Минулого року ми з чоловіком вирішили поїхати на гірський відпочинок. Таке місце було обрано не випадково: рік був важким, працювали багато, а тому хотілося вирватися на справжню свободу зі свіжим повітрям та активним проведенням часу

Минулого року ми з чоловіком вирішили поїхати на гірський відпочинок. Таке місце було обрано не випадково: рік був важким, працювали багато, а тому хотілося вирватися на справжню свободу зі свіжим повітрям та активним проведенням часу.

Їхати ми зібралися вдвох, дітей вирішили відвезти до моєї мами, яка рідко бачилася з онуками та постійно розповідала, як сильно сумує за ними.

За кілька днів до поїздки я зателефонувала мамі. Вона відповіла бадьорим і досить радісним тоном. Але коли я їй повідомила про швидкий приїзд онуків, її голос одразу змінився.

Спочатку вона просто почала говорити, що боїться брати відповідальність за дітей, адже рідко з ними бачилася, а тут раптом стільки часу одразу. Але я намагалася переконати її, і мама здалася.

Розмова з мамою мене трохи збила з пантелику. Начебто й не відмовила у допомозі, але в її тоні не було радості. Я не розуміла, в чому причина такої поведінки, і одразу вирішила, що це справді звичайний страх не впоратися.

Збори тривали кілька днів. Я намагалася продумати все до дрібниць, щоб і дітям було комфортно, і нас нічого не відволікало від відпочинку.

За день до поїздки зателефонувала мама і повідомила, що на сходах сильно підвернула ногу та так, що встати на неї не може.

Сказати, що я засмутилася – не сказати нічого. Я була просто вибита з колії.

По-перше, довгоочікуваний відпочинок тепер треба було перенести. По-друге, я дуже переживала за маму. Жила вона одна, тата давно не стало, ми жили від неї не близько, тому допомогти особливо не було кому.

Чоловік розумів, що я дуже засмучена, але вирішив підтримати мене. Сказав, що поїздка – це добре, але без неї можна прожити. А може, Бог відводить.

Поступово я стала звикати до думки про те, що відпочинок доведеться відкласти. Але на думку спала інша ідея: а чи не поїхати на ці дні до мами? Давно не бачилися, та й підтримаємо її трохи, допоможемо.

Наступного ранку ми поїхали до мого рідного міста у гості до мами. Дорогою заїхали в аптеку за ліками, у магазині купили багато свіжих фруктів та натуральних соків. Хотілося від душі порадувати рідну людину.

Під’їжджаючи до будинку, я набрала маму. Краще попередити заздалегідь, щоби зустріла. Але вона не відповіла. Ми зібрали всі речі, взяли покупки та піднялися на потрібний поверх. Двері мама відчинила після першого ж дзвінка. Це було дивно для людини, в якої так сильно болить нога. А за виразом її обличчя було ясно, що вона не очікувала нас побачити.

Мама виглядала досить добре. Вона була чисто одягнена, не в халаті, як завжди, а в красивому, на мій погляд, сарафані. Волосся було в укладці, очі підфарбовані. І вигляд був явно не хворий, вона чудово стояла на двох ногах. Я навіть розгубилася спочатку.

– Ой, привіт, – промовила мама, але усмішка швидко зійшла з її обличчя. – Заходьте, раз приїхали.

Діти не дочекалися запрошення, вони швидко пробігли повз бабусю і вирушили до телевізора. Ми з чоловіком потихеньку зайшли.

– Ось вирішили, що треба хвору рятувати, – намагаючись згладити неприємну ситуацію, промовив чоловік і простяг пакет із фруктами. – Приїхали допомогти із домашніми справами!

Мама взяла пакет і пройшла на кухню, хода явно була бадьора, і обидві ноги справлялися чудово зі своїм завданням. Ми пішли за нею.

– І чи надовго приїхали в гості? – мама відвернулася наливати чай. Я не стала чекати на інші фрази, розуміючи, що нас тут явно не чекали.
– А ти, я дивлюсь, не рада нам? Та й не надто нога болить?

Мама різко обернулася. Я бачила, що їй соромно було за свою поведінку. Але я ніяк не могла зрозуміти, що з нею сталося, і чому вона так від нас віддалилася.

У цей момент знову пролунав дзвінок у двері. Мама явно чекала цього, бо одразу ж кинулась до дверей. І тут ми почули чоловічий голос та голос мами, яка виправдовувалася. А потім на кухню увійшов мужик і простяг руку чоловікові:

– Ну, вітаю, гості несподівані. Будемо знайомі, Олександр.
Слово “несподівані” різало вуха. Я підвелася і почала ставити мамі питання про те, що це за людина.

Як виявилося, це був давній знайомий мами, з яким вона зустрілася зовсім випадково і вони стали жити разом. Я була зовсім не проти цього, але материнська образа за своїх дітей у цей момент змусила мене сказати зовсім інше:

– Отже, через цього “давнього знайомого” ти онуків не взяла?
– Не ображайся, дочко, просто Олександр не дуже вміє ладнати з дітьми, а говорити тобі про це телефоном я не хотіла.

Моє обурення стало просто вихлюпуватися через краї. Я почала говорити матері, що це не красиво, що так не роблять, що вона онуків проміняла на чоловіка. Мама плакала і виправдовувалася, а цей чоловік навіть не заступався за неї. Мені здавалося, що йому навіть подобається все, що відбувається.

Я швидко зібрала дітей і вийшла з ними до машини, де на мене вже чекав чоловік. Але раптом зрозуміла, що сумка з документами та телефоном залишилася у квартирі.

Я піднялася, двері були не зачинені. Ще з порога я почула плач матері. Олександр стояв над нею, як шуліка, і голосно говорив: “Я попереджав, щоб тут нікого не було. Я попереджав, що піду”. Мама хапала його за руки та просила залишитися.

Я потихеньку взяла сумку і вже на порозі сказала: “Не хвилюйтеся, не повернемося більше. Але якщо дізнаюся, що ображаєте її, я звернусь до поліції”.

З того часу маму я більше не бачила. Кілька разів вона дзвонила, щоб дізнатися, як у нас справи. З розмови я зрозуміла, що вона з Олександром. Але лізти у її життя я більше не хотіла. Я розуміла, що їй хотілося, щоб поряд був чоловік, але не могла зрозуміти, як заради цього можна зрадити рідну дочку та онуків.