І двадцять років тиші.

– Чого ти хочеш, Мишко? – тихо пробурмотів Андрій, наче той міг його почути.

Нарешті він роздер край конверта, і дістав аркуш. Почерк все той самий, трохи недбалий, але такий рідний. Він почав читати вголос, ніби слова не дійдуть інакше.

«Привіт, Андрію.
Я знаю, що минуло багато часу. І я розумію, що після всього, що сталося, наші шляхи розійшлися. Але я мусив написати. Вибач за ту сварку. Ти мав рацію, а я був дурнем. Я хочу зустрітись. Це важливо. Будь ласка, приїжджай. Ось адреса…»

Андрій дочитав до кінця, але продовжував дивитися на аркуш. «Вибач за ту сварку». Ці слова луною віддавалися в голові.

Вони звучали так просто, але несли в собі цілу купу емоцій. Михайло… перепрошував. За ту саму сварку, яка розірвала їхню дружбу.

– Надто пізно, Мишко, – пошепки сказав Андрій, але сам відчув, що не вірить у ці слова.

Він підвівся і почав ходити по кімнаті. Спогади, як кінохроніка, крутились у голові. Михайло. Як давно це було. Вони познайомилися ще у школі. Михайло завжди був лідером, таким, за яким хотілося йти.

Він навчив Андрія не боятися. Витягав на перші футбольні матчі, кликав на концерти, умів підбадьорити навіть тоді, коли все йшло навперейми.

А потім була вона. Олена. Андрій був закоханий у неї з першого курсу. Михайло теж. Тільки один із них мовчав про свої почуття, а інший діяв.

Михайло повів її, знаючи, як вона подобається другу. Це стало останньою краплею. Вони посварилися, наговорили один одному такого, що потім уже нічого не можна було повернути назад.

І ось тепер цей лист. Навіщо? Чому зараз?

– Може, він просто хоче очистити совість, – промимрив Андрій, кинувши аркуш на стіл.

Але всередині скребло. Цікавість. Бажання розібратися. Або, може, таки надія.

Андрій дістав стару фотографію із ящика комода. На ній два молоді хлопці – він і Михайло. Довге волосся, футболки з логотипами рок-груп. Михайло тримає гітару, Андрій показує знак миру. Посмішки – до вух, як у двох безтурботних божевільних.

– Дідько, Мишко, – сказав Андрій, дивлячись на знімок. – Чому зараз?

Наступного ранку він прокинувся з твердим рішенням їхати.

Зібравши рюкзак, Андрій кинув туди стару фотографію. Вона була чимось, на зразок якоря. Поки він їхав порожньою трасою, фотографія лежала на сусідньому сидінні, а лист – у кишені куртки. Він уже не сумнівався, що має це зробити.

Що далі він віддалявся від будинку, то більше згадував. Як Михайло якось заступився за нього на шкільному подвір’ї.

Ось, як вони вночі ходили купатися на річку, а потім сперечалися, хто зможе довше не спати. Ось, як мріяли про майбутнє – про те, ким стануть, чого досягнуть. Все це здавалося таким далеким, майже забутим.

Машина мчала трасою, навколо миготіли ліси та поля. Андрій не поспішав. Здавалося, що довше він їде, то більше в нього часу підготуватися. Хоча до чого?

За кілька годин він дістався міста. Вузькі вулички, старі будинки – як він і пам’ятав. Мешкав Михайло в одному з тихих районів.

Нарешті він побачив потрібний будинок. Невеликий, з облупленою фарбою на віконницях. Андрій припаркувався, і довго сидів у машині, дивлячись на хвіртку.

– Ну, гаразд, – тихо сказав він собі.

Він вийшов, підійшов до дверей і постукав. За нею почулися кроки, і за мить на ґанку з’явилася жінка.

– Ви Андрій? – Запитала вона, трохи спохмурнівши.

Він кивнув головою.

– А Михайло… він удома?

Жінка опустила очі.

– Проходьте, – тихо сказала вона, відступаючи вбік.

Усередині було затишно, але Андрій одразу відчув, щось не так. Вона провела його до вітальні, сіла навпроти, та поклала руки на коліна.

– Михайло… його не стало три тижні тому, – сказала вона.

Ці слова були, як грім серед ясного неба. Андрій дивився на неї, не вірячи в почуте.

– Але він написав мені… лист… – промимрив він.

– Так. Це було його останнє бажання, – відповіла жінка. – Він знав, що йде. І дуже хотів, щоб ви прийшли.

Андрій стиснув скроні руками. Все всередині тремтіло.

– У мене є щось для вас, – додала жінка. Вона принесла з полиці невеликий конверт.

На ньому було написано: «Андрію. Особисто».

Андрій розкрив конверт. Усередині виявилася флешка.

– Це відео. Він попросив показати його вам, – сказала жінка.

На екрані з’явився Михайло. Він виглядав змученим, але голос був той самий – трохи хрипкий, трохи глузливий.

– Привіт, Андрюхо, – сказав він.

Андрій не зміг стримати сліз. Михайло говорив про дружбу, про те, як багато для нього означали їхні спільні роки.

– Ти був найкращим другом, – сказав він. – І я дурень, що зрозумів це надто пізно.

Андрій слухав до кінця, відчуваючи, як усередині щось звільняється. Михайло закінчив словами:

– Дякую, що прийшов. Я знав, що ти прийдеш.

Коли екран згас, Андрій довго сидів, обхопивши обличчя руками. Михайло залишив йому не лише вибачення, а й шанс відпустити минуле.

Він вийшов із дому з почуттям, що цей день щось змінив у його житті. Тепер він знав одне – важливо встигати говорити! І прощати…